(Етюд)
На лузі, край потічка, стояла стара засохла верба. Місцями вже обсипалася кора. Безлисте, голе дерево нікого не приваблювало, не манило. Навіть птахи оминали: не співав на вербі соловейко, не кувала зозуля, не сідали всюдисущі горобчики, оминали й дятли, бо тут нічим поживитися. Прикрі короїди.., і ті покинули вербу. Інколи вона нагадувала мені образ старої, всіма забутої людини, нікому не потрібної... Тільки старожили пам'ятають її молодою, зеленою. Призначали колись тут побачення...
Ранньої весни, коли дерева ще не розпускалися, сильний вітер «відколов» частину порохнявого стовбура і кинув у потічок. Життєдайна вода безперестанку напувала цю частинку засохлого дерева, омивала рани. І таки сталося диво!
З настанням літа, коли інші верби, вже давно-давно розпустилися, покрилися листям, із мертвого стовбура проросло кілька молодих зелених гілочок, вкритих тендітними салатовими листочками. Значить, у мертвому стовбурі ще жевріла крихітка життя, зберігалася якась життєдайна сила, невидима людському оку, а цілюща вода допомогла їй пробитися на Світ Божий у вигляді гілочок і листочків.
Восени ця краса завмерла. Потічок поніс ген-ген опале листя. Наступного літа диво не повторилося. Отож, це був останній спалах життя верби.
