(З фенологічного щоденника)
Було це пізньої осені, але ще не її завершення. З багатьох дерев вже майже повністю опало листя і шурхотіло під ногами. Працівники комунальних служб у містах не встигали його прибирати. Вранці пожухлу руду траву вкривала паморозь. Значить уночі був морозець. Калюжі затягувалися тонесеньким прозорим склом. Сонячні дні все частіше змінювалися похмурими. Хоч інколи була плюсова температура, та все ж холодно, сиро. Саме такої пори я вирушив з батьками і нашими знайомими до лісу на торф'яні болота збирати журавлину. А заготовляють її якраз після перших приморозків. Збираючи багряні ягоди у плетені кошики-луби, ми увесь день слухали сумні сурми журавлів, які доносились до нас з далеких непрохідних боліт. По таких болотах з небезпечними трясовинами до цих птахів справді не доберешся. Сумно звучали їхні голоси, аж серце розривало.
- Це вони так перед відльотом у вирій курличуть, - пояснили батьки. - І ще одна цікава прикмета: журавлі відлітають, коли достигла журавлина, наче лишають людям на згадку про себе ягоди. Може й тому журавлину називають в Україні саме журавлиною.
...Під вечір ми вже збиралися додому. Плетені кошики-луби були наповнені цілющими дарами Природи. Раптом у небі почули потужні помахи крил. Журавлі (близько сотні птахів) здавалося безладно кружляли над рідним болотом, прощалися з ним і ще сумніше сурмили. Потім, вишикувавшись клином, зникли за обрієм. Важко було проводжати журавлів, охоплювала туга... Зате весною радісно вітати їх на рідній землі!
