Чарлі з'явився в нас ще минулої осені. Пам'ятаю, я сиділа на старому бабусиному балконі з потертою книгою в руках і переймалася долею Джульєтти, як щось важке впало неподалік. Спочатку подумала, що то Данилко, який живе поверхом вище, бавиться й викидає свої іграшки у вікно. Я вже хотіла пригрозити кулаком малому бешкетнику, та те «щось» заворушилося. Мені відібрало мову. «Ну, Женю, настав твій зоряний час! Наберися мужності та сходи врешті-решт подивися, що ж там таке!» – подумала про себе.
Я піднялася з припорошеного пилюкою крісла та почимчикувала до незачиненого вікна. Там, на підвіконні, між порцеляновою вазочкою з печивом та горнятком із молоком лежав чималий блискучо-чорний птах із міцним великим дзьобом ледь помітного буруватого відтінку. Ворон. Він жалібно каркнув і похилив голову.
«Що з ним сталося?» – здивувалась я. І лише через декілька секунд докумкала, що в птаха, скоріш за все, пошкоджена нога та переламане крило, бо воно неприродно стирчало вбік. Ось чому птах не міг полетіти геть.
На жаль, я не мала досвіду проведення воронячих операцій, але відчувала, що повинна щось зробити. Тому побігла до бабусі з криками, що потрібна негайна допомога. Я так перелякала стареньку, що довелося спочатку накрапати корвалолу, а вже потім переходити до справи. Дивно, але вона лікувала «пацієнта» так моторно, ніби робила це щодня. Закінчивши перев'язку, бабуся повідомила, що птах зможе літати, але на це потрібно трохи часу, тож до повного одужання він поживе в нас.
Із кожним днем я звикала до Чарлі все більше і більше, ми завжди розмовляли, гуляли, бешкетували разом, і цей ворон став ніби частинкою мене самої. Навіть така коротка розлука, як похід в магазин, ставала прикрою мукою для нас обох.
Але одного разу розмова зайшла про прощання з Чарлі, бо птах не може завжди жити з нами, його чекає сім'я.
У лісі було тихо та спокійно. Вітерець грався листочками осик, а ті з ніжністю тремтіли у відповідь. Ми йшли вглиб нетрів аж до старого дуба, бо це, безперечно, буде найліпшим місцем для нової родини молодого ворона. Білки з білченятами жваво стрибали гілками могутнього дерева. Я посадила крилатого брата в найближче дупло і з любов'ю та сльозами на очах промовила: «Бережи себе, Чарлі. Я ніколи тебе не забуду. Пам'ятай, що ти – особливий птах». Він схилив голову дослухаючись, кліпнув на знак розуміння, а потім зробив коло над нами та повернувся на одну з найвищих гілок дуба.
Кожного дня я згадувала Птаха з великої літери та щиро раділа, що він знову серед воронів, своїх сестер та братів.
Одного ранку мене розбудив стук у вікно. Я розплющила очі, підійшла до підвіконня та, на свій подив, побачила великий грецький горіх у дзьобі чорного ворона. Я відчинила шибку, птах залетів та сів мені на плече, поклав горішок у долоню, ніжно вщипнув за щоку, змахнув крилом та зник за склом.
Дякую, Чарлі, що пам'ятаєш мене. Я теж ніколи тебе не забуду…
Коментарі
Сюжет вроде и не нов, но здорово написано - образно, интересно, живо. Не знаю, происходили эти события на самом деле или же были выдуманы автором, но наверное это и не суть важно. Главное, что рассказ получился.
Читательское спасибо автору, и - дальнейшего творческого вдохновения! Продолжай писать обязательно, и совершенствуй свой талант (а он у тебя 100% есть