Вже була майже середина літа, яке проходило повз мене. Ні яких тобі пригод, веселощів… Цілісінькі дні проходили за монітором комп'ютера, читанням книжок і іншими повсякденними справами.
Одного дня я повертаючись додому, зустріла свого давнього знайомого, він розповідав про своє захоплююче літо, я ж – скаржилася на свої сірі будні.
– Тоді ходімо завтра зі мною і ти забудеш про свою нудьгу.
Я погодилася. А запрошував він мене у волонтерський центр, точніше в будинок, де жили діти з різними вадами або сироти. Я не була в захваті від цього, так, це хороша справа, але хіба тоді моє літо наповниться різноманітними веселощами. Як на мій погляд, то це ще більше турбот, праці і витрачених нервів на непосидющих діток. Але втрачати нічого, хоч спробую один день, а там подивимося.
Зустрівшись вранці, ми поспішили до волонтерського центру. Мені було трохи лячно, я не знала що мені там робити, як мене сприймуть діти, як вести себе з ними і ще купа інших страхів поселилися у моїй голові. Ми зайшли у величезну, яскраву кімнату заповнену десятками дітей. Мій друг промовив:
– Малюки, я знайшов для вас ще одну фею (так тут називають дівчат-волонтерок, а хлопців-волонтерів – ельфами).
Дітки з усіх куточків збіглися до мене і почали обіймати. Сила-силенна маленьких ручок обвивала мене і розпитувала про все на світі…
По обіді я вже почувала себе впевненіше серед цих малят. Усіх волонтерів розподілили і приставили до маленьких групок дітей. Я і мій напарник працювали з трьома дітьми. Вони були з однієї сім'ї, два хлопчика восьми років і їхня чотирирічна сестричка, яка була на інвалідному візку. Спочатку ми читали, грали в ігри, а згодом вийшли на вулицю. Хлопчики бігали, доганяючи один одного. Я помітила, що їхня сестричка була трохи засмученою.
– Сонечко, що з тобою, куди поділися твою кумедні ямочки на щічках?
– Я не можу веселитися і бігати як мої брати.
Тоді мій друг сказав:
– Так, але ж ти можеш дуже високо літати.
Вона дуже сильно здивувалася, а він взяв її на руки і катав її таким чином цілий день. Я ніколи не бачила настільки щасливого дитячого обличчя, такої сяючої посмішки.
Ближче до вечора мені доручили забрати декількох діток з майданчика заднього двору і привести їх у корпус будинку. Всі дітки вишукувалися у колону, не вистачало лише двох, я помітила їх на лавці біля величезного дерева. Мені стало цікаво чому вони не були на гойдалках разом з іншими. Наближаючись я почула як дівчинка, своїм тоненьким голосочком щось захопливо торохтіла хлопчику. Я сховалась за деревом, дивно – свої очі дівчинка затулила долоньками, а хлопчик хвилююче дивився кудись удаль. Вона описувала все що було тут, на майданчику: велике дерево, квітучу алею, пташок у небі, колір трави, гойдалки, своє платтячко. Хлопчик посміхався до самих вух. Це здалося мені дивним, нічого не второпавши, я покликала їх, і дівчинка взявши за руку свого друга, попрямувала до колони.
Цю історію я розповіла своєму знайомому, він сказав, що той хлопчик сліпий, а його подруга описувала закривши свої очі, все що вона бачить кожного дня, а той малюк, на жаль, ні. Почувши це я заплакала.
Я ходила у цей волонтерський центр поки не закінчилось літо, тому що найдорожче у цьому світі – доброта. І це було найвеселіше літо, з пригодами, посмішками і безліччю маленьких щасливих обличь.