1 1 1 1 1 (6 голосів)

Присвячую Аріні Нестеровій, Алексею
Пшеничникову та Павлу Перетеянцу
з найкращими побажаннями

- Ігорю, я вб'ю його, щойно побачу! Дістало все це...
- Заспокойся, Мартіне, все гаразд...
- Гаразд? Та що ти верзеш! Цей псих сполошив усіх, а ти кажеш... Я кажу тобі, що пристрелю на місці цю тварюку. Він уже скільки не дає нам спокою!
- Не хвилюйся. Ми вийшли на його слід. Незабаром піймається і все!
- Мені не віриться. Ми роками розслідуємо цю справу... І безрезультатно! Ти розумієш, Ігорю, що цей божевільний насправді дуже хитрий. Ну як можна було його упустити?
- Летимо зараз у Київ. Звідти він міг рухатися у напрямку Парижа, Лондона, можливо Рима... Він майже у наших руках!
- "Майже" не рахується... Хтозна, що з цього вийде.

*
Спохмурніле небо гримало наді мною. Сонце ледь виглядало з-під хмар... На мого капелюха почали падати краплини дощу, і вже через кілька хвилин дощ тарабанив по ньому так швидко, як на шалених концертах metal-музики, коли навіть не встигаєш вникнути в зміст слів... Ужгород прикрився дахами будинків і щойно розпущеними парасолями. Якщо зараз подивитися на місто зверху, то це мабуть виглядало би так, наче мурашки перетворювалися на вирізки з журналів, мандарини та горошок (залежно від малюнку на зонтиках)... Я побіг швидше, і таки дібрався до аеропорту.
Першим, кого я помітив усередині - це дивного чоловіка, який неспокійно ходив туди-сюди й щось бурмотів під носа. Дуже старе, але, помітно, якісне пальто чоловіка майже торкалося мармурової плитки на підлозі, а на шкіряних рукавицях де-не-де зустрічалися невеликі дірочки. З плеча звисав старий пошарпаний рюкзак. Образ доповнювали туфлі з надто витягнутим носком. Мені захотілось просто поспілкуватися з цим чоловіком про будь-що; але вирішив спочатку придбати квиток. Я летів до Рима...
... - Time, time... Just a little bit... Sun! Twenty minutes...(1) - я зрозумів, що незнайомець говорив сам із собою, відтак звернувся до нього. Але почав робити те, що і всі люди, які рідко спілкуються з іншими, а саме "загальмував" або "зморозив".
- Вибачте, будь ласка... – українською, коли він говорив англійською: Ой, sorry...
- Не хвилюйся, я тебе розумію... Час, час... - здавалось, він не звертав на мене уваги, хоч і відповів, але я продовжив бесіду:
- На який літак Ви чекаєте?
- Ужгород - Рим. Геть, хмари!..
- Він відправляється вже через сорок п'ять хвилин, не хвилюйтесь!
- А світло пропаде десь через годину! Ні, ні...
- Але... Ну що поробиш уже, доведеться перечекати.
- Ненавиджу темноту... Але обожнюю сонце. Воно мене захищає, з ним можна поділитися своїми пізнаннями та прочитаними... Хоча ви і так не зрозумієте. Можете іти...
- Та ні, ні! - мовив я, миттєво перебудувавшись на такий лад, на котрому час від часу спілкуюся сам з собою: Ви ж можете поділитися з Місяцем, або... або зі своїми друзями, або тваринами...
- Друзів у мене нема, тварин у літак не візьмуть, а Місяць - служник Ночі. Він лише відбиває сонячне світло, але не дає його...
- Але як Вам допоможе літак? Ніч і так наступить...
- В тому і проблема, що ніхто не розуміє! Я встигну до Рима до настання ночі; вже за кілька кілометрів звідси, по ідеї, дощу нема, а з ним і хмар... Сонце залишиться зі мною. І це мене радує...
- Але... хіба можливо постійно пересідати з літака в літак? Не спати? У кінці кінців...
- Ні, - перебив мене чоловік. - Я намагаюсь робити все можливе для цього: постійно беру світлі номери в готелях, світло майже не вимикаю, лише приглушую, коли треба спати... Темнота мінімально добирається до мене. І мене це радує...
Мені було цікаво, чим він займається, де б його взагалі могли взяти на роботу... Та я не питався. Хоча би тому, що ми ще надто мало знайомі та зближені. Незважаючи на те, що я вже відчував якусь спорідненість з ним.
- Зрозуміло.. Вибачте, якщо образив Вас...
- Ні, ти можеш міркувати по-іншому. Мене часто називають психом, тому я не хочу спілкуватись з людьми... Хіба що з дітьми, старим сусідом і ще деким, і все... Телефону, комп'ютера не маю, і не хочу, а листи писати часу не вистачає...
- Ясно... До речі, мені теж на літак рейсом "Ужгород - Рим"... Сядемо разом? Я можу з кимось обмінятися квитками. Маю двадцяте місце...
- Добре, звичайно! До речі, у мене дев'ятнадцяте, тому обмінюватись не доведеться...
- Чудово! Ідемо вже до терміналу – закінчується реєстрація на рейс, ще треба пройти митний контроль, адже скоро відправка...
- Вперед...

Стюардеса пропонувала вино, проте мій новий товариш різко відмовився, сказавши "Ще не вистачало! У літаку - вино... Принесіть чай, будь ласка". Ми сіли на місця, і стали очікувати злету літака, ніби саме цей злет повинен дати початок розмові. Чоловік увесь час дивився у вікно, лише раз поглянувши на мене. Машина піднялась у повітря, і я сказав:
- Представлюсь Вам, а то ще навіть не казав... Мене звати Матвій. Через хвилинне мовчання мій попутник подивився на мене відповів:
- Зачекай, будь ласка.
Я здогадувався, що він чекав появи сонця. Через кілька хвилин за вікном уже не було хмар, а лише сонце, вкрите апельсиновою шкіркою...
- Прошу пробачення. Очікував появи сонця.
- Так і зрозумів.
- Мене звати Димитрій. Не люблю, коли називають моє ім'я по-батькові, тому називай мене просто. І на ти.
- Добре, пане Ди... Димитрій, - якось незручно було спочатку називати так людину, мабуть, удвічі старшу; але незабаром я звик і мені це почало подобатись. - Чим ти займаєшся?
- Вивчаю мови, читаю книжки та спілкуюся з сонцем. Ці три речі мені здаються найкращими у житті... Ще я зараз втікаю від злочинців. Але цієї теми не хочу торкатись... Люблю Гете. "Час - найвірніший союзник завзятості", казав він. Те, що я вже не молодий, не здоровий і в будь-який момент можу завершити свій земний шлях, додає мені наснаги читати багато та швидко оволодівати мовами.
- А... - я хотів було запитати, як заробляє він на своєму читанні книжок, але зрозумів, що це може його образити, тому запитав інше: Пробачте, знову потурбую Вас запитанням... Де Ви... тобто, ти! Працював раніше?
- Юнаком, всупереч бажанням батька, поступив на літературознавство... Але замість аспірантури став бібліотекарем. Спочатку був дуже розчарованим, але згодом змирився і навіть вдячний Долі: постійно був зв'язаним з книжками, які з насолодою читав, товаришував з деякими читачами і... полюбив свою роботу. Серед моїх однокурсників найбільшого досягли ті, хто багато знав, а також ті, хто багато платив. Я не відносився ні до тих, ні до інших, хоча любив і вивчав літературу, а мій батько міг заплатити... Я пішов своїм шляхом. І впевнений, що зробив правильно: на посаді директора книжкового магазину або літературного редактора я б довго не просидів, і сам це розумію. Незабаром, років зо два після навчання, батько помер, так і залишившись невдоволеним мною... Це сталось уночі. Хоч він і не розумів мого відношення до життя, проте залишив значний спадок: депозити у банках. Але найгірше було попереду: я втратив маму, а потім згоріла будівля бібліотеки... Це все відбувалось уночі. Я став подумувати над суїцидом; почав курити, хоча раніше і бажання не мав; зненавидів ніч. Але життя продовжувалось. Я забув сказати - ще за життя батьків у маминої молодшої сестри, що жила в Ужгороді, народилась донька Софія, моя двоюрідна сестра Соня... Я годжуся їй в дядьки, але є братом. Вона зробила мене набагато молодшим. Я хотів бути з нею поруч, але за мною стали полювати злочинці... Зустрічатися з нею було б небезпечно, і я вирушив у мандри... Не бачив її уже сім років. Зараз був тут заради неї... Але не ризикнув зустрітися, боячись наразити її на небезпеку. Й ось, вкотре втікаю...
Я був вражений тим, що мені розповів Димитрій... Було таке відчуття, наче спілкувався не з колишнім бібліотекарем із психічними розладами, а з... хм, навіть не знаю, як визначити. З одного боку, не можна було сказати, що він мудрий (хоча я лише щойно познайомився з Димитрієм), однак його досвід, своєрідне відчуття життя, начитаність настільки мене вражали, що важко було уявити неминуче розставання. Адже незабаром ми будемо в Римі та, скоріш за все, розійдемося... З'явилась одна думка.
- Димитрію, а в якому готелі ти забронював собі номер?
- У... "Villa a Roma", здається. А що?
- Міг би ти мені його порадити? Які ціни, чим привабливий?
- Не знаю, чесно... Мені все-одно! Адже я лечу в Рим не для того, щоби насолоджуватися вишуканістю готельних люстр і штор... Хоча, більшість часу я проводитиму саме всередині. Щоби мене не знайшли та щоби дочитати "Гобсека"... Знаєте, коли вчився в школі, настільки всім була байдужа література, що вчителю остогиділо нас навчати, він просто завалював нас пустими завданнями... Доводиться тепер усе те читати, що не прочитав тоді. Нехай і пройшло вже стільки років, але я досі всього Бальзака не прочитав! Нерідко згадую школу: був час, була можливість, але... не було бажання.
- Ти так згадуєш школу... Я лише сім років тому покинув її поріг, але не згадую про неї настільки часто, як ти.
- Я просто розумію, що будь-яка проблема чи взагалі будь-яка річ має свій корінь... І знаю, що треба починати саме з нього! А коренем моїх відносин з книжками була саме школа.
Було цікаво, звідки такий мандрівник, яким був мій новий товариш, родом, адже він чудово володів різними мовами, тож я спитався:
- Димитрію... Хотів дізнатися: звідки ти родом?
- З Таллінна. Але мама моя уродженка Ужгороду. Поїхала за батьком, залишивши рідних, молодшу сестру... Думаю, ти також місцевий.
- Так... І ще. Мені б хотілось взяти номер у тому ж готелі, що й ти, тому я питав... Лише не впевнений, що там ще будуть вільні номери.
- Думаю, що місця будуть. Можеш бути моїм сусідом, я не проти!
- Навіть так? Я здивований і вражений... Дякую, Димитрію!
- Я довіряю тобі. Коли поруч люди, які тебе розуміють, добре сприймають, радіють тобі - це може замінити сонце. Це вже промені. Можливо, лишуся в Римі на довший час...
- Приємно, але... чому тоді кажуть, що коли поруч приємна або близька людина, то це боляче? Знаєш, у мене не було таких друзів чи знайомих, яких би справді відчував так, тому ніяк не можу зрозуміти...
- Тому, що втрачати їх важче.

Рим зустрів нас сильною зливою. Я зупинив таксі, і ми відразу поїхали до готелю, щоб не промочити одяг. Здавалось, трохи обурено Димитрій сказав мені:
- Темінь я не люблю. Але дощ мені подобається... Могли б і прогулятися, а відтак викликати таксі!
- Любиш? Мені також подобається уявляти, як виглядає місто зверху під час дощу. Та проте зараз насолоджуватись дощем нема часу. А ти за що його любиш?
- Місто метушиться... І нікому немає часу вишукувати в тобі недоліки, хоча, чесно кажучи, мені байдужа чужа думка. Думки треба знаходити у собі... Від дощу стає спокійніше на душі, з'являється простір для роздумів... Під час дощу вулиці безлюдні... і дощ ще не наносив мені кривди.
- А ось мені важкувато було б пояснити, за що я люблю дощ... Ніби і маю готову відповідь, але... Взагалі важко розтлумачити, чому ти щось або когось любиш.
- Правильно міркуєш: адже... люблять просто так. Без причини...
Таксист висадив нас біля готелю і залишив під дощем... Швейцар відчинив двері, ми ввійшли всередину. За високою стійкою побачили кельнерку, що сяяла незмінною кам'яною легкою посмішкою, якою працівниці готелю зустрічають клієнтів. Вона виконала необхідні формальності та видала ключі. Кімнати були поруч – 301 та 303-тя кімната знаходились недалеко від дверей ліфту, тож ми швидко були на місці. Наші номери були з'єднані балконом, отже при бажанні ми могла легко спілкуватися, не заходячі один до одного у номер.
Діставшись своєї кімнати, мені страшенно захотілось за незмінною впродовж усього дитинства та юнацтва звичкою просто впасти на ліжко та пролежати так хвилин десять; потім повільно піднятися, ще повільніше переодягтись, а відтак братися за роботу... Але цього я не робив уже сім років, бо вбачав цю звичку дурною і ніяковою; тим більше в присутності мого друга, з яким, щоправда, мене розділяла стіна.
Я розклав речі, прийняв душ, відтак ліг. Дивлячись у відчинені балконні двері своєї кімнати, засинаючи, я бачив відблиск світла; він ішов, зрозуміло, з кімнати Димитрія, адже він не любить темінь...
Так я познайомився з людиною, що боїться Ночі, має, чим дорожити, і читає, щоб бути кращим...
*
Ігор запалив цигарку. Стоячи біля виходу з аеропорту, він дивився на стомленого колегу. У черговий раз випустивши згусток диму, чоловік звернувся до товариша:
- Мартіне, ми в Римі. І Пшенівський точно в місті... Нам потрібно швидко розшукати його, чим ми і займемось.
- Цей гад переглянув десятки сторінок готелів в Інтернет-клубі в Києві; поки ми знайдемо з них потрібний, пройде щонайменше день, а, можливо, й більше, а він за цей час уже встигне знову втекти! Але треба з цим покінчувати. Негайно! Блін, бос розлютиться, якщо дізнається, що ми його не впіймали тут...
- Потрібно, щоби наша людина була в цьому аеропорту весь час і слідкувала. Не можна випустити Пшенівського з Риму.
- А що, думка! Домовимось з охоронцем аеропорту, котрий працюватиме кілька змін підряд. А що, нашого ідіота легко помітити серед натовпу в його постійно однаковому жахливому вбранні!
- Так... Ха-ха, він уже зовсім близько!

*
Робота у мене розпочиналася о дев'ятій. Коли на світанку я вийшов на балкон, Димитрій сидів у шезлонгу в променях вранішнього сонця і знову читав книжку... Він привітався.
- Добрий ранок!
- Добрий! Що читаєш?
- Чуковського, - після цього слова в мене застрягло в горлянці, адже я очікував почути прізвище будь-якого автора, проте не Корнія Івановича, котрий писав вірші для дошкільнят та для дітей початкового шкільного віку. Тоді Димитрій мовив: Знаєш, чим діти кращі від нас, дорослих?
- Ну... - мені важко було міркувати; я останнім часом зовсім зарився в свої побутові проблеми та роботу... Не давши відповідь, я перепитав у Димитрія: І чим же?
- Тим, що вони вміють і не бояться фантазувати. Вірити в нереальне. Малюють, співають, мріють... І нічого не бояться!
Я знову був вражений відповіддю свого нового друга. Я запитав:

- Просто мені не вистачає хоробрості... Так, можливо, мені вдається втікати від своїх переслідувачів. Але я боюся НЕ ВТІКАТИ, подивитися їм у вічі, і нехай що буде; боюся зустрічі з Сонею, адже мене можуть упіймати; та й узагалі... Боюся лишатися тут на кілька днів, адже відчуваю, що злочинці підбираються до мене. І це боягузтво гризе мене...
- Ясно... А мені важко думати і говорити так, як ти. Робота і побут забрали все... Я пішов. До вечора...
- Бувай!
Перекладами займався довго, і лише о восьмій годині звільнився. Стомлений, поплентався до автобусної зупинки... Їдучи до готелю, я помітив через вікно людину в дуже старому якісному пальті, а поряд з ним лежав пошарпаний рюкзак. Він сидів на мості Святого Ангела та дивився в небеса на захід сонця... Второпавши, що це Димитрій, я попросив водія зупинитися десь неподалік. Відразу за мною вийшов натовп туристів, який, найімовірніше рухався до замку Сент Енджело, але я попрямував, зрозуміло, до свого друга...
- Cio, il mio amico(2), - сказав Димитрій, помітивши мене.
- Привіт, Димитрій, - після недовгого мовчання я спитав: Чи довго ти тут сидиш?
- Уже десь півгодини... Не знаю, чи багато це, чи мало. Прощаюсь з сонцем, воно, як бачиш, уже майже зникло.
- Так...
Ми дочекалися заходу сонця, а потім пішли разом. Не сказавши жодного слова за усю дорогу, ми ввійшли до готелю та зупинилися в напівтемному кафе у полу підвальному приміщенні, аби перекусити. Сівши за столик, я зняв капелюха, а Димитрій відразу включив невеликий гарний світильник, що стояв на столику. Той приємно запалав, висвітив наші обличчя. Замовили кожен по порції різотто та латте у гарної дівчини-офіціантки. Відтак я мовив:
- Мабуть, важко так постійно бути самому... Ви як Робінзон Крузо, але у суспільстві... Ой, знову не те говорю... Стомився дуже.
- Ти же знаєш, що я не сам! У мене є сонце, книжки, сестра Софія, і вже тепер ти!
- Так, але...
- Надто вже багато часу люди витрачають на непотріб... Не використовують часу на щось потрібне! Сон, робота, вечеря, сон, робота, вечеря і все... Сумно... У житті не залишено місця книжкам та думкам. "Жирує" телевізор; і замість власних роздумів отримуй готові відповіді! Навіщо читати книжку, коли вже є готові цитати на будь-які тему та смак?! Нами маніпулюють, бо це легко! Ми не зможемо з такими успіхами дати їм відсіч...
- Хто такі "вони" у твоєму реченні?
- Не просто ті, хто читають книжки... Вони думають, але хитро, так, щоби владарювати і захоплювати! Мало хто знає їхні обличчя; більшість і не здогадується, що саме ці невідомі і вони є найбільшою загрозою людства... Поки що вони багатіють, отримують нову інформацію та розширюють свій уплив. Ми програємо війну, якщо вона буде, хоч нас у сотні разів більше, але кількість - це і слабина наша водночас... Знаєш поета Петра Скунця?
- Так, звичайно, знаю. Це ж відомий закарпатській поет.
- Не вважаю себе особливим прихильником і знавцем його поезії, проте запам'яталося ось що: "Один - це більше, ніж натовп".
Я просто остовпів. Здавалося, наче з мого старого внутрішнього "світця" відломилась частинка та впала на паркет, розбившись у друзки... Я не міг зрозуміти, що зі мною коїться! Димитрій тим часом продовжив:
- Та хоча як я можу щось тобі радити, коли сам такий, що не коли не пробачу собі...
- Тобто? Що ти маєш на увазі? - здивовано перепитав я.
- Спробуй ще пошукати таких боягузів як я!
- Я б ніколи не подумав, що ти боягуз. Дарма так кажеш...
- Звичайно, приємно це чути... Але це не так.
Стукнула одинадцята, я був обезсилений після робочого дня, тому після вечері, розрахувавшись, піднявшись до кімнати та попрощавшись зі своїм другом, одразу ліг спати... Хоча, я ясно відчував, що щось в мені починає змінюватись, і здавалось би, усталена світобудова колишнього Матвія Логойди дала тріщину.
*
- Де цей бісів пес?! Мені надоїло вже порпатися в цих клятих багатоповерхових халупах! Скільки нам залишилося готелів, Ігорю?
Затягнувшись цигаркою, Ігор мовив:
- Не хвилюйся, Мартіне: із сорока двох переглянутих ним залишилося всього шістнадцять.
- Більше віриться, блін, що цей псих знову втнув якусь штуку, і що ми до прийдешнього його не знайдемо! Або, цей ідіот-охоронець надув нас на гроші! - розлючено сказав Мартін.
- Ти знаєш сам, що там діють камери спостереження. Ми переглядали їх, і там дійсно не було Пшенівського. А те, що він у Римі - факт...
- Не заспокоюй мене! Сам знаєш, що не вдасться...
- Нічого, Мартін, він практично в наших руках... Приблизно о шостій проглянемо останній готель.
- Я впевнений, що Пшенівський буде саме в останньому із розшукуваних готелів! Або ще, блін, ймовірніше, що він уже втік!
- Мартіне, ти відчайдушний, лютий песиміст. За два роки Пшенівський достатньо напсував нам нервів... Упевнений, що схопимо його і раніше, повинно ж і нам хоч раз пощастити. Ходімо покінчимо з цим! - Чоловік, викинувши недопалок на бруківку, пішов разом зі своїм товаришем.

*
Наступного дня на роботі я постійно думав про Димитрія. Мене хвилювала думка про те, хто же за ним женеться... І взагалі, можливо, він мав рацію у тому, що розповідав. Але такі думки... Дещо лячні, хоча і цікаві. Дитина краща за дорослого? Нестандартно... Я почував себе одним із уявної маси. Величезної маси людей. І всі у цій масі однаково думають, однаково вважають, останній раз читали у школі, єдине, що роблять, це працюють і споживають, відхиляють усе незвичне, що трапляється на шляху. Димитрій - це мабуть єдине незвичне, що я, скажімо, прийняв за довгий відрізок часу... Адже раніше якщо щось і траплялось, то я проходив повз таких явищ, намагаючись не помічати.
Мені стало так неприємно на душі! Відчув гостру нестачу чогось, хоча, чесно кажучи, ззовні нічого не змінилося. Я так само на роботі, працюю, хіба що думати став не лише про те, що завжди...
Робота не йшла. Мені потрібно було поспілкуватися з Димитрієм. Хотілось, щоб він допоміг мені. Не можу пояснити, у чому саме. Мабуть, сюди би підійшло слово "врятував"...
У п'ять вечора я стрімголов побіг туди, у готель....
Мій друг, полу лежачи з англійською книжкою в руках (здається, це був Шекспір) у на балконі у шезлонгу в теплих променях італійського сонця, дивився на мене трохи байдужим, але водночас здивованим і схвильованим поглядом. Зазвичай у ньому я не вбачав схвильованості... Віддихуючись, я рухнув на шезлонг на своїй половині балкону, мені не вистачало сил, щоб привітатись першим.
- Оу, Матвій... Привіт. Чому так рано, що сталось? Робота зазвичай триває довше...
- Димитрій, я... не зміг там довго висидіти! Розумієш, мені чогось не вистачає в житті... Живу так само, як і мільярди людей, і тільки зараз розумію, наскільки це нудно... Тобто, якось це неправильно, безглуздо... І впевнений, що ти знаєш, у чому справа!
- Я би сказав - тобі треба якось по-новому подивитися на життя і здивуватися. Знаєш, на мою думку, у чому відмінність хорошого письменника від слабого?
- Судячи з твоїх слів... У простих речах вони помічають щось настільки незвичайне... Чого навіть у дивовижних речах не помічають інші.
- Правильно, мій друже. Ти змінюєшся, як я бачу... В кращий бік. Але я все одно залишаюся несміливим, боягузливим стариганом... Ось завтра день народження у Соні, а я навіть не поїду вітати її; боюся ж...
- Димитрію, не кажи так! По-перше, ти сміливий вже хоча б тому, що досі не здався тим злочинцям, котрі переслідують тебе. Ти даєш відсіч Ночі і темноті. Мені здається, що ти сам створив собі ілюзію страху, в яку заставляєш себе вірити... І тим більше, який ти стариган?!
- Хм... Maybe, you are right, my friend!(3) Ой, pardon, саме англійською займався...
- Розумію, що ти сказав. Приємно це чути... А, ще одне питання маю, якщо можна...
- Ну, звичайно... Хоча зрозумій, що це лише моя думка! Такі питання, які ти задаєш, не мають конкретної відповіді, на відміну, наприклад, від алгебраїчного рівняння. Кожен має свою думку, і, я вважаю, не існує цілком правильної чи цілком неправильної...
- Теж так вважаю. А спитатися хочу про таке: ну, наприклад, відчуваю якісь зміни у своїх думках. Але... як змінити погляд на життя і дивуватися простим речам?
- Важке питання... Я вважаю, що багато що залежить від твоїх предків. У першу чергу, від батьків - те, що ти успадкував по генах.
- Тоді... Мої батьки нічим не виділялися серед інших! Так, вони розумні, і можу сказати, що вони інтелігентні, я їх сильно люблю; але у них нічого особливого...
- Ось бачиш! Ти знову не помічаєш нічого особливого... у житті людини! А в ньому точно є щось особливе... Не знаю, що можна порадити, але спробуй, наприклад, прочитати книжку і з'ясувати для себе, що ж у ній незвичного. Або ж поглянь зацікавленими очима на свого шефа, роботу, будинок, пса, будь-що! Читай, старайся читати більше... Це допомагає. І я б тобі порадив... Старайся знаходитись в оточенні людей, яких... вважаєш кращими за себе, або які тебе надихають, або просто з геніями, бо їх, повір, легко помітити серед людей, хоча їх надто мало...
Ми продовжували спілкування... Димитрій розповідав, що прогулювався сьогодні Римом. Також він питався в мене перекладу деяких виразів на італійській і латині... Цікаво, що одним із цих висловлювань було "Великих часто плутають з божевільними ". Попрощавшись зі своїм другом та лігши спати, я відразу поринув у сон... Мені наснилося, як із тюрми втікає вічний в'язень, і біжить поміж тополь і верб далеко вперед, його наздоганяють, а він повертається обличчям до переслідувачів і каже: «Я вас не боюся».

Прокинувшись, я повільно піднявся та вийшов на балкон, опромінений сонцем. Димитрія, на диво, там не було, і на мій голос він не відізвався. Тоді я вийшов зі своєї кімнати...постукав до сусідньої. Не почувши нічого, злегка надавив ручку, відчинивши двері, покликав, відтак зайшов. Але Димитрія в номері також не було! Я побачив лише акуратно застелене ліжко... Шафа була порожньою. Був лише посібник по латині, який, вірогідно, забув мій друг... Проте ще на ньому помітив акуратно складений вчетверо папірець. Підбігши та розкривши його, я прочитав:

"Привіт, Матвію!
Я розумію, що ти можеш хвилюватися, але не варто! Скоро я буду у Софії... Я поборов страх перед Ніччю, і, щоб довести це, вийшов уночі. І мені тепер не страшні ті, хто за мною женеться... Вдячний тобі за це! Ти назавжди залишишся моїм хорошим другом! Пам'ятай це, і мене також...

З найкращими побажаннями, Димитрій
7 травня, 3:33".

Дочитавши і таки втямивши, що він поїхав, я сів на стільця. Мені хотілося і кричати, і плакати, і мовчати. Я не вірю, коли в фільмах головний герой завжди наздоганяє свого товариша, а якщо і ні, то не встигає в самий останній момент, запізнившись буквально на кілька секунд... Але відчуття втрати було таким нестерпним, що я негайно встав. Швидко одягнувся, зібрав речі, взяв книжку Димитрія, розрахувався за готель з кельнеркою, що сяяла незмінною кам'яною легкою посмішкою, якою працівниці готелю проводжають клієнтів та викликав таксі... Через десять хвилин авто вже було поруч з готелем, і, наказавши водієві якомога швидше їхати до аеропорту Леонардо да Вінчі, відкинувся на сидінні. Ми рушили.
Всю, доволі довгу дорогу, нам постійно щось було на заваді; відстань в двадцять кілометрів постійно перетинали то невдалі зупинки із-за червоного ока світлофора, то дорожній інспектор без причини зупинив нас, то аварія на Віа дей Кондотті... Я нервував.
В аеропорту мені неймовірно пощастило - через годину відправлявся літак прямо до Ужгорода. Але... вже не було квитків! Ні, ні, тільки не це... Тільки не це! Засмучений, я сів на крісло, не знаючи навіть, чого очікуючи... Та раптом до мене озвався голос. Оглянувся – поруч стояв середнього віку чернець у білій туніці з вишитими латинськими літерами О.Р. (4) на грудях, обтягнутий шкіряним поясом, у білій пелерині та чорному плащі з пелериною та капюшоном. Я бачив таких ченців Ордену братів, проповідників-домініканців у Римському монастирі св. Сабіни, поруч з яким працював. Чернець спитав мене:
- Ви, здається, збиралися летіти рейсом "Рим - Ужгород"?
- Так, але не має квитків...
- Я віддаю Вам свій, мені не потрібен...
- Що?! - я був у шоці, та згадав, що треба відплатити йому за допомогу: Дякую Вам! Ось подвійна вартість квитка. Ви врятували мене!
- Не візьму у Вас ні копійки зайвої! Мені не потрібно...
- Але...
- Гроші - зло. А Ви поспішайте, адже через 15 хвилин літак злітатиме... - До побачення! Ще раз дякую!
Рим віддалявся, його купола, башти та дахи танули під розірваними хмарами в ілюмінаторі... Мої думки були далеко. Чомусь страшенно хвилювався за свого друга. Я не знав, де жила його сестра Софія, тому ніяк би не знайшов самого Димитрія. Проте планував перепитати касирів, людей, що чекали свій літак і таксистів, яких завжди багато під стінами аеропорту...

Я вийшов із літака і швидким кроком попрямував до касових віконець. Дорогу мені перетнув хлопчина років десяти, що тримав кількадесят газет; мені відразу згадались епізоди із різних фільмів і книжок про життя поза фронтом під час Першої Світової... У наш же час безробітні, студенти та школярі роздають рекламні оголошення різних підприємств у центрі міста. Тому хлопчина дуже здивував мене... Він вигукував:
- Свіжі газети! Ранковий випуск "Кримналі"... "Кри-мі-на-лістики"! - прочитав по складах, а потім звернувся до мене: Візьміть одну!
- Вибач, хлопче у мене часу нема, - хлопець продовжував:
- Купуємо свіжі газети! Спец. тема: "Невідомий злочинець - вті... втікач, відомий як "Банкір", скоріше за все знаходиться в Ужгороді"! - після почутих слів я різко загальмував і швидко розвернувся до хлопця:
- Дай мені... Маєш "десятку", здачі не потрібно.
- Дякую Вам. Купуємо свіжі газети!..
Схвильований я розгорнув газету. Одразу на першій сторінці всередині...

" "Відомий грабіжник під прізвиськом "Банкір" швидше за все знаходиться у місті Ужгород. Про це у відділ УМВС міста Києва повідомив випадковий свідок розмови "Банкіра"зі своїм агентом про переслідування якогось багатого дивака. Свідок також бачив виїжджаючий чорний автомобіль марки "Audi", що скоріше за все і належить злочинцю...
"Банкір" і його люди відомі за значні грабунки банківських рахунків... У розшуку вже понад п'ятнадцять років, останнє повідомлення про нього було отримано два роки тому, у 2011-му, коли він зламав банківський рахунок одного з таллинських мільйонерів.
Матеріал підготував..."".
Ось що було там! Перечитавши статтю ще раз, я зрозумів, що... Це міг бути саме той злочинець, котрий полював за Димитрієм. Я впевнився у тому майже повністю. Потрібно було рятувати друга, якщо... Вже не надто пізно.
Та мене ще більше бентежила думка, що я не знаю, куди рухатись далі. Щось мені розказував Димитрій, але я забув. Або і не знав. Мені потрібно було будь-яким чином дістатися Соні, але я нічого не пам'ятав. І від цього я відчував сильну вину за можливу небезпеку свого друга...
Вийшовши з приміщення аеропорту, більше схожого на склад, збайдужілим поглядом поглянув уперед... На горизонті похмурими кульбабами височіли будинки, було видно кілька сріблястих ялинок – хупсі...
Згадав! Це воно! Димитрій розповідав, що будинок Софії оточують Хупсі та сакури - екзотичні рослинні прикраси Ужгорода! "Ця дивовижна картина сниться мені іноді, прокидаюся вночі та проймаюся глибокою ностальгією, що не можу заснути до ранку..." – згадав я Димитриєві слова. І я знаю в Ужгороді одне з таких місць! В менш метушливій старій частині міста в зелені ховаються приватні будиночки. Там колись жила моя прабабуся, до якої любив ходити в дитинстві вузькими ужгородськими вуличками, викладеними бруківкою. Про подібну місцевість і Димитрій згадував... Але зараз не час для ностальгічних споминів, треба поспішати. Щось підказувало мені, що я на вірному шляху...

Будинок я впізнав одразу. Підходячи, я раптом помітив, що у дворі забагато людей... І поряд - чорний "Ауді". Невже я запізнився?! Сховавшись за живоплотом неподалік од будинку я став прислухатися до голосів, щоб зрозуміти, в чім справа... Через невеличку ущелину у густому кущі я помітив, що дві людини тримали одного чоловіка, і, скоріше за все, Димитрія! Ще один, вбраний у дорогий костюм, стояв перед ними та говорив:
- ...Ми потратили безліч часу не пошуки тебе, Димитрію! І нарешті схопили. Скоро тебе запроторять до психіатричної приватної лікарні; ти сидітимеш до кінця своїх днів у найтемнішій, найбрудніший одиночній кімнаті - камері лікарні. Хоча ні; родичу зроблю послугу: матимеш невелике віконце і навіть сусіда. А тепер швидко кажи паролі від депозитів, якщо не хочеш закінчувати життя ще важчим способом.
- Ти же мій кузен, батьків секретар. Він тебе любив і ще за життя виділив тобі значну частку грошей для ведення самостійного бізнесу. Чому ти переслідуєш мене? Я нічого тобі не скажу, і ти це знаєш.
- Хо-хо, які ми відчайдушні! Мій бізнес полягає саме в тому, щоби ошукувати телепнів типу тебе. Димитрію, тобі ж краще буде, якщо ти не бажаєш страждань своєї улюбленої сестриці!
- Не смій торкатися дівчини!
- Зателефонуєш їй? Ану, давай, я сам...
Що робити?! Як я міг допомогти Димитрію в цей момент? Ця думка мучила мене, і перше, що прийшло на думку - це зателефонувати в поліцію... Хоча що я б їм сказав?..
- Алло! - "Банкір" звернувся до свого співрозмовника у слухавці. - Сонько, привіт! - і додав для Димитрія: зараз увімкну гучномовець...
- Алло, - почулось у телефоні.
- Привіт, дівчинко! Як твої справи? - після недовгої мовчанки Соня продовжила:
- Хто це?
- Ти мене мала би знати, свого родича; та в даний момент я людина, що може серйозно зашкодити як тобі, так і твоєму підстаркуватому братові... І навіть не думай телефонувати до поліції, бо пошкодуєш! - на тому кінці невидимого дроту наступила мовчанка. - Отож слухай сюди: ти повинна заставити Димитрія віддати паролі від депозитів, і негайно, інакше постраждаєш і ти, і він. Ми у твоєму дворі, а твій брат у нас; вчасно приїхав до своєї сестричці, ха-ха!
- Я... зараз буду, - далі пролунав гудок закінчення розмови.
- Бачиш, Димитрію, дівчинка все зрозуміла і зараз усе буде чудово!..
У погляді мого товариша дивовижним чином поєднувалися схвильованість, байдужість і холодна серйозність, але...
...Все складалося якнайгірше; погано було ще й тому, що я нічого не міг вдіяти... Чому у найважчі моменти не з'являються ідеї? Чому вони з'являються лише у час піднесення або спокою? Це несправедливо... Хоча про що я зараз думаю. А може...
Почулись кроки. На ґанку побачив силует дівчини, що прямувала сюди. Це була Софія. Молода, гарна, з ясним поглядом... У її очах чомусь не вбачалося надто сильного хвилювання, наче вона була впевнена, що все буде гаразд... Вона зійшла у двір та зупинилася метрів за десять від Банкіра з подільниками та Димитрія.
- Ну, нарешті! - почулося з вуст Банкіра. - Ну так що, домовляємось?
- Привіт, брате! - звернулась вона до Димитрія, а потім до боса бандитів: А тепер уважно слухайте. Перд смертю мій дядько, батько Димитрія, склав заповіт, за яким усі гроші переходять синові. Батько був завбачливим; він ніколи про це не говорив, але за його вказівкою ти ніколи не зможеш законно забрати гроші. Це по-перше. По-друге. Знаючи про нестійку психіку сина, дядько в його розпорядження залишив лише частину коштів, а основним капіталом довірив керувати моєї матері. На жаль, вона рано пішла услід за своїми рідними. У мене є документ, що підтверджує, що тільки я маю право доглядати за своїм братом і опікуватися його лікуванням після смерті мами. Раніше я була ще надто мала; та сьогодні мені виповнилося 18 років і цей документ вступає в силу. Не віриш? - вона витягнула зі своєї сумки кілька паперів: ось!
- Мартіне, забери швидко та знищ! - сказав Банкір.
- Ви думали, що я так просто принесу оригінал документів? Помиляєтесь! Та це ще не все...
- Мартіне, Ігоре, швидко обох у машину!
Зрозумівши, що зараз вони просто заберуть їх і невідомо куди повезуть, я забув про свої коливання. Роздумувати не було коли, треба діяти. Я побіг на охоронців. Заваливши одного, другого відштовхнув і схопив за руку Соню, після чого потягнув її з двору.
- А це що таке?! Хапайте їх, що ви стоїте, телепні?! - кричав бос.
Та раптом навколо двору почало з'являтися чимало людей у чорній костюмах, шлемах та з гвинтівками. Ми зупинилися і Соня сказала, чи то мені, чи то собі: "Ну нарешті прибули!".
- Не рухатись! Руки за голову та на землю! Швидко! - гукав один із людей у чорному костюмі.
Люди Банкіра покірно виконували накази; омоновці знали свою роботу. Небезпека відступила. До нас підійшов Димитрій.
- Я... - почав було він.
- Не треба слів, Димитрій, - і Соня поцілувала свого брата.
- І справді... Лише дякую вам обом! - І він обняв нас.
Ми святкували день народження Соні у неї удома. Дивилися на квітучі сакури, що якраз фантастично буяли у всій красі цілим Ужгородом... Пили чай та їли шоколадний торт, виготовлений дівчиною. Аромат бергамоту підіймався до стелі. Ми все розповідали один одному і було чудово... Мій друг вирішив залишитися тут назавжди. Соня приготувала для брата дві кімнати – спальню та бібліотеку на півкруглому мансардному поверху будиночка. Вікна приміщень Димитрія виходили на балкони і були розташовані таким чином, що сонце там буває цілий день. Димитрій не міг нарадуватись і вийшов оглянути свої "володіння" знов, залишивши нас із Сонею удвох. Після короткої мовчанки я спитав у дівчини:
- Знаєш, чим діти кращі від нас, дорослих?
- Ну... важко відповісти... І чим же?
- Тим, що вони вміють і не бояться фантазувати. Вірити в нереальне. Малюють, співають, мріють... І нічого не бояться!

______________

Зноски.

1. "Time, time... Just a little bit... Sun! Twenty minutes..." - "Час, час... Лише трошки... Сонце! Двадцять хвилин..." – англ.

2. "Cio, il mio amico" - «Привіт, мій друже» - італ.

3. "Maybe, you are right, my friend!" - «Можливо, ти правий, мій друже» - англ.

4. (Ordo fratrum praedicatorum, O.P.) — Орден братів-проповідників.

Коментарі  

Андрій Дурунда
0 #13 Андрій Дурунда 15 березня 2013
Намагатимуся якомога швидше прочитати цей твір, а потім напишу більш детальний коментар-вражен ня.
MaLugoVase
+3 #12 MaLugoVase 10 березня 2013
Спасибо за отзывы. Согласен с ними, надо и буду дорабатывать рассказ... Текста много, компонировать трудно, но не буду оправдываться, доработаю! Спасибо.
Костя
0 #11 Костя 09 березня 2013
Прочел! Вася конечно делает успехи, но я согласен с критическим замечанием Любы - здесь как-будто два рассказа соеденились в один. Еще мне показалось странным, что тот кто бежит за солнцем... короче мне кажется ему логичнее использовать большой Киев, чем маленький Ужгород для пересадки. Мне еще показалось, хоть это можно списать на то, что я плохо знаю язык, что действие развивается медленно. Ну так показалось... И это. Вот он решает вернуться, обычно такие поступки происходят после какого-то..... повода. Получил записку, напрмер: - Возвращайся". А то он так убегал и вдруг ни с того, ни сего вернулся в Ужгород.
wolodumur kowaluk
+2 #10 wolodumur kowaluk 08 березня 2013
Бачу як зростає у прозі Василь Малишко. Щоправда , де-не де є погрішності, але у кого їх немає, а тим паче у молодих літераторів. А так все добре. Працюй , все у тебе вийде якнайкраще.
topolenok
0 #9 topolenok 01 березня 2013
Цитую Костя:
Просмотров 131! На момент моего захода на вешь. Вася, прочитаю в выходные и выскажусь

Ну, одна я тут штук 15 наследила. Почитаю, уйду, потом опять зайду почитаю, потом погляжу кто что в комментах написал... Но остальные 120 это точно не я))

Цитую Гера:
Может на Украине так принято :zzz

Гера, вряд ли... Даже почти точно, что нет.
Костя
0 #8 Костя 01 березня 2013
Просмотров 131! На момент моего захода на вешь. Вася, прочитаю в выходные и выскажусь
Гера
0 #7 Гера 01 березня 2013
Цитую topolenok:


Есть ещё критика, вот к этому вот моменту:
"... - Добре, звичайно! До речі, у мене дев'ятнадцяте, тому обмінюватись не доведеться...
- Чудово! Ідемо вже до терміналу – закінчується реєстрація на рейс, ще треба пройти митний контроль, адже скоро відправка...
- Вперед..."
Вот этот вот "вперёд", как мне кажется, здесь не подходит. Они же не на штурм крепости отправились, а в самолёт садиться. Лучше было бы сказать "пойдёмте", или что-то в этом роде... =)

Может на Украине так принято :zzz
topolenok
0 #6 topolenok 28 лютого 2013
Цитую MaLugoVase:
Кстати, первоначально эта рассказоповесть заканчивалась по-другому. Без развития второй сюжетной линии, "бандитской"!.. Но потом мне посоветовал один человек, которому я показывал черновик, доработать концовку, потому что ему, как читателю, не хватало законченности... Не очень то хотел менять, и именно потому, что это бы, наверное, все упростило и из неплохого философского рассказа получился бы обычный детектив, чего не хотелось...

Ууу, зачем ты это сделал... :cry:

Есть ещё критика, вот к этому вот моменту:
"... - Добре, звичайно! До речі, у мене дев'ятнадцяте, тому обмінюватись не доведеться...
- Чудово! Ідемо вже до терміналу – закінчується реєстрація на рейс, ще треба пройти митний контроль, адже скоро відправка...
- Вперед..."
Вот этот вот "вперёд", как мне кажется, здесь не подходит. Они же не на штурм крепости отправились, а в самолёт садиться. Лучше было бы сказать "пойдёмте", или что-то в этом роде... =)
MaLugoVase
0 #5 MaLugoVase 28 лютого 2013
Спасибо, Гера! Ну, в принципе, и Матвей, и Димитрий главные персонажи, не похожи друг на друга:) Так что правильно...
MaLugoVase
+2 #4 MaLugoVase 28 лютого 2013
Цитую Luba:
А потом, зачем то произведение разворачивается в сторону обыкновенного и привычного - бандиты и тд. Жалко такую находку... как бы сказать... тратить на сюжет о бандитах. Вася, знаю что все творческие люди очень ранимые, поэтому ты меня извини сразу, если тебе мой коммент не понравится :-|

Огромное спасибо за развернутый отзыв, Люба! Кстати, первоначально эта рассказоповесть заканчивалась по-другому. Без развития второй сюжетной линии, "бандитской"!.. Но потом мне посоветовал один человек, которому я показывал черновик, доработать концовку, потому что ему, как читателю, не хватало законченности.. . Не очень то хотел менять, и именно потому, что это бы, наверное, все упростило и из неплохого философского рассказа получился бы обычный детектив, чего не хотелось... Вот. Ну я дописал и разместил, и очень согласен с тобой! Спасибо за отзыв, я уважаю критику, и коммент мне очень понравился;) Может вернуть и доработать первоначальный вариант? Увидим... Ведь работать еще есть над чем.:) Всегда...

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.

 

Коментарі