З давніх-давен жили в Карпатах дружні сім’ї, але були й такі, що цього не прагнули. У матері Тиси було чотири доньки: Тересва, Теребля, Ріка, Боржава та внуки від молодшої доньки Бодрої: Латориця й Уж, яких вона любила не менше. Такі красуні, що навіть словом не передати, ані пером описати. Тиса голубою стрічкою в'ється поміж горами, милуючи око кожного мандрівника, який завітає у цей чарівний казковий край. Тутешні горяни уже й уваги на це не звертають. Все в роботі та в роботі… А настане вільна днина – йдуть на Службу Божу до церкви або у гості. Дехто з них полюбляє помандрувати високо в гори за грибами, черницею чи малиною. Але скільки ж того літа, якщо у косовицю від зорі до зорі треба гнути спину на полі аби вчасно заготовити для худобини паші на зиму. Добре тут тому, хто живе між горами та на рівнині, і дарма, що тут мешкає багато людей. І мало, хто з них замислюється, що Бурелом з найвищих полонин усім на заваді. А Вітер з глухих ущелин Карпатських гір час від часу, тільки за їм відомим графіком, дмуть по черзі чи гуртом просторами Карпатського краю.
А в придолинних лісах, на широких роздолах володарює їхній братик менший – Вітерець. Це – друга сім’я.
Третя – то Буря зі своїм братиком – Дощиком і найменшою сестричкою – Росинкою. Дощика завжди з нетерпінням чекають ріки-сестри і, навіть, гордий Уж дивиться на небо у спекотну погоду та жадає напитися свіжої, цілющої водиці з гірських потоків після дощу. А найбільше цього прангне Тиса. Їм обом так хороше! Береги Тиси зеленішають, розквітають… Сюди злітається багато птахів. Не є меж пісням і пахощам! І так завжди було всім весело, ситно і добре! Дощик ставився до Тиси як до рідної, по-особливому, боявся, щоб його старша сестра Буря, яка недолюблювала Тису, їй не нашкодила: не розмивала її берегів, залишила в спокої її русло та все живе, що буяло на її берегах. А Буря, час від часу, примушувала її виливатися на поля, затоплювати двори і цим викликати у людей гнів і неприязнь до себе. Дощик тоді тихо лив свої дрібні сльози, бо не міг нічого вдіяти, не міг захистити її від злої сестри. Намагався інколи, та Буря ще більше знущалася з Тиси. Вона металася то вверх, то вниз по міжгір’ю і від цього Тисі було ніяково і гірко.
А четверта сім’я – людська. Люди за своїм характером були схожу на кожного з перелічених. Тому й селилися вони хто де хотів: і високо в горах, у лісах і на рівнинах. Вони також всією громадою бажали, щоб усі сім’ї жили мирно. Для цього вигадували різні молитви, ворожки, заклинання, задобрення – усе, що могло урівноважити міжсімейні стосунки. До певної міри досі це вдавалося.
Та зауважили люди, коли проти них об’єднуються Буря і Бурелом – спасу немає. Вони, в своїй меншості, добре розуміли на скільки завинили ще паред однією великою сім’єю – рослинами та тваринами, бо нашкодили усім потроху: і ліс вирубували надміру(а це помешкання Вітрів), і в річки сміття кидали та різного бруду туди виливали. А що з повітрям наробили?!
Не подобалися витівки Бурі та Бурелому й Вітрові, який любив прогулюватися будь-якої пори року, в будь-який час доби, вздовж берегів Тиси, милувався її краєвидами, захищаючи влітку від надмірної спеки, а взимку замітав снігом усі щілинки, щоб травинки, жучки, світлячки та інша живність не позамерзали. Цьому він навчився від людей, бо бачив, як більшість з них турбується про тварин і рослин. Вітрик дуже боявся зустрічі зі своїм братом Буреломом, який також недолюблював сестер. Але навіть разом з подружкою Бурею вони не могли, скільки не старалися, дуже нашкодити їм. Це дратувало, бісило обох і Бурю, і Бурелома.
Якось вони довідалися, що у далеких заморських краях живе злий, нахабний вітер-ураган по прозвиську Аніньйо. І у Бурі з Буреломом виник план. Вони вирішили запросити далекого закордонного побратима в Карпати. Їм були відомі безкарні діяння цього страховиська, знані в заморському світі.
- Ось хто допоможе нам розправитися з Тисою і її сестричками – мріяли вони.
Було вирішено послати Бурелома. Він все ж як-не-як чоловічого роду та й швидкий і легший за Бурю.
За тиждень Бурелом був уже там. Він швидко знайшов спільну мову з іноземцем. Але сам Аніньйо допомагати не збирався, не міг, хотів трохи відпочити після вояжу Америкою. Бачили б ви, що він там недавно натворив: не міста і села, не сади і ліси, не річки і поля, а одні руїни. На власні очі побачив все те Бурелом. Тричібуря з Тричібуреломом – такого б не натворили.
Не довго думаючи, Аніньйо вирішив випробувати свого сина-лежебоку. Батько бачив у ньому себе, свій запал, силу, байдужість до результатів своїх діянь. Навпаки, чим гірше для людей і їх вподобань, тим краще, тим авторитетнішою була їхня ураганна династія серед злого світу.
- Ану покажись карпатському гостю,- покликав Аніньйо сина.
Бурелом злякався, принишк, побачивши чорного, наче вуголь, здорованя.
- Оцей натворить! – подумав з острахом Бурелом і не знав, радіти йому чи відмовитися від страшної затії.
- Коли вирушаємо? – громом оглушив його Вітрило. Бурелом зніяковів, весь покрився холодним дощовим потом.
- Да-давай сьогодні і ви-вирушимо, ч-чого че-че-чекати, - відповів заікувато Бурелом: так, ніби кожне слово видавлював із себе з невимовною силою.
- А як зз-вати тебе страшний молодцю? – ледве промовив гість. - Назвемо його Карпіньйо. І нехай нас переконає, що він заслуговує це ім’я, - випередивши сина, звелів Аніньйо.
Так і вирішили. Батько радів за сина, що, накінець, він зможе себе показати. «Бач, з якого далекого світу, аж із Карпат, прийшли до нього, Аніньйо, за допомогою. Наша слава розійдеться світом. Ми найстрашніші, нас мають боятися всі!», - чи то думав, чи то мріяв, давній, як цей світ, Аніньйо. А й справді, його боялися в Америці, Південно-Східній Азіі. А тепер це чекає і Європу. Та яку Європу! Вони цілили прямісінько у її серце, у Карпати, де і поставлено відповідний знак: «Тут знаходиться центр Європи».
Аніньйо видув свого сина з логова, дав йому в дорогу 666 бісівських стріл, які по дорозі могли збільшуватися аж до 999. Такої зброї немає ні в кого на світі. І вони – вирушили.
Пролітаючи над океаном, Карпіньйо наче гупка вбирав у себе вологу з океану і чим далі ставав все важчим, непомірно збільшувався у розмірах – його рознесло. Але від такої ноші він не слабшав, а, навпаки, ставав ще страшніший і чорніший. З його очей зі страшним гуркотом вилітали вогненні стріли. Все навколо гуло і двигтіло. Земля зникла, її ніде не було видно. Лишився один Вітрило-Карпіньйо та розбурханий ним велетенський Атлантичний океан. Бурелом, немов комашинка, летів неподалік, ледве встигаючи за ним. Він не звик до таких далеких перельотів і з таким багажем води, яка сама, наче реп'яхи, чіплялася до нього.
Ось вони уже тут. Буря приготувала зустріч заморському гостю. Сценарій було добре продумано. Спочатку – громові рапсодії з бурястими феєрверками, а потім зустріч – буряста ікебана з усього, що росло в цьому краї, що милувало людське око, літало тепер перед заморським чудищем.
Та не помітив заморський гість а ні цієї церемонії, а ні самої господині.
Усе, що мало лежати, стояти, висіти, рости на землі – крутилося високо в небі. Землю шматувало, роздирало, змішувало з водою, травою, гіллям дерев, покрівлею хат тощо. Тису викинуло з її берегів і понесло на поля, луки, на села. Будинки, городи, лани опинилися під водою. Усе, що могло плавати – плавало, а що ні – його несло течією або тонуло. Від страшного гуркоту, блискоту не було чути а ні реву тварин, а ні кряку птахів, а ні плачу та волання людей. Усе змішалося на землі і в небі.
Не було видно ні Бурі, ні Бурелома – вони зникли. Був тільки син заморського чудиська Аніньйо – Карпіньйо. Тут він – володар. Усе крутилося, вертілося, як хотів він – Карпіньйо, «гість» наших Бурі та Бурелома, яких нестало, чи, може, вони заховалися у своїх схованках десь глибоко у міжгір’ях чи в ущелинах за полонинами.
*****
Карпіньйо «гостював» тут якусь мить, і йому стало скучно, бо ніде було розгулятися у цьому куточку Карпатського краю. Чого вчив його батько Аніньйо – він виконав. Усе навколо було чорним як сам Карпіньйо. Всі фарби землі і неба були змішані, змиті. Кругом бруд, стогін, крик, скрегіт, досі нечуваний гуркіт води. Карпіньйо ще кілька разів покрутився над краєм, ніби хотів зафотографувати те, що зробив, і повернув додому. Стільки води, як приніс сюди Карпіньйо, у цьому краї за людської пам’яті ще не було.
Шкоди нанесено безмірно. Загинуло багато людей, тварин. Зруйновано цілі села, знищено весь урожай, розмито дороги, дамби, знесло мости, у горах сталися зсуви. Під землею опинилися цілі хати та хліви з людьми та худобою. Повалено великі участки лісів, ліній електропередач. На землі – потоп.
Пройшло кілька днів, поки люди оговталися і почали думати, що їм робити. Вони жаліли себе, свою працю. Їм важко і болісно було дивитися на все це, особливо на Тису і її сестер, які постраждали не менше, ніж люди.
І тільки через роки людям вдалося важкою працею поправити те, що зруйнував Карпіньйо. Вийшло навіть дещо й краще: побудували нові сучасні будинки, відремонтували дороги, мости, заклали новий урожай, посадили молоді ліси, поновили русла річок, укріпили їхні береги. Та не можна повернути загиблих.
Буря з Буреломом довго не показувалися на люди, хоч інколи, підступно вночі, й нагадували про себе своїми злими діяннями: то домовляться з північним холоднющим Вітрилом, то з південним Суховієм, не гребують на якусь мить і послугами Аніньйо чи його синочка Карпіньйо.
Зате Вітерець, Росинка та Дощик продовжують демонструвати свою щиру дружбу, безкомпромісну любов та безкорисну підтримку людям й усьому живому на цій благословенній Богом землі.
І люди стали розумнішими, загартованішими, підготовленішими до зустрічі зі стихіями. Вони зрозуміли, що і самі, щоб нашкодити комусь, зверталися у свій час за допомогою до чужинців, а потім страждали від цього, бо ставали рабами тих, на кого надіялися.
Ба, чи надовго людям ця наука?!
