Сидіти на підвіконні вже млосно. Дратують гуси, із гоготінням прямуючи на південь. Там, куди вони летять, тепло та затишно. Вітерець лагідно тріпоче волосся та щось шепоче на вухо – таке собі жартівливо-свіже, наповнюючи серце відчуттям волі та п'янкого захоплення. І серце плине туди, плине невблаганно, і відлунням в душі проситься: «Їхати, вирватись звідси, із цієї рутини».
Там, десь там стрункі мулатки, узбережжя моря, де багато піску та чисте синє небо. Уявляєш це та нібито відчуваєш, як південне сонце наповнює тебе, як закручує у вир самби твоє гнучке засмагле тіло…
І всередині неначе все прокинулося від зимової дрімоти, ураз завирувало, закипіло юрбою рішень та гіпотез: куди поїхати? У Хартум чи все ж таки в Анталію? (Анталія – банально… Хартум… А де це?)
І батарейки. Батарейки, купу батарейок, щоб все встигнути сфотографувати!
Вирують очі, слідуючи за уявою, що поринула в прірву химерних образів та видінь.
Десь хвилі пестять білесенький пісочок, виносячи на нього все розмаїття мушель та равликів, а мені залишається лише довга черга в маркеті за кефіром та серіали по телевізору… Десь там, за небокраєм, мчать мустанги, немов ті блискавки, до прерії, здіймаючи хвилі степових ароматів, а мені… Хіба що в діда випросити на віслючку прокататися…
Лабіринти коралових архіпелагів чекають на мене, а грошей вистачає лише на катамаран Дніпром…
Млосно на підвіконні…
Вирують думки, затьмарюються очі… Прийде час і я поїду!
Обов'язково!!!
Хочу на відпочинок
- Деталі
- Автор: Катерина Костенко, 8 клас - Полтава, Україна
- Перегляди: 907
