1 1 1 1 1 (1 голос)

Розташовано ректором МАЛіЖу, за відсутності у авторки доступу до мережі "Інтернет".

Чи важко твоєму розуму? Бувають моменти, що безвихідь ти бачиш у всьому. Мозок ніби сидить у своїй темній кімнаті та просто відмовляється щось робити.

Всередині тебе протікає річка отруєних думок. Вони повільно перевертають все, міліючи стають осадом в душі. Мовчання, може воно щось змінить? Чи ще одна роль, яку потрібно зіграти? Ти заставляєш себе мовчати. Чергову брехню ковтаєш, як пігулку і з надією, що почнеш розбудовувати нове місто, замість руїн, які вже з'явилися всередині тебе. Стосунки з людьми, як зіпсовані струни старої скрипки, десь ось-ось розірвуться, чи вже існують окремо, одна від одної, хоча раніше це було одне ціле, яке звучало чарівною симфонією. Зараз все схоже на скрипіння старезних дверей, які бувають в покинутому будинку. Коли сталося, що тебе просочила недовіра до всього, а в першу чергу до себе? Ти дивишся на світ зі своєї призми. Для тебе життя перетворилося на просте існування. Все, що колись, мало для тебе значення, зараз просто інформаційне сміття, яке є в голові кожного звичайного громадянина. Як почути іншого? Чергова прогулянка перетворюється для тебе у випробування. Йдеш по вулиці з людиною, вона говорить, а ти мовчиш, бо розумієш, що не хочеш бути з нею. Вас вже більше нічого не пов'язує. Ти спалив усе, що було. Зараз воно тобі не потрібне. Нарешті прогулянка завершуються. Ти досі в собі, в думках, людина питає: «Що з тобою?», ти ж відповідаєш: «Нічого, просто замислився. Вибач. Дякую, що поговорили. До зустрічі!» Можливо краще залишитись наодинці? Ти залишишся сам наодинці зі всіма, хто навколо тебе. Згодом ти залишишся сам на одинці з собою. Ти починаєш свою війну, в якій втрачаєш все. Воля, що була в тобі випарувалась, зникла. Ти став птахом в клітці, яку ти створив собі сам. Вже не існує того, польоту, світлого, вільного, який зачаровував усіх. Спостерігати за іншими? Події і далі відбуваються навколо тебе. Сьогодні ти знову бачиш, як метушаться на вулиці люди. Вони про щось сперечаються між собою, незадоволені тим, як розпочався день, ігнорують все, що могло б бути хорошим. Люди ще досі не прокинулись від внутрішнього сну. Десь далеко ти помітиш маленьку дівчинку, яка тримає за руку свою маму. Жінка постійно нагадує дитині, що поспішає і тому потрібно йти швидше. Дитина впираючись дивиться на небо, ніби там шукає порятунку. І ти бачиш, те що бачить дитина, прекрасне ранкове небо, що тільки починає підніматись сонце, а повітря наповнене прохолодою та свіжістю, яку ти відчуваєш шкірою. Ти дивуєшся, чого дорослі не помічають цього? Чому не зупиняться подивитись? Чому не хочуть відчути? Згодом до тебе прийде думка, що ми всі витрачаємо час на пусте. Ми постійно звикли поспішати кудись, втікати від чогось. Пошук чогось дуже цінного, осліпив нас і ми вже не бачимо, що воно поруч. Це розуміння викликає в тебе імпульс, ти починаєш думати про те, що ти втратив і про свої руїни, поступово ти знаходиш ту ниточку, яку колись розірвав своїми сумнівами до всього. Можливо ризикнути та спробувати піднятись у небо ще раз? На тупі думки було витрачено багато дорогоцінного часу. Впевнено пробую.

Коментарі  

Ольга Царицанська
0 #1 Ольга Царицанська 02 листопада 2011
Земне життя зіткане із протилежностей і лише від самої людини залежить що саме буде переважати в ній - позитив чи негатив. Тому треба творити гармонію своїх позитивів з природою, космосом,хороши ми людьми і світ тоді стане прекрасним.Це зрозумів і герой твого оповідання,яке мені дуже сподобалося.

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.

 

Коментарі