Розділ I. Шторм. Хвилі
- Бережись!
На нас полетіли ворожі ядра. Я ледве встиг присісти.
- Нумо, друзі, задаймо їм жару! Плі! - крикнув капітан.
Я навів гармату на військовий фрегат, але вистрелити не встиг. Якийсь гострий уламок дерева встромився мені в ногу. Я ледве не скрикнув від болю. Але вигук товариша "швидше", змусив мене забути про біль і швидко вистрелити. І раптом, якесь вороже ядро пробило фальшборт нашого корабля і влучило прямо у капітана! Він скрикнув, полетівши у синю безодню...
- О ні, швидко до штурвалу! Хто-небудь!
Я розумів, що якщо кораблем ніхто не керуватиме, то нас потопить цей проклятий іспанський фрегат, який уже от-от завдасть нам нищівного пострілу. Тому я не вагався ні на мить. Моя гармата була якраз навпроти штурвалу і я одним стрибком опинився біля нього.
- Плі!!! - щосили крикнув я, навівши бік нашого корабля просто на іспанський.
Пірати вистрілили. Ядра полетіли на ворога. Одне наше ядро влучило у бочку, наповнену порохом. Потужний вибух розбив на шматки щоглу, розірвав вітрила і зробив величезну діряку на тому місці, де мав бути штурвал. Ворожого капітана було знищено. Залишалось лише взяти на абордаж судно, і я скомандував:
- Приготувати абордажні гаки! Покажемо цим собакам, хто такі пірати! Хай заплатять кров'ю за те, що вбили капітана! Гердолейн крикнув, підтримавши мене:
- На абордаж, джентльмени удачі, за нашого нового капітана!
Я з радісним піднесенням і з вдячністю до товариша схопив рукою канат, відштовхнувся від перил, мить – і я уже на борту поганського фрегата. Вихопивши із кобури пістолет, я вистрілив у найближчого іспанського солдата. Він крекчучи упав. Краєм ока я помітив, що Джек, один з моїх товаришів зчепився у бійці з каноніром судна і ворожим солдатом водночас. Я мусив допомогти йому. Кинувся на каноніра і перечепивши його своєю ногою, простромив палашею. Джек котрий справився з тим солдатом, вистрелив у голову ще одному і кинувся допомагати Фреду, який намагався битися одразу з чотирма ворогами. Тед щосили бився абордажною сокирою. Зброєю Майкла був мідний гарпун. Роберт, Джеймс і брати Джонси не давали солдатам змоги прослизнути на наш корабель «Удача». У самому розпалі битви, Гердолейн видряпався на грот-щоглу і убивши солдата з мушкетом, який стояв на марсі, він кинув свій кинджал у груди другого солдата, який уже от-от намірявся вистрілити у пірата Доджа. Це була наша цілковита перемога. Ми убили вже з два десятки ворогів і обеззброїли решту. Команда винесла усе добро із трюму. Там лежали: два пістолі, шість мушкетів, шкатулка із золотом, та шкура білої акули. А що до солдатів, то ми висадили їх на погибель акулам.
Я не міг повірити, що наш капітан загинув… Він був таким добрим до мене… Тут і шторм майже вщух.
Після такої пригоди всі потребували відпочинку. Я звернув штурвал у бік острова Солт-кі-Бек. Він був хоча й безлюдним, але тут можна добре пополювати й відпочити. І тільки зараз я можу розповісти з чого це все почалося.
А було це так...
II розділ. Моя юність
Мене звуть Роберто Ссабаліні. Коли мені було 8 років, мої батьки заробляли на тому, що були рибалками. Пам'ятаю, як тато і я разом брали вудочки, відерце, окраєць запліснявілого хліба і вирушали до причалу. Рибу, яку спіймали тато зі мною копчила мама і продавала на ринку. А жила наша сімейка у маленькій тісній хатинці.
Одного разу до нашого містечка прибув якийсь губернатор. Він мав доручення від іспанського короля. Тому розіслав посланців, від яких ми дізналися, що король має намір поширити свої статки. І кожна сім'я повинна платити йому не менше, ніж по 3 долари за день. Але мої бідолашні батьки заробляли не більше ніж 10 реалів за день (реал – 1\7 долара ). І платити королю вони не мали змоги. Це дуже обурило і губернатора, і короля. Король наказав стратити моїх батьків. Тоді мені було лише 14 років.
Я був убитий горем. З рідних у мене більше нікого не залишилося. Цілими днями я жебракував, але потім не витримав. Потрібно було щось робити, якось вижити, але як?
І ось одного ранку, ціле місто сколихнула звістка про те, що сюди причалив піратський корабель. Це була моя нагода, адже я знав, що будучи піратом, можна не лише заробити, але й помститися тим нелюдам, які стратили моїх батьків.
Довго шукати капітана корабля піратів не довелося. А коли я його знайшов, то впав перед ним на коліна і став благати, щоб він прийняв мене на судно, розповів, яка біда мене спіткає. І він прийняв мене навіть не дуже вагаючись. Спочатку пройшла церемонія посвячення в пірати. Це коли ти клянешся, що будеш дотримуватсь кодексу піратів, капітан тричі легенько стукає по твоєму правому плечі, і ти вже пірат. Потім капітан купив мені дві палаші, три пістолі і надзвичайно гострий кидаючий кинджал.
Після цього відбулося знайомство з командою. На судні, яке називалось «Удача», всі стали мені друзями. Але найкращими моїми друзями стали Гердолейн, Джек і Фред, які й самі були нерозлучними товаришами, адже вони – брати. Також вони – квартирмейстри корабля. Їхні батьки колись теж були піратами, але останні роки свого життя вони вирішили провести насолоджуючись своїми багатствами.
Капітан годував мене, тренував битися на шпагах, стріляти з пістолів, розповідав про будову корабля. Ці тренування тривали понад місяць. Спав я у трюмі корабля.
Я не знав, чим і дякувати капітанові. І тоді він розповів, що змалку у нього не було сім'ї, і він був рабом. Але довго терпіти рабство він не став і при першій нагоді утік у пірати. І капітан піратів гостинно прийняв його і був дуже добрим до нього. Але одного дня він загинув, і вмираючи сказав, що дає і корабель, і команду Пітерові (так звали цього капітана, що прийняв мене у пірати).
...І ось цього Пітера, цього капітана вбили ці мерзенні іспанські свині. Але тут і моя вина. Адже це я попросив його пополювати на акул. Капітан погодився. І трапилась така біда...
Капітан був для мене, як батько. Він дав мені дім, їжу, сім'ю. Я хотів чимось відплатити борг, але не мав чим.
III розділ. У Гавані. Помста губернаторові. Карл Бонерт
Так-от, переночували ми на острові Солт-кі-бек. Перепочили, попоїли, набрали води, полагодили корабель, і вирішили причалити в Гавані. Сказано – зроблено. Ми підняли якір, спустили всі вітрила і попливли. Недалеко від Гавани ми наткнулися на морський іспанський форт. Пропускати нас він не схотів. Це стало зрозуміло через гучне бамкання дзвону. Для іспанців це означало: «Тривога! Вороги!» Тільки-но бамкання дзвону припинилося, як на нас полетіли мортирні ядра. Я скерував корабель ближче до скель, які були з протилежного боку. І хоч ядра не діставали нас тепер, потрібно було пильнувати, щоб корабель не врізався об скелі. Нас добряче покрутило перш ніж форт зник із горизонту, і ми відпливли від скель.
Аж ось нарешті – Гавана! Джек вигукнув:
- Земля! Ми вже біля Гавани!
Всі пірати зраділи цьому вигуку. Гавана – це місце незрівнянної краси. Тут кожний почуває себе вільною і щасливою людиною. А також тут є величезний іспанський склад, у якому лежать цілі купи золота, срібла, діамантів і трохи матеріалів для ремонту суден.
Єдине, що у Гавані поганого – тут аж кишить іспанськими солдатами. Де їх тільки і немає – в тавернах, на ринку, на вулицях, навіть на дахах будинків! І не дивно – адже склад охороняють, «пильно» вдивляючись у далину, чи не причалить десь піратська бригантина чи шхуна? Якщо так, то «відразу» біжать бити у дзвони, подавати сигнал тривоги. Хоча скільки я тут бував, ніколи не помічав тут жодного корабля з «Веселим Роджером». А тому, що пірати не дурні – вони завжди маскують своє судно іспанським прапором перед тим, як причалювати до пристані, щоб іспанці нічого не запідозрили. Так зробили й ми і причалили. Пообідавши, я, Гердолейн, Джек і Фред вирішили потеревенити у таверні про наші подальші життєві плани. Ми проходили повз магазин зброї і вирішили придбати кілька пістолів, мушкетів, підводних мін і пороху для потреб моїх піратів. Ми покликали кілька піратів із команди, попросили у них занести вантаж на судно.
Тут ми підійшли до таверни, коли… Невже?! Мені здалося ніби мене обманюють власні очі! Я запримітив губернатора, який стратив моїх батьків! Той мене не побачив, адже про щось жваво розмовляв з іспанським офіцером. Моє серце радісно запалало, адже я так довго жадав помститися цьому нелюдові!
- Ану заждіть мене тут ! Я через п'ять хвилин повернуся, - сказав я Гердолейнові, Джеку і Фредові.
- Куди ти? – cпитав у мене Гердолейн.
- Потім розкажу! – гукнув йому я.
Швидко підбіг до рогу, за яким зник губернатор з офіцером. Визирнув з-за нього. Ага, ось вони, стоять і про щось теревенять біля шибениці. Там зібралося багато люду. Також сюди понасходилися багато іспанських солдатів. Аж ось іще два солдати ведуть зв'язаного пірата.
«Ні не повісять вони його, я їм не дозволю! - промайнуло у мене в голові.
Пірата поставили на стілець, на шию поклали товстий канат.
Офіцер, що балакав з губернатором, почав швиденько копирсатися у своїй шкіряній сумочці. Діставши з неї папірець, він став трохи лівіше від пірата і проголосив:
«Отже, панове, цей чоловік, що зве себе «капітан Карл Бонерт», 21 жовтня 1691 року був засуджений до смертної кари. І ось чому: він займався піратством протягом дев'яти років. Він украв трьохщогловий фрегат з 46 гарматами в озброєнні та міцним корпусом, який здатен перевозити понад сімдесят солдатів на собі. Цей корабель він використовував для піратства, на ньому цей нахаба зруйнував ущент два іспанські форти, пограбував щонайменше сім шхун і два фрегати та один іспанський склад. Пограбоване становить близько 80 пудів золота, 93 пуди срібла та 111 пудів цукру, який він продав за величезну ціну - 900 піастрів. Ці гроші він витратив на ремонт свого судна. Також під час його арешту опирався, наніс смертельні тілесні ушкодження трьом солдатам і кричав, буцім-то наш славний король шибонута свиня.
Ми вважаємо свідчення багатьох його жертв доведеними і визнаємо його винним».
Ось до пірата вже підходить кат. До речі, щодо цих катів: у кожного з них завжди похмура репутація. Адже невинних повішено куди більше, аніж винних. Така сволота заробляє лише на тому, що сміється з чужих нестерпних мук. І катам плювати на те, що у наші часи відстояти чесність і гідність неможливо, не порушуючи закону.
Але все ж повернімося до розповіді. Так от, до пірата підійшов кат. Пірат вже посинів від жаху, що клубком застряг у його горлі. А тут ще й втрутилась надокучлива муха: кружляє над головою і дратує бідолашного. Вона розуміє, що скоро для неї буде свято і чатує на смерть приреченого.
Я вихопивши з піхов мій кинджал, затис його у долоні. Я сам не зрозумів, що роблю. Просто робив, аби хоч щось зробити. Я уже втратив надію на порятунок пірата. Але тут, раптово, жінка, яка стояла на іншому боці від мене, крикнула, що є сили:
- Рятуйте! Розбійники!
Солдати і кат на чолі з офіцером помчали у бік жінки, вихопивши свої шпаги, не розуміючи, що жінка їх обдурила і викрикуючи:
- Де? Де? Куди вони побігли!?
Жінка махнула рукою у бік ринку. Солдати помчали з такою швидкістю, що один із них послизнувся на лайні корови і проїхавши з півдесятка кроків, врізався у якір, що висів на зброярній крамничці «Зброя на всі випадки життя». Лише губернатор залишився біля шибениці, боязко вийнявши з кобури пістоль.
Я вдячно озирнувся на жінку. Це був мій шанс. Я бігом підбіг до губернатора ззаду і вистрілив йому прямо між лопатками. Він упав додолу, поглянувши на світ востаннє. Тоді я миттю прибіг до пірата і перерізав шнур, який уже скоро мав здушити його горлянку.
- Нам уже час забиратися звідси, - сказав я йому.
- Дякую, дуже дякую! - тільки й спромігся промимрити стомленим голосом пірат.
По дорозі до таверни я встиг дізнатися, що на пірата, якого я визволив, іспанські солдати напали зненацька. Просто він зі своєю командою вирішив пополювати на дичину на безлюдному острові. Як пізніше виявилося, це також хотіли зробити іспанці, які якраз тоді припливли до острова на галеоні. Частина команди Карла почала ремонтувати корабель, а решта команди, як і сам Карл пішли на полювання. І вже у лісі наткнулися на ворогів. Почалась жорстока битва. І ніби й вигравали пірати, але іспанців було набагато більше. Карл послав кількох своїх, аби ті повернулися з підкріпленням, але коли те підкріплення прибуло, було вже пізно. Усіх піратів було уже обеззброєно і зв'язано. Іспанці перемогли.
Коментарі
Действительно интересно было узнать, что же там дальше. Знаю, что для того, чтобы написать длинную историю и не забросить её на полпути, нужно немалое терпение. А написать её так, чтобы читателям было интересно читать - ещё более сложная задача. И, считаю, автор весьма неплохо с ней справилися. Молодец, Назар!
И надеюсь, это ещё не конец повести?
Ждём продолжения.
Только одно замечание. Сначала ты пишешь:
"Ворожого капітана було знищено. Залишалось лише взяти на абордаж судно...",
а потом вскоре:
"...один з моїх товаришів зчепився у бійці з капітаном судна і ворожим солдатом водночас. Я мусив допомогти йому. Кинувся на капітана і перечепивши його своєю ногою, простромив палашею".
То есть, вражеский капитан сначала был убит взрывом, а потом вы с ним опять сцепились в битве. Это путаница.
И ещё, относительно "ядро пробило задні перила нашого корабля". Писатели, когда пишут на не совсем знакомую им тему, обычно изучают связанную с ней терминологию - корабельную, в данном случае. Жёсткие перила корабля, какие ты имел ввиду, называются "фальшборт".