Небо світиться обіцяним дощем. Стривожений нерв блискавки пульсує на чолі спраглої природи. Зевс мчиться на колісниці пінистим асфальтом хмар. Голос грому пронизує напружене повітря, даючи залпи перед початком бурі.
Дерева заскреготали, наче старці: знову ниють суглоби на погоду. А вітер все розгойдує, нахиляє їх додолу, змушуючи приклонитись перед небесними силами. Тільки кремезні дуби стоять гордо, не схиливши сивочолої голови.
Стіна дощу ринула на землю скляними уламками чистого неба, переможеного стрімкими блискавицями. Краплі прагнуть низу, наче стиглі плоди тяжіють дати початок новому життю. Шелест листяних маракасів заколисує африканськими ритмами. Злива лягає тяжкими думами на пильну биту дорогу, а зморшки все щедріше всіюють втомлений лик природи.
Глянцеве листя миготить сльозами хмар. Сіро-чорне небо ще дужче насупилося дощовою ватою, гримаючи й нарікаючи на спекотне літо, що довго балувало розжареним сонцем. Здається, що кінця цій сутичці не буде...
Несподівано вгамувалися дощі. Покинутий степ, окутаний імлою, дрімає в передчутті зими: і нам усім треба відпочити.
