Було це дуже давно. За тих часів, коли ще коти вміли говорити. Їхнім ділом було розважати своїх господарів і особливо їхніх діток. Всі тішились, як малі кумедні кошенята гралися між собою. Справжнісінький хатній котячий театр. Бувало, що до їхніх лапок попадав якийсь предмет – частіше клубок ниток. За це їм перепадало від господині, бо нитки у той час були дуже коштовними, особливо кольорові. Адже з ниток виготовляли одяг, скатерті, рушники тощо. Та хіба змогли збагнути це коти? Звичайно ж ні! А зрештою, навіщо їм таке знати? Жили вони без зайвих турбот. Їх добре годували. Особливо полюбляли пухнастики поласувати ковбаскою і тепленьким із пінкою молочком. Воно таке смачненьке-присмачненьке…
Самим котам їжу брати було заборонено та в цьому не було й потреби. Вони завжди були ситі.
Та одного разу, коли всі коти, малі й великі, серед білого дня солодко спали у ліжечку – раптом почувся сердитий голос господаря:
- Хто ж це із вас посмів погризти сир, що стояв на полиці, та ще й наслідив. Господар розгнівався не на жарт. Вся котяча родина тут же підхопилася із ліжок і почала виправдовуватися як могла:
-Ми спали й нічого не бачили,- спробували було пояснити коти.
- Як це так, не бачили? Ми тут від зорі до зорі трудимося, а ви – нічого не чули, нічого не бачили,- сердито продовжував розгніваний господар.
Коти зніяковіли, бо добре знали, що нічого хорошого у таких випадках від їхнього газди очікувати не слід. Забилися собі в кутику, немов чекаючи судового вердикту. Невдовзі пролунав, немов постріл, командний голос:
- Так ось, що уповім вам небораки, від сьогоднішнього дня закінчилася ваша масляниця. Від нині, - продовжував господар,- ви, дорогенькі і ліниві наші котики-пухнастики, теж будете трудитися. Вам належить пильно і невпинно стежити, щоб ніхто! Чуєте? Ніхто, щоб не посмів без мого дозволу навіть доторкатися до їжі. Побачу хоч одного за такою невтішною роботою – викину усіх вас разом на вулицю, - продовжував бубоніти господар.
Звісно ж, кому хочеться позбутися такого безтурботного життя, яким досі було воно у котів. Їжі вдосталь, ликай доволі молочка смачненького, грайся досхочу, спи на м’ягких подушечках. А ще, коли гладять тебе з голови по самий хвіст?! Ми тоді з братиком почуваємося на сьомому небі.
Благодать тай годі! Аж муркотимо від задоволення. А тепер – на тобі! Можуть і на вулицю вигнати. І станемо всі ми просто бомжами, яких так багато навіть у нашій підворітні...
Господар, грюкнувши дверима, пішов на працю. Коти замислилися. Тут кіт-батько підвівся і промовив:
- Та хто ж це із нахаб посмів лазити по полицях? Якже це так могло трапитися, що ніхто з нас навіть і не помітив цього зла?! То ж будемо стерегти все добро і не тільки сир!
- Дозвольте нам, обізвалися котята,- ми швидко впіймаємо крадія! – Всі погодилися. Тільки мама котенят застерегла:
- Якщо треба – кличте й мене на допомогу!
З цим і розійшлися. Батьки-коти все ж спостерігали за дітьми, щоб, бува, не схибили, справа надто важлива й серйозна. Під загрозою честь всієї котячої сім’ї. Господаря слід переконати, що випадок з сиром засмутив і їх.
А тим часом котенята Мі(так звали старшого) і М’я(так звали другого братика) почали полювання. Їх нарекли так тому, що М’я завжди не домовляв звук «у», а Мі ще змалку замість по-котячому м’яу говорив «мі-і». Ось так господарські діти Сашко та Юлинка і прозвали їх: Мі і М’я.
До вечора залишалося зовсім мало часу. Ось, ось господарі всією сім’єю повернуться додому. Котенята згадали, як щораз після приходу маленьких діточок у хаті було гамірно та весело. Усі забавлялися хто як міг. А сьогодні не знаєш, що й чекати. Ніби чорна кішка пробігла поміж двома, вчора ще дружніми родинами. А ці злодюги-шкідники так і не появлялися, ніби передчували щось лихе й недобре.
Нарешті додому повернулася уся велика і дружня родина. Першими, як завжди наввипередки, позабігали до хати Сашко та Юлинка. Все ж не вихований цей хлопець. Ні, щоб пропустити сестричку вперед себе, Сашко, штовхаючись, першим влетів до кімнати.
Дітей здивувала тиша. Вони побачили таку картину: коти-батьки насторожені сиділи на печі, а М’я і Мі зайняли позицію під кушеткою, що стояла навпроти печі. Тільки-но діти хотіли розпочати гру з котятами, як ввійшов господар і відразу грізно запитав:
-Ну, як ваша сімейка? Вберегли сир? Впіймали злодія?
- Дещо зроблено, сир ми вберегли,- винувато мовив хтось із старших котів,- але впімати злодія ще не вдалося.
- Ми впіймаємо! – майже хором пропищали М’я і Мі.
- Добре, добре, поживемо, побачимо. Були б ви такими старанними не на словах, а у справах – відповів господар, підморгнувши хитрувато своїм дітям.
- Дарма ви нам не вірите, ось побачите, тільки нам знадобиться для цього трішки часу. Може день, два, а то й три… - Котята знову продовжували своє. -
- Ми покараємо винувадців, - впевнено відреагувала за всіх кішка-мати.
Після смачної вечері уся сім’я полягала спати. Почало смеркати. Тільки повний місяць через вікно освітлював полицю, на якій у мисці лежала грудка сиру, надкушена десь попередньої ночі якимись нахабами, чи може одним нахабою.
Не довго прийшлося чекати. З нори біля печі дві мишки парочкою швидко викарабкалися на полицю і давай догризати сир. Досі ніхто з котів не звертав уваги на цих маленьких звірят. Та й коли їх було бачити, коли в таку пору усі уже спали, скрутившись клубком чи навпаки, витягнувшись на всю свою довжину, в м’якій постелі чи на печі. Дотепер у них було своє життя, а у котів та людей – своє. І ніхто з них не знав, що ці маленькі створіння потайки теж претендували на мирне життя по сусідству з людьми, де було все: і їжа, і тепло. Та цю війну почали не коти.
Миші і гадки не мали, що на них почали полювання. Та й хто полює! М’я і Мі зараз покажуть цим бешкетникам, де раки зимують. Із-за них пропав вечір, на який усі завжди чекали, коли можна було досхочу погратися. А хто відповість за те, що вони ще й не вечеряли?
З цими думками обидва братики-котята зайняли позиції, як і домовилися раніше: один біля нірки, а другий спробує впімати хоча б одного із зловмисників на місці злочину. Сталося так, як і гадалося. Миші не встигли й отямитися, як одна з них опинилася в кігтях М’я. Друга, рятуючись, кинулася до нірки, але тут її спритно схопив своїми гострими кігтями Мі. За цією сценою уважно стежили коти-батьки, готові будь-якої миті кинутися на допомогу дітям.
Котенятам стало дивно від того, що обидві миші виявилися мертвими. Зате їхні батьки, особливо кіт-батько, були задоволені.
- Справжні мисливці-сини,- гордо прошептав він тихо, щоб не розбудити господаря, на вухо котисі.
Усі задоволені. Малі не можуть нахвалитися, ще і ще раз переповідаючи дуже детально хід полювання. Здобич лежала у них перед лапками. Котенята час від часу щупали їх своїми лапками., ніби хотіли з ними погратися. Та ті уже не ворушилися. Котиха-мама по черзі вилизувала то одного, то другого синка. Так вони дочекалися ранку.
Ніхто з котячої сім'ї навіть і гадки не мав, що господар уже давно спостерігає за ними, поділяючи тихо їхню радість. Але постіль скрипнула. Сонечко краєчком свого диска засвітило у кімнату. Почався новий день і до того ж неділя. Сім’я господаря проснулася. Котенята навперебій хотіли похвалитися своєю вдачею. Але їх випередив спостережливий господар:
- Я все добре бачив на власні очі і переконався у тому, що наші сім’ї можуть жити дружно. Тільки давайте домовимося про таке: ми будемо трудитися вдень, а ви – вночі. Згода?
- Добре, добре,- закивали хвостами коти у знак свого підтвердження.
Коли погодували усю худобу, гуртом зібралися у просторій світлиці і чомусь не за столом, як завжди, а дружньо посідали на велике просторе ліжко господаря. Дозволили сісти на м’яку, немов пушинку, вовняну ковдру навіть котятам. Тепер кожен від малого до великого забажав погладити пухнастих і вірних друзів.
Задзвонили дзвони і християнська родина почала готуватися до церкви. У своїх молитвах діти і дорослі дякували за велику милість Божу, яку надає він кожному з нас у корисній і так необхідній усім праці, бо вона нас збагачує не тільки матеріально, але й духовно.
Відтоді мирно в злагоді і любові живуть у багатій сільській родині люди, тварини та інша живність. Лиха не знають, спільно добра і статків наживають, та від мишей уже нічого не ховають.
Ось і казці кінець. Мі-і-і! М’я-я-я!