1 1 1 1 1 (1 голос)

Я лежу на м'якому ліжку в готельному номері. Ніч - тепла й безхмарна, свіжа. Приємно, прекрасно, чудово, заворожуюче. А як пахне літніми квітами, що цвітуть під вікном.

Усе ж таки було б ще краще, як би я жила в номері одна, а не з Федорівною. Федорівна - це така жіночка, моєї подруги матуся, що поїхала з нами в цю поїздку, визвалася на батьківському «собранії» за нами пригледіти. Ну що ж, її проблеми.
Але повернімося до мене. Федорівна, на щастя, і тут знайшла собі подругу, тому зараз десь п'є з нею каву. Тільки не в моєму номері.

Руки болять, ноги болять, але життя від цього гіршим не стало. Цілий день проходила музеями й фотографувала. Час і відпочити. За стіною мають спати також дві мої подруги. Чую їхні тихі посопування й шарудіння обгорток цукерок.

- Настю, ти спиш? - доноситься вкрадливий голос Оксани.
- Ні-і-і... - тихо відповідаю я.

За 5 хвилин.
- Настю, ти спиш? - питання повторюється.
- Ні...

За 10 хвилин.
- Настю, ти спиш?

Спросоння відкривається тільки праве око:
- Ні!!!

Лемент із сусідньої кімнати:
- Ой, Настю, у тебе щось на балконі! Настю! Настю! Воно - живе! Настю! Іди подивися!

Я, чи то з переляку, чи то з несподіванки, звалююся з ліжка. «Грабіжник! Ну точно, грабіжник! На другий поверх легко дістатися», - думаю я. У кімнаті темно, страшно. На підлозі лежать ще не розібрані речі й сумки. Біжу, перескакуючи через торби, до дверей. Вмикаю світло. Світліше.
- Тепер можна на балкон. Так, самооборона, самооборона. Хапаю щітку, натягую Федорчин старий халат, і - найголовніше - вдягаю свої рожевенькі тапочки-зайчики. Ех, краса.

Повертаюся в інший бік - до дверей балкона. Навшпиньки, намагаючись обминати всі перешкоди на шляху, підкрадаюся до них. Тиша. «Так, Настусю, ти зможеш. Майстер, покажи клас», - підбадьорюю себе, а ноги то трусяться. Різко хапаю за ручку й тягну до себе. Двері відчиняються...
- А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а! - вискакую на балкон, заплющую очі й кричу.
- А-а-а-а-а-а-а-а-а! Настю, що там? А-а-а-а-а-а-! - кричать мої подруги зі своєї кімнати.

Дивлюся нарешті собі під ноги. Перед моїм же носом нічого не було, крім темряви.
- Голуб?! - здивовано витріщаюся я.
- Га? Що, Настусю? Що? Що там?
- Голуб, - уже скептично оцінюю пташку. А вона, махаючи з переляку крилами, намагається злетіти. Та її «кругленькі контури» підказують мені, що дня зо три літати голуб точно не зможе. Замість нього з балкону злітає пуста упаковка від крекерів...
- Ну, і хто це в нас тут крекери їв? - звертаюся до голуба.
- Я не їла, я їх, там тільки залишила, - відгукується з кімнати безневинним голосом Оксана.

Посміхаюся, щоб повернутися, з надією, що Федорівна далеко. І тут - як грім серед ясного неба звідкись зверху:
- Дєті, це ви там крики вчинили? Ну, знайте! Якщо через дві хвилини не ляжете спати, я вам шиї намилю! Ану, хутчіш! А то спущусь, і... Довго помнить будете! - Федорівна...

Коментарі  

Олександра
+1 #1 Олександра 30 жовтня 2010
Досить вдалий твір! Пригодницбкий сюжет не виключає вміло оброблену мову. У сучасній літературі це дивина та йгоді. Але дивина приємна. Навіть при дуже великому хотінні причепитися й покритикувати )))) не виходить. Захоплююче. Смішно ( особливо, "прикид", в якому героїня йде "полювати" на грабіжника. У бідолахи точно серцевий напад стався б.), дотепно. Авторка використовує багатство нашої мови, будуючи чудові синонімічні ряди, штибу "приємно, прекрасно,чудов о, заворожуюче". Велике їй "дякую". Чекаємо на нові твои.

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.

 

Коментарі