95-річний дідусь Максим, наш сусід, садив горіх – молоде деревце. Ні, не в себе у садку, а неподалік сільської дороги, на узбіччі. Викопав ямку, полив водою з потічка, поставив у неї саджанець і акуратно загорнув землею корінь.
– Дідусю, скільки часу потрібно, щоб це деревце виросло і народило перші горіхи? – запитую старенького.
– Років сім-вісім, – відповідає. – Але я вже до цього часу не доживу. Та й горіхів їсти не зможу, бо зубів не маю...
– Ех, доживете! – заспокоюю. – А горіхів я вам помелю на м'ясорубці. Так мама робить, коли готує кутю на Святий Вечір.
– Добра ти душа! Та не марнуй часу, а краще принеси ще відерце води з потічка, – попросив дідусь Максим. – Земля суха, тож треба ретельно полити деревце.
Охоче виконав дідусеве завдання. Це навіть окрилило мене, бо й сам долучився до доброї справи.
Через п'ять років, весною, дідуся не стало. Не дожив до свого століття якихось десять днів.
– Вважайте, що дожив! – всі казали у селі на похороні.
А восени цього ж року деревце народило перших п'ять горіхів. Одного скуштував і я. Смачний!
Добре, що тоді через дитячу наївність не запитав дідуся Максима: «А для кого ви садите?». Таке б образило старенького. Відповідь прийшла сама собою. Садив для всіх, для таких праправнуків, як я. Садив і для себе. Тепер односельці, йдучи повз горіх, завжди згадують добрим словом дідуся Максима. А це добре слово, наче молитва за його душу.
Коментарі