Ранкове сонце пестить промінчиками понеділкове місто, зазираючи в кожне віконце, щоб побажати гарного дня. Легенький вітер бавиться флюгерами, крутить під тільки йому відому мелодію. Місто наповнюється звуками життя. Світ прокидається.
Кватирка тихенько поскрипує: оповіщає експонати музею про початок ще одного дня. Тільки старовинне дзеркало стоїть собі сонливо, бо всю ніч знову згадувало молодість – таку гучну, яскраву, сповнену пригод...
Ось люду повен зал. Вони в розкішних шатах кружляють у запаморочливому вальсі, змішуючи коктейль парфумів. А музика запалює серця – і щораз більше пар вже на паркеті. Розкішні дами тихцем крадуть погляди галантних денді, даруючи натомість легкий усміх очима...
Та ось у зал зайшла Вона - і життя неначе зупинилося. Прошелестіла холодним поглядом, шукаючи чергову жертву своєї краси. Справжнє кохання не знайоме їй, лише короткі романи-інтрижки, що стали невід'ємною частиною буденності.
Здавалось, кам'яні аквамаринові очі завжди випромінювали зверхність, холод. Та все це враз зникало при зустрічі з дзеркалом: погляд ставав теплим, люблячим. Так, її вроді немає рівних: гарненьке личко – еталон усіх часів, а тіло – скульптура великого Мікеланджело.
Тільки побачення з дзеркалом приносило їй задоволення, ставало рятівним колом в океані розчарувань. Так зародилося їхнє кохання, незвичайне й незрозуміле. Нарцисове...
Двері музею, скрегочучи, привітали нових відвідувачів – поціновувачів прекрасного. Тиха, спокійна атмосфера притрушувала сивим порохом експонати, тисячі людей щодня подорожували кулуарами мистецтва.
Двері до залу відчинились, життя затамувало подих – очі кольору пінистого моря ліниво оглянули зал, зупинилися на старому дзеркалі... Їхні погляди зустрілися.
Невже це Вона?..
Комментарии