Присвячую татові на пам'ять про наші вечори біля телевізора.
Це було маленьке містечко. Люди у ньому були постійно зайняті, недоброзичливі. Йошко від них відрізнявся. Він був психом, але добрим. Було важко з'ясувати його справжній вік, але на вигляд йому було не менше тридцяти та не більше сорока років. Його одяг складався з десятилітнього лахміття. На плечах та колінах сяяли широкі діри. Обличчя у нього було поплямоване брудом, волосся не стрижене, але яскравіла хоч і трохи ненормальна, однак щира усмішка. Його не поважали. Навіть називали його не повним іменем - Йосип, а зневажливим – Йошко. Душа у нього була дитяча: коли у колясці сміялась дитина, він також сміявся; уважно спостерігав за метеликами з відкритим ротом та смішними очима; плакав відразу, як на нього накричать.
Ще у нього був друг – собака. Це був вуличний восьмирічний чорний пес із білими плямами на ребрі та окові. Довгасте тіло, вкрите жорсткою шерстю, закінчувалось маленьким хвостиком. Розміром він був такий, що якби став на дві лапи, то ледве б досягав Йошкові до поясу. Його прозивали Трилапим, бо одна лапа у нього постраждала в аварії і він шкутильгав. Жили Йошко та Трилапий у під'їзді однієї з п'ятиповерхівок, яких безліч у місті. Траплялося, що деякі бабусі кормили їх і давали старі покривала.
Одного похмурого дня, повз друзів проходив огрядний дядько у дорогому плащі, жадібно поїдаючи яблуко. З-під лоба поглянув на Трилапого та Йошку. Хустинкою підняв каменюку та притулив до яблука. Потім, різко розвернувшись у їх бік, він стрімко махнув рукою і недоїдене яблуко разом з каменем полетіло у Трилапого. Кидок виявився сильним і влучним, потрапив у голову псові, зачепивши і око. Червоний струмінь крові потік, заливаючи білу пляму. Пес упав. Дядько задоволено зареготав і спокійно рушив далі.
Здавалось, Йошко не зрозумів того, що щойно трапилося. Поклав Трилапого собі на коліна і промовив:
- Песику, друже, той, бридкий… пішов. Гей, ти чого… Ку-ку! Дивися, там смакота! Піднімися, будь ласка! Стомився, так? Поспи трохи, поспи. – пройшло хвилин десять. – Досить! Р-р-р! На нас нападають, а-а-а! Ну чому ти не прокидаєшся? Так і знай, я не розумію твоїх жартів!
Йошко по-дитячому, з образою дивився на пса. Але той не дихав, не відкривав очей, не рухався…
- Ну, добре! Вибач мене, я більше не серджуся. Прокидайся!
Але пес не подавав ознак життя. Неочікуване вії Трилапого здригнулись. Він тихо та повільно підняв очі до очей друга. Та це був останній погляд вірного пса. Голова впала на коліна, й більше ніколи не піднімалася.
Йошко продовжував свої безнадійні спроби пробудити Трилапого і не розумів, що єдиний друг покинув його назавжди…
Ніч з 17.02 по 18.02.2011
Комментарии
Так это, наверное,было - вдохновение творчества))
Вот иногда стихи, действительно, могут прийти в любую минуту - и приходится ночью даже их записывать - а то утром они могут уже обидеться - и сбежать)))
Видимо какое-то переживание повлияло на создание такого искреннего рассказа.
Спасибо за него))
Повествование идёт так просто и естественно - как разговор с друзьями...
Трогательный сюжет.
Мне почему-то вспомнился "Белый пудель" А. Куприна - так жалко было, когда у дедушки и мальчика украли пуделя.