Розташовано ректором МАЛіЖу, за відсутності у автора доступу до мережі "Інтернет".
Про мене
Почалося все з Дня Незалежності України, коли я, голубоокою блондинкою, відкрила цей світ вперше. Так, були ж тоді часи. І хоч зараз очі в мене карі, а волосся далеко не біляве, я й досі залишаюся тою життєрадісною і віруючою в краще дівчиною.
Пишу прозу, фотографую, почала захоплюватися журналістикою. Танці й теніс зовсім не заважають цим важливим хобі Постійно прагну чогось більшого і завжди йду до мети. Здаватися? Це точно не для мене. Чи то від мами, чи то від життя, я успадкувала вічну надію, яка керує моєю дорогою життя.
А взагалі-то про себе важко щось казати, щоб люди не вважали тебе або страшною егоїсткою, або занадто замкненою. То ж варто послухати Ф. Шимера і зрозуміти, що «людина відбивається в своїх вчинках», мої вчинки — мої твори. Так хай вони за мене все й скажуть.
Зробивши останні кроки
А глянеш їй в очі - то ніби нічого і не було. Таке дивне відчуття початку життя в момент, коли всі давно називають тебе старенькою.
Мене не любив травень. Чомусь він нещадно знищував моє існування, покриваючи його неймовірно дратуючою засмагою. А мені ж не можна. І тоді я тихо збирала речі і бігла на вокзал, де на мене чекала нова строката доріжка із запахом сигарет і заіржавілого заліза. Я не казала нікому,що їду. А просто так, не зачиняючи дверей, залишала по собі тіні спогадів й цупке, наповнене найдорожчими парфумами, повітря. Знала, що воно там залишиться назавжди, але чомусь потворно-дико кидала закохані в мене провулки.
А зараз сиджу й тихо дивлюся їй в очі. Самотня, але, як завжди, - егоїстка. Чи може справді нічого й не було? Чи може це, увінчаний солодким гріхом, початок? Але я втомилася, досить з мене. Іду. І ти заплющуй очі, старість. Ти ж також нікому не потрібна.
Танець
Незмінне почуття щастя, свіжий запах емоцій, вічний польот й безкінечні падіння. Люди живуть ним, люди дихають ним. А я... А я зустріла тебе в танці.
ТаОс невимушено наші дихання сплелись в одну майстерно вимальовану на паркеті симфонію. Симфонію рухів і емоцій. Симфонію майбуття.
Коли щось по-справжньому любиш - не помічаєш навіть спраги, яка підкралася відголосками пустель до твоїх губ. Але помітиш щось, коли вітер танцює з тооои такт, дуже важко, і починаєш цінувати хвилини... та що там хвилини - кожна секунда здається зенітом щастя. Шкода, що це відчуває не кожен. Краще було б, якби всі люди танцювали. Тоді б вони знайшли одне одного. Як я - тебе, як ти - мене. Як танець - нас!
Коментарі