Вечір. Падає сніг. У хаті тепло, бо у печі повно палаючих дрів. Галинка весело стрибає по хаті, а Василько сидить сумно біля вікна.
– Братику, ти не забув, сьогодні вночі ходитиме святий Миколай, ходімо напишемо листа! – заохочує сестричка брата.
– Не вірю я у чудеса, мені й бабусиних казочок вистачає! - скрикнув той.
– Ну як не хочеш, то залишишся без подарунка, – докірливо відповіла маленька Галя.
Вона закуталася у кожушок, взулася у чобітки, взяла у руки олівчик і побігла до подруг писати листа до Святого Миколая.
Настала темна глибока ніч. Василько лежав у своєму ліжечку. А за вікном небо синє-синє та в зорях, проте сніг усе ще падає.
– Дивно, – думає собі малий хлопчина, – адже на небі ні хмарини!
Раптом він почув дивний чоловічий голос, що просив його вийти на вулицю. Василько так і зробив. Він вийшов із теплої сонної хати босий, у самій піжамі, але йому не було холодно.
І тут трапилося диво: стежка, по якій ступав здивований хлопчик, стала переливатися різними кольорами. А навколо стежки – родини біля ялинки за столом розглядають подарунки, сміються, радіють. Як же Василькові закортіло до них приєднатися, аж серце у нього затріпотіло!
– Чи не сниться, бува це мені? – запитав він сам у себе.
– Ні, синку, це все насправді, ти йдеш зараз країною Див, – відповів йому той самий таємничий голос.
– А хто зі мною говорить?
– Я, хлопче, Святий Миколай, і привів я тебе сюди, щоб ти повірив у дива.
– Невже?
– Правда, Васильку, правда, лише повір у диво, і я допоможу тобі зробити твоє життя яскравим, як ось ця стежка під твоїми ногами.
– Дякую Миколаю, дякую за все!
– Немає за що! – ласкаво промовив Миколай.
І ...
Василько у своєму ліжку. Лежить і знову думає. За кілька хвилин він підвівся, нищечком засвітив лампу і написав листа Святому Миколаю. Потім помолився. Останніми словами його молитви були: "Боже, подякуй Чудотворцю-Миколаю від мене за все".
Нарешті Василько влігся і подумав: "Тепер я завжди віритиму у дива!" З цією думкою він і заснув у очікуванні ранку.
Коментарі