Нотатки з фенологічного щоденника Маркіяна Лехмана розбирає Василь Малишка - старожил «Скарбів Папча», поет, автор численних публікацій.
Твори Маркіяна можна знайти у блогах та «Бібліотеці» нашого сайту.
Мало що нас вражає у людях більше, ніж їхнє щире захоплення власною справою. Віддане, регулярне, часом монотонне настільки, що може здатись нудним… Але навіть якщо ніхто цього не підтримує, ніхто цим не переймається, людину це нітрохи не бентежить і не зупиняє. Що не може не викликати принаймні поваги.
На такі думки мене наштовхнули етюди, нотатки та новели мого маліжанського колеги, Маркіяна Лехмана із Червонограду. І зовсім не про 17-річного автора мовилося в третьому реченні – схоже на те, що його власне підтримують родичі та наставники. Маркіян спостерігає за кругообігом природи, за рослинами та тваринами, та веде власний фенологічний нотатник, записи з якого час від часу потрапляють на сторінки персонального блогу на «Скарбах Папча».
Авторові нотатки часто меланхолійні. Описує Маркіян зазвичай доволі буденні речі, які, щоправда, не зауважує звичайний спостерігач: «Недавно (кілька днів тому) проходив повз неї [горобину] і спостерігав за дроздами, що ласували горобиновими ягодами. Куди поділися птахи?.. Не чути й барабану дятла» («В очікуванні дива»); «Вранці пожухлу руду траву вкривала паморозь. Значить уночі був морозець. Калюжі затягувалися тонесеньким прозорим склом» («Журавлині сурми»). У кожному разі присутня точність і чіткість спостереження – певне, важлива властивість справжнього фенолога. Але подібні речі допомагають Маркіянові тільки влаштувати так званий сеттінг для основної історії (тобто передумови), якою є зазвичай цікавий випадок із поведінки птахів.
А розповідає автор про такі випадки, як спроба кота впіймати сороку на гілці («Сорока і кіт»); шпаки, що налетіли на кущі горобини посеред міста («Перед відльотом»); про те, як знайшов заховані мишею зерна у ґрунті («Скарб»). Часом вони доволі прості та наївні (як зазначає і сам автор в замітці «Скарб»), але виконують, на мій погляд, свою найважливішу функцію – наштовхують читачів до уважнішого спостереження за природою, до простої істини, що краса – у дрібницях, і багато для насолоди не потрібно.
Щодо самих спостережень, то загалом зауваг немає. Автор навчився відбирати найсуттєвіші речі та позбавлятися від усім знайомої «водички». Особливо, якщо дивитися на роботу Маркіяна як на нотатки з фенологічного щоденника, як він їх і позиціонує. Проблема виникає, коли твори позиціонуються оповідками чи новелами.
Часом автор дещо перебільшує, допускається стилістичних помилок, використовує штамповані образи, які шкодять текстам. Наприклад, «осінь щедро обдарувала грибами» («Помирив»); «…чорна горобина у квітні-травні віддячує людям пишним цвітом, а у серпні-вересні стиглими плодами» («Перед відльотом»). Коли підтекст очевидний, то часто краще не використовувати художнього обрамлення: «...Край лісу росте ялина, а навколо неї «хороводять» десяток молодих безлистих берізок. Однак сьогодні цей танець сумний, невеселий, не такий, як весною, під пташиний спів, тим паче, коли зелене листячко прикрасить гілля-коси берізок» («В очікуванні дива»). Цей, як і чимало інших образів, не переконують мене як читача, оскільки даремно згущує фарби і так очевидного факту зміни пір року (нотатка з 23 жовтня).
Якщо розглядати окремі нотатки Маркіяна як спроби художнього тексту, то тут авторові ще слід чимало працювати. Часом він здається аж занадто закоханим у природу: «Хвилин десять милувався ними [шпаками]…» («Перед відльотом»). Навіть якщо так, то читачеві потрібні переконливі докази такої поведінки автора. Адже «За такою кількістю шпаків (може, три десятки) майже у центрі міста я ще ніколи не спостерігав» – погодьтесь, явно не переконує у тому, що це варто десятихвилинного спостерігання. Тож і згущення фарб видається надмірним і непотрібним.
Справа в тому, що читачеві (у художньому тексті) не потрібна справжня правда. Йому потрібно художня правда – тобто така, яка переконує на рівні художнього тексту. Скажімо, у тому ж «Гаррі Поттері» головного героя на боротьбу з Волдемортом мотивує далеко не тільки бажання побороти зло, його доброта чи бажання справедливості у світі. Ним керує і почуття помсти за батьків. Інакше б і не було у серії Джоан Роулінг такого напруження, що змусило мільйони читачів прочитати всі сім томів про юних чаклунів.
Також історіям бракує конфлікту, напруження. Я розумію, що нечасто на городі чи посеред міста знайдеш якийсь показовий конфлікт. Але навіть у тексті «Сорока і кіт», що описує доволі трагічну подію, інтонація автора з самісінького початку натякає на те, що все завершиться добре. І це погано! Читач повинен хвилюватися, що буде далі, чим же все завершиться. Але напруження зовсім не відчувається, і розповідь не переконує. Автор ще не прокинувся від меланхолійного захоплення природою, але саме час! Можна нею захоплюватись, не нехтуючи критичним поглядом і підходом справжнього розповідача.
Прискіпливе та навіть інтимне спостереження за природою мого юного колеги викликає згадку про двох визначних українських авторів, обидва з яких, що цікаво, походять з Маркіянового краю (Івано-Франківська область) – поета Олега Лишегу (на жаль, вже покійного – його не стало 17 грудня 2014 року) з Тисмениці та письменника Тараса Прохаська, що народився в самому Франківську. Це люди, які у своїй творчості послідовно та постійно виражають захоплення природою.
«Все видно, рукою доторкнешся – а ніби ніч...
І тільки очерет блищить на сонці...
Так ніби чиста річка перебігла,
Омила все у місячному сяйві...»
Так писав Лишега у своїй «пісні 43», і уважний читач помітить подібність у творчості Маркіяна, хоча, вочевидь, не настільки образну та глибоку, як у майстра. Але тут і не порівнюється творчість «акул пера» та молодого автора – тільки зазначається, що його підхід до творчості та загалом до сприйняття світу зовсім не самотній, більше того – це певне наслідування потужної традиції вищеназваних письменників. Про це говорити ще, певне, дуже рано. Для цього недостатньо одного спостереження за природою, за світом – тут потрібно потрохи починати вибудовувати, віднаходити власний світ, до якого захочеться прийти людям.
Маркіяне, тільки від тебе залежить, чи прислухатися до моїх думок і порад, чи ні. Я у жодному випадку не літературний критик, всього лише підтримую тебе, свого колегу та товариша та хочу, щоб ти удосконалювався. Адже сімнадцять – це доволі серйозний вік (за нашими, «скарбівськими» мірками), коли слід не тільки максимально прискіпливо та відверто працювати над власними текстами, відшуковувати та розвивати власний стиль і голос, але, найголовніше, «прокидатися з дитинства», ставати собою. Тому що далі ніхто не шкодуватиме нас (крім батьків) та не послаблюватиме вимог, і добре, якщо передусім – ми самі!
Комментарии