Розташовано ректором МАЛіЖу, за відсутності у авторки доступу до мережі "Інтернет".
Про себе
З дитинства бабуся вчила пізнавати різні науки та захоплюватися творчістю. До шістнадцяти років цей інтерес залишився лише до літератури. Маю музу, але вона примхлива і часто залишає мене одну на довготривалий час. Тому шукаю натхнення у банальних речах. Перебільшую та драматизую, щоб з нічого вийшло щось гідне уваги. Залежу від цих творів. Живу за принципом: коли закінчується перше, тоді остаточно завершується і друге. Саме тому ніколи не розриваю зв’язки сама, даючи моральні пріоритети опоненту.
З усього дня ціную найбільше вечір. О восьмій годині йду гуляти з собакою, лише повертаюся без нього. Містика: виходжу собаководом, а повертаюся ні з чим. Шкода, що песик заборонив давати йому ім’я, так було б простіше гукати його на перегляд вечірніх новин. Хотілося б віддалитися від них назавжди, але без телевізора в собаки не буде підстав повертатися. Полюбляє ця тваринка сварки, а я – їх вирішувати.
Коли йду мокрою бруківкою, виникає передчуття, що із землі раптом прорветься фонтан та затопить мого собаку. То, може, це вода його щоразу забирає, а потім повертає авансом. Такий собі іспит на мою прозірливість. Уперше підготувалася.
Одного разу фонтан затопить і мене. Гадаю, що замість води в нього –сухе вино. До хмільної вдачі додасться така ж кров. У сумі вийду я. Сухою з води.
ЯК ДОБРЕ, ЩО МИ У ЛЬВОВІ
Довжелезний потяг вирушив на захід, і ось я вже крихітна частина цієї напрочуд дивної системи міні-туризму.
До Львова ще дванадцять годин, а мені залишається лише набирати повідомлення мамі в ліжку (ліжку? Ох, мій оптимізм) та усамітнитися з Сергієм Пантюком, якого я взяла з собою нелегально.
День перший.
– Ми у Львові! – сміливо хтось крикнув на вухо.
Ще сонна восьма година ранку, темінь, а я бачу у вологій бруківці своє відображення. Дарую його цьому місцю.
Увесь день провели в автобусі, що возив нас замками, яким, на мою думку, не вистачає амбіцій і часу, для розглядання не тільки квапливих туристів, а також себе самих – красивих і заможних.
День другий.
Львове, я люблю всі скупчення твоєї бруківки та кожний вигин твоїх ідеальних вулиць. Чомусь для мене ти зовсім не місто кави, а саме втілення духовної ідеології письменництва і творчої наснаги, розпорошеного в хмільному повітрі. Висміюю годинникову стрілку за швидкість та квапливість у часовому потоці. Мені. Не. Вистачає. Часу.
День третій.
Даремно ти так вчинив зі мною, любий Львове, навіть не провів до потяга. Не витримавши затягнутих проводів, ми не встигли сказати один одному «до зустрічі». Весь час думала, на кого ти мені схожий, ніби раніше десь бачила, а тепер зрозуміла, що ти копія міста моєї мрії та забаганок.
І тепер я з Пантюком у Полтаві. Сподіваємося, що до наступної зустрічі голуби, що біля фонтану, не розлетяться, вода на бруківці не висохне, а ти покажеш мені мій подарунок та вміння зберігати пам’ять.
Кав’ярня
На розі двох вулиць, де велетні дерева стоять у безголоссі снігу, розташована маленька кав’ярня, огороджена невеличким парканом. Але я боялася туди зайти, бо отримувала свою порцію задоволення, просто дивлячись на цю будівлю та змальовуючи її на клаптиках випадкового паперу. Мені завжди було цікаво, як вона виглядає зсередини, які там працюють люди, чи їхній запах не перебиває тонкий трунок кави.
Я просто сиділа на лаві біля паркана та слухала музику, яка лунала з кафе: старі мелодії, створенні саме про мене, присвячені тільки мені. Деколи відчувала огиду до відвідувачів, коли бачила через скло, що вони просять поставити якусь нову та популярну пісню на замовлення. Тоді кав’ярня втрачала для мене будь-який інтерес, і я бігла звідти.
Одного разу, коли паркан з невідомих мені причин щез, я все-таки наважилась увійти. Першим, що потрапило в око, стали мініатюри із зображенням кав’ярні з різних ракурсів. Чомусь ніскільки не здивувалася, коли серед них побачила і свій малюнок. Тільки сама собі зауважила, що треба придбати м’якший олівець. За три кроки опинилася біля люб’язної пані, яка запропонувала скуштувати новий сорт кави. Мені ця ідея здалася чудовою, і за 10 хвилин офіціантка принесла її у маленькій філіжанці. Каву пила дуже повільно, ретельно оглядаючи стомлених та змерзлих відвідувачів, яким не дуже подобалися тутешні ціни. Кава смачно скінчилася – я поспішно вийшла.
Наступного дня захворіла, але так кортіло знову туди прийти й перепробувати все меню. Через тиждень, коли стало краще, мені нарешті вдалося вийти з дому до кав’ярні. Летіла не відчуваючи ніг, подумки уявляла кожний свій рух та дію: нарешті поверталася у звичну колію… Але навколо кав’ярні поставили модернізований паркан. Будівля повернула собі звичну ворожість та недоторканість.
Дістала з сумки папір, м’який олівець і розпочала роботу над новою замальовкою.
Ліхтарі
За п’ять хвилин до темряви ввімкнуться ліхтарі, що чомусь розташовані лише по лівій стороні сусіднього парку. Вони так завжди таємничо й трохи ворожо визирають, що через цю недоторканість я в них закохуюся ще більше.
І ось біжу до них, розповідатиму свої секрети. Нічого страшного, якщо там зустрінуться чужі люди. Вони все одно пропускатимуть повз вуха мою сповідь.
Якби ліхтар був дівчиною, вона б мала довге кучеряве волосся та світлі-світлі очі, була б навіженою, а на ніч читала б мені власні вірші.
Ось я й прийшла до ліхтарів. А вони так само самотні. Даремно сподівалася на гостей в зелених апартаментах. Але ми все-таки можемо попити чай з лимоном. А якщо сусідній магазин відчинений, то придбаю ще й шоколадного печива.
Коли ви тихо виходите на нічну зміну, з вами я не боюся нічого. Не боюся навіть власних думок. У світлі ліхтарів і вони світлішають. На жаль, не всі…
Коментарі