Велика літня пригода - 2016

Життя – дорога, йду по ній,
і перевали обминаю,
це певно, так, а може й ні,
чого я варт, і сам не знаю.

Іду, не бачачи куди,
потухли свічі, і здається,
чекаю в сутінках біди.
Коли вже щастя усміхнеться?

Бо моя доля – нить маленька,
висить над прірвою страждань.
Така тоненька, і… серденько
щемить і тріска, як кришталь.

Біда вже близько, це я чую,
прийде, з кинджалом у руці.
А я в куточку десь плазую,
і пишу в сутінках вірші.

Творю, й перо мого натхнення,
переживе мене навік,
і хоч тернисте сьогодення,
проте, тече життя потік.

А може вже і не тече?..

Для Кого я пишу невтомно?
Для кого сили віддаю?
Кому повинен я сказати,
Що все-таки Тебе люблю?

Живу, незнаючи для чого,
зневіра взяля в мені верх.
Здається, Ти живеш за рогом,
проте – далеко, так далеко…

Я хочу, йду Тобі сказати
іду до тебе, до мети -
наваживсь із кутка я встати,
і не плазуюючи, піти.

Проте, це казка, тільки казка,
Тебе немає поруч, тут.
Зумію я, чи не зумію,
зібрати сили усі в жмут?

Сказати всім, що я кохаю,
бо крила вже мене знайшли,
що п'ядесят відтінків неба,
Тебе до мене привели?..

Я бачу - Ти, ідеш спокійно,
з тобою ангели летять,
про те, що хочу я сказати
Тобі тихенько шепотять.

Ти ніби чуєш, і усмішка,
Для мене в сутінках летить.
"Я зовсім поруч, іще трішки…", -
Гаряче листя шелестить.

Зроблю портрет я, намалюю,
Тебе, прекрасну, і себе.
Здається, більше не бідую,
коли Ти поруч, тут, але…

Біда вже близько - прийде, піде,
однаково вона завжди
живе зі мною, дітись ніде,
закрите серце навіки.

Чи ще колись Тебе побачу?
Чи скажу про любов мою
Напевне, ні, і тихо плаче,
гаряче листя у гаю…

Той плач, як вітер, лине швидко
Летіти ж буде сотню літ,
Щоб донести усім – від лиха
лиш доброта врятує світ.

І прийде день, наступний, свіжий,
і я піду у небуття,
і тихо буде колисатись,
прекрасний маятник життя…

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.