1 1 1 1 1 (0 голосов)

НАЗУСТРІЧ СОНЦЮ
З-за Кичери на рожевуватий обрій поволі викочується повновиде сонце. Смакуючи вранішню росу, розкошує над м'якими отавами, пестить міцне пругке картоплиння, посилає навсібіч рясний сніг проміння. Все довкола сяє золотом і вишитими на ньому квітами.

Я простую втоптаною стежкою назустріч сонцю. Сизуватий вранішній туманець вже розсіявся. Збентежене такою красою, щебече птаство, захлинаючись від невимовної радості.

Ось і бабусине обійстя. З розчиненого вікна вихоплюється дух добре випеченого хліба. Я вже по думки смакую хрумкою шкоринкою.

Біля ноги вже лащиться пес Чоря. Біля оборога дідів кінь Каштан вдячно смакує вже влежаним сіном. Все обійстя заполонив дух чорнобривців та півоній, які щоранку пишно квітують. Вони тягнуть, як і я, свої голівки назустріч сонцю. День хоче бути!

У ДОЛОНЯХ ЗЕМЛІ
Моя мала батьківщина не позначена на жодній карті, але це не завадить мені любити її. Це затишний клапоть землі, що зберігає свою силу і красу.

Іду по залитій місячним сайвом дорозі. Блищать-мерехтять зорі, навперебій залицяються до гострочубого місяця.

У травах видзвонюють холодні роси. Відчуваю босими ногами невидимий зв'язок із землею, що увійшла у силу. Мені здається, що стою на розкритих долонях землі, її дитя і піщинка Всесвіту. Простягаю руки у синю безкінечність і ніби відчуваю, як у мені пульсує енергія далеких зірок.

Я згадую привітні обличчя односельців, приязнь у їхніх очах, добрі і щирі слова, що йдуть від серця. І мені радісно, що я не чужа в цьому світі, що він довірливо розкрив мені свої обійми, поріднився зі мною, озвався до мене.

Моє село. Моя земля. Стою на ній міцно і ніби вростаю на ній тугим корінням вглиб. Щоб зріднитися на завжди.

ТИША
Діти гралися на закинутій будові. Під вечір їм захотілося намалювати щось. Але що? Даринка запропонувала намалювати... тишу.

Євген намалював спокійне море, Софійка — смереки на узліссі, Іванко — вранішній обрій. А Дмитрик — старезну розлогу липу, ав ній — дупло. Хлопчик зобразив бурю, верхівки дерев гнуться від сильного вітру, подекуди видно зламане гілля. А пташина в гнізді спокійно годує своїх малят. Усім їм затишно і тепло. А у Дмитрика мами немає...

Комментарии  

Ольга Царицанська
0 #4 Ольга Царицанська 05 ноября 2011
Чудові мініатюри,багат а мова і твоя чиста, любляча душа,розкрита до краси нашого світу.Вражаюче.
shturman
0 #3 shturman 03 ноября 2011
Дуже шкодую, що діти із сільської глибинки і навіть селищної Міжгірської не мають змоги виставляти свої твори у нашій бібліотеці, читати коментарі -поради професійних літераторів. У них немає доступу до мережі "ІНТЕРНЕТ". Щойно розташував у літературно-мис тецькому журналі-газеті "СУЗІР'Я" новелу талановитої юної літераторки-між гір'янки. Може хоч у такий спосіб вона прочитає свій твір та інших авторів. Надсилати газету також дорого - великі поштові витрати, а водії рейсових автобусів також не хочуть взяти невеликий пакуночок газет для дітей віддаленої місцини. Ось і думай , думай, редакторе...
ісаєвич
0 #2 ісаєвич 08 декабря 2010
Я ПОВНІСТЮ ПОГОДЖУЮСЯ З ПАНОМ ВОЛОДИМИРОМ.ТВО Я МОВА ГАРНА,ЛІРИЧНА Й БАГАТА.ЧИТАЮЧИ ТВОЇ МІНІАТЮРИ,Я ВІДЧУВ ЗАПАХ ХЛІБА,ВТЕР СЛЬОЗУ ЗА ДМИТРИКА І ВІДЧУВ, ЩО МІЦНО СТОЮ НА НАШІЙ ЗЕМЛІ, БО У НЕЇ Є МАЙБУТНЄ. ПОДАЛЬШИХ ТОБІ УСПІХІВ.
wolodumur kowaluk
0 #1 wolodumur kowaluk 03 декабря 2010
Прозові твори мені сподобалися. І мова жива й барвиста і сюжети написані цікаво. Твори у тебе все виходить добре.

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.

 

Комментарии