1 1 1 1 1 (0 голосів)

Надворі споночіло. Сердито сичав за вікном осінній пронизливий вітер, безжалісно стукала голим гіллям у Маріїне віконце старезна груша. Старенька, але добротна піч освітлювала тьмяним відблиском вдовине помешкання. Живлющі іскорки зблискували і в її очах, в кожній зморщечці худорлявого, висушеного роками та працею тіла, в кожній тріщинці її жилавих, порепаних, струджених рук.

Марія підкинула дровець, вогонь розгорівся, освітив столик, домоткані доріжки, вихопив з темряви вицвілу фотографію юнака у саморобній рамці. Якось незвично защеміло серце у грудях. Накотилися важкі спогади...

Марія спроквола наблизилася до темної кованої скрині, відкрила її. На білому домотканому полотні лежали три пожовклі від часу трикутники - два листи від сина-одинака Івана і один - лист, що розколов її життя навпіл - звістка про те, що він поліг смертю хоробрих у боях під Києвом... Стара незарубцьована рана почала кровоточити...

Доля судила Марії скороминуще щастя. Жила надією, поки не одержала страшної звістки. А потім... Потім було забуття, горе, яке не можна виплакати, їй би онуків поняньчити, їй би до когось прихилитися... Але самотність кожного вечора затискує груди у міцні лещата, тривожно стукає у скроні, не дає жодної надії на щасливу старість. Шкодує Марія, що літа забирають сили, що ніколи її оселю не сповнить щебет онуків... Але треба жити... Дві великі сльози запеклися на висохлому обличчі. Кров'ю стікала зранена душа, а вуста зціпила судома.

У покинутій печі зачах вогонь... Серце щеміло, калатало у грудях, як спійманий птах. Але життя триває, треба кріпитися, триматися. Бо ж одна-одненька, як билина, у цьому світі...

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.

 

Коментарі