Колись, коли сивий попіл притрусить волосся й сірі очі стануть мудрішими, коли пам'ять не даватиме тобі спокою, усвідомлюючи, що зовсім скоро душа полине до Бога, ти згадаєш усе. Сидітимеш у кріслі-гойдалці з чашкою ароматного чаю, переглядаючи алюзії минулого. Одну за одною. Зі швидкістю світла...
Дитинство... Безтурботні години свободи... Як хочеться відчути рідні запахи своєї квартири, яку вважав найміцнішою фортецею, де блукає досі відлуння дитячого галасу та перше вимовлене «мама». Спливають у пам'яті рожеві мрії, тендітні надії, з якими ти ступав у світ, широко розплющивши на невідоме й непізнане здивовані очі.
Увесь рід збирався за великим святковим столом. А тепер... нікого... Тільки спогади...Згадаються прогулянки в рідному затишному дворі, численні ватаги друзів, яких сьогодні просіяно крізь щільне сито правди... Які турботи дитячі: знайти притулок кошеняті, змайструвати халабуду, позмагатися, хто вище кине м'яч... І тільки тепер починаєш розуміти, що не цінував...
Особливо трепетно згадуєш отроцтво. Найкращі роки, які марнував, поспішаючи вирватися у великі світи й швидше стати дорослим і позбутися проблем. Позбутися... Наївні надії...
Смак метушні дорослого життя вже не такий солодкий, навіть із гірчинкою. Проте живеш, тягнучи коліями й вибоїнами важкий віз під назвою «робота». Виринає в пам'яті перше серйозне й зважене «так» своїй другій половинці. А ось і діти – маленькі пташенята, яких ти мусиш навчити літати, а потім виглядати, щоб поверталися до рідного гнізда з різних куточків світу. Любиш онуків і спішиш віддати їм більше, ніж дітям...
А ти один... П'єш холодний терпкий чай, згадуєш, пересіюєш у пам'яті, щоб забрати з собою дорогі образи, рідні імена в далеку дорогу. З якої не повертаються...
На згадку про...
- Деталі
- Автор: Марина, 14 років - Полтава, Україна
- Перегляди: 1104
Коментарі
Думки такi не без причини.. Я , пiсля деяких обставин, просто почала задумуватись над сенсом життя. Бiль утрати завжди несе наслiдки. I дякую вам))