Я лежу на м'якому ліжку в готельному номері. Ніч - тепла й безхмарна, свіжа. Приємно, прекрасно, чудово, заворожуюче. А як пахне літніми квітами, що цвітуть під вікном.

Усе ж таки було б ще краще, як би я жила в номері одна, а не з Федорівною. Федорівна - це така жіночка, моєї подруги матуся, що поїхала з нами в цю поїздку, визвалася на батьківському «собранії» за нами пригледіти. Ну що ж, її проблеми.
Але повернімося до мене. Федорівна, на щастя, і тут знайшла собі подругу, тому зараз десь п'є з нею каву. Тільки не в моєму номері.

Руки болять, ноги болять, але життя від цього гіршим не стало. Цілий день проходила музеями й фотографувала. Час і відпочити. За стіною мають спати також дві мої подруги. Чую їхні тихі посопування й шарудіння обгорток цукерок.

- Настю, ти спиш? - доноситься вкрадливий голос Оксани.
- Ні-і-і... - тихо відповідаю я.

За 5 хвилин.
- Настю, ти спиш? - питання повторюється.
- Ні...

За 10 хвилин.
- Настю, ти спиш?

Спросоння відкривається тільки праве око:
- Ні!!!

Лемент із сусідньої кімнати:
- Ой, Настю, у тебе щось на балконі! Настю! Настю! Воно - живе! Настю! Іди подивися!

Я, чи то з переляку, чи то з несподіванки, звалююся з ліжка. «Грабіжник! Ну точно, грабіжник! На другий поверх легко дістатися», - думаю я. У кімнаті темно, страшно. На підлозі лежать ще не розібрані речі й сумки. Біжу, перескакуючи через торби, до дверей. Вмикаю світло. Світліше.
- Тепер можна на балкон. Так, самооборона, самооборона. Хапаю щітку, натягую Федорчин старий халат, і - найголовніше - вдягаю свої рожевенькі тапочки-зайчики. Ех, краса.

Повертаюся в інший бік - до дверей балкона. Навшпиньки, намагаючись обминати всі перешкоди на шляху, підкрадаюся до них. Тиша. «Так, Настусю, ти зможеш. Майстер, покажи клас», - підбадьорюю себе, а ноги то трусяться. Різко хапаю за ручку й тягну до себе. Двері відчиняються...
- А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а! - вискакую на балкон, заплющую очі й кричу.
- А-а-а-а-а-а-а-а-а! Настю, що там? А-а-а-а-а-а-! - кричать мої подруги зі своєї кімнати.

Дивлюся нарешті собі під ноги. Перед моїм же носом нічого не було, крім темряви.
- Голуб?! - здивовано витріщаюся я.
- Га? Що, Настусю? Що? Що там?
- Голуб, - уже скептично оцінюю пташку. А вона, махаючи з переляку крилами, намагається злетіти. Та її «кругленькі контури» підказують мені, що дня зо три літати голуб точно не зможе. Замість нього з балкону злітає пуста упаковка від крекерів...
- Ну, і хто це в нас тут крекери їв? - звертаюся до голуба.
- Я не їла, я їх, там тільки залишила, - відгукується з кімнати безневинним голосом Оксана.

Посміхаюся, щоб повернутися, з надією, що Федорівна далеко. І тут - як грім серед ясного неба звідкись зверху:
- Дєті, це ви там крики вчинили? Ну, знайте! Якщо через дві хвилини не ляжете спати, я вам шиї намилю! Ану, хутчіш! А то спущусь, і... Довго помнить будете! - Федорівна...

Коментарі  

+1 #1 Олександра 30 жовтня 2010

Досить вдалий твір! Пригодницбкий сюжет не виключає вміло оброблену мову. У сучасній літературі це дивина та йгоді. Але дивина приємна. Навіть при дуже великому хотінні причепитися й покритикувати )))) не виходить. Захоплююче. Смішно ( особливо, "прикид", в якому героїня йде "полювати" на грабіжника. У бідолахи точно серцевий напад стався б.), дотепно. Авторка використовує багатство нашої мови, будуючи чудові синонімічні ряди, штибу "приємно, прекрасно,чудов о, заворожуюче". Велике їй "дякую". Чекаємо на нові твои.

Оновити список коментарів

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.