1 1 1 1 1 (4 голосів)

I.
 Травневий вечір. Парк. Всі лавки пусті, крім одної. На ній сидів молодик, одягнений в брунатний весняний піджак, чорний капелюх, взутий в сірі лаковані туфлі. Раптом до нього підійшла дівчина, мов ангел: біле плаття, блакитна накидка на руках, волосся розсипалося золотими хвилями по плечах. Панна підійшла до хлопця, який сонно прижмурив очі.
- Можна сісти?
Юнак розгублено розплющив очі.
- Так, звісно...
- Вибачте. Дозвольте мені дещо Вам розповісти.
- Так, я слухаю.
Дівчина схвильовано розпочала розмову:
- Я – Життя. Так, Вам не почулося: Життя. Вам потрібно лише повірити мені. Я ніколи не покину Вас. Ніколи. Ви вірите?
- Так, я вірю Вам... – юнак не міг відповісти нічого іншого.
- А тепер мені потрібно йти. Вибачте за те, що приділила Вам так мало часу, але мене чекають інші люди. Я впевнена, я знаю, що вони не слухатимуть мене, але я таки іду.
- Заждіть! Ви ж не просто прийшли.
- Звісно що ні. А чому – дізнаєтесь згодом.
Панна, легко посміхнувшись, встала й пішла далі.

II.

Хлопець не міг оговтатись після того, що відбулось. Відчуття тривожності ні на мить не покидало його. Він заплющив очі та почув чийсь голос.
- Я – Смерть, твоя смерть. Ти живеш на Землі – я переслідую тебе, і в мить прощання з цим світом. Ти потрапиш до пекла – моя посмішка буде з тобою.
- Геть! Згинь! Ти чуєш мене?
Хлопець почав бігти. Та вмить його зір затьмарився і він спотикнувся. Смерть поклала свої руки йому на плечі.
- Спокійно, тихо.
Бліде, ледь не біле обличчя старшої жінки знову скривила лукава посмішка.
- Ти помреш, помреш...
- Ні, чуєш? Я житиму, житиму!
Хлопець почав бити кулаками об землю.
- Чуєш? Лише життя!
Смерть легко прикусила губи.
- Хм... Справді? Життя?
- Я... – хлопець замовк, його погляд втупився в жінку.
- Твій кінець близько... – це останні слова Смерті.
Вона тихо обернулася й попрямувала в невідомість.

III.

Настала мить боротьби, вирішальної, важкої, боротьби між Смертю та Життям.
Був вечір. Він особливо нічим не відрізнявся від того, що був вчора. Цвіли ті ж каштани. Ох, так, пахучі та ніжні каштани! Завтра вони подарують комусь свій цвіт... Прийшла стривожена, але сильна дівчина у супроводі добрих сил. Її кучеряве волосся легко розкинулося вітром на плечі та обличчя.
Змарніла, але горда жінка зверхньо просягаючи руки, ніби благально йшла, вдаючи страждання.
- Чого ти хочеш?
- Я прагну справедливості! Лише справедливості!
Смерть озброєна мечем, Життя – вірою... Хто переможе?

Жінка підняла меч, дівчина непорушно стояла і, тремтячи, шукала поглядом свого друга. Хлопець в цей час сидів на лавці під мерехтливим ліхтарем й дивився на китицю каштана.
- Покров твого життя кличе тебе! – скрикнула дівчина. – Допоможи мені!
Він стривожено підвівся й побіг на допомогу.
Злих сил було значно більше.
- Віддай хлопця – світ житиме.
- Друже! Як? – дівчина затулила обличчя рукою.
- Я помру заради життя, помру... Гідно. Вірно.
Він смикався від найменшого шелесту листя до погляду ненависної жінки.
- Йди сюди.
Смерть зі силою встромила меч у груди хлопця. Голосіння дівчини збудило сплячі каштани.

Коментарі  

Ігор Дах
+1 #3 Ігор Дах 11 травня 2016
Твір написано добротньо.Олю,т ільки в мене такі зауваження: Двічі сухо повторюється "Був вечір" "Був травень","Смерт ь стиснула лезо міцно в руці". Може рукоятку меча,а лезо не можна стиснути.
Katya
+1 #2 Katya 16 квітня 2016
Дуже гарно!
MaLugoVase
+1 #1 MaLugoVase 16 квітня 2016
Обожнюю подібні сюрреалістичні мініатюри, коли в абсолютно буденний ритм життя вплутується щось "не з цього світу". Твір мені сподобався! І те, що авторка обрала саме таку розв'язку, а не хепі-енд, мені здається вдалим рішенням. Нагадує чимось екзистенціальні твори Альбера Камю

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.

 

Коментарі