(З фенологічного щоденника)
Можливо, це наївна замітка. Але така невеличка «пригода», навіть пригодою її важко назвати, добряче розсмішила мене...
До пізнього вечора копав з батьками картоплю на городі у бабусі Лесі. Вже на небі з'явився місяць (перший повний осінній), наче підсвічував нам і спонукав до активнішої праці. Справді, залишилася невеличка ділянка невикопаної картоплі, тож не хотіли відкладати роботу на завтра. Впораємось!
— Такої пори тільки скарби шукати і бажання загадувати, — пожартувала бабуся Леся. — Дивіться, як місяць з неба щедро сріблом ллє!..
Повір'ям-побрехенькам, звісно, не вірю, але «скарб» все ж знайшов. Щоправда, не золотий, не срібний, не коштовного каміння, а... приховані мишкою запаси. Востаннє копнув лопатою, а там, у землі — зерна пшениці, кукурудзи, ліщинові горіхи (і як тільки вона приволокла їх сюди?..), ще якесь добро. Не багато всього, половину жменьки назбирається. Раптом біля себе почув невдоволений писк. Глянув, та й побачив руду мишку з довгим хвостиком. Не втікала, сварилася зі мною, що аж здивувався:
— Така мала, а така нахабна й агресивна! Схоче, то й кота налякає!..
Я хутко накрив лопатою землі мишачий скарб (хоча знаю, що зерна пшениці, кукурудзи — з бабусиної комори, бо інших так близько ніде було взяти; а ліщинові горіхи — з бабусиного саду, бо найближче тільки у неї ростуть), нехай миша ласує взимку. Як кажуть, «На здоров'я!».
— Мишко, цить! Нікому не відкрию таємницю про твій скарб! Обіцяю! — тихцем шепнув до неї.
І та враз заспокоїлася...
