Загадкова дівчина Дівчина, історію якої я вам розповім, народилася дуже давно, ще тоді, коли Бог створював світ. Її довге русяве волосся пахло ранковим світанком, а ніжні розумні очі нагадували небо, яке знайшло спочинок у затишних зіницях. Проте вони були не лише блакитними, а й кришталевими.
Подивишся їй у вічі – і побачиш своє відображення. У неї дуже добре серце, а очі – це ж дзеркало душі. А воно чарівне, адже все в ньому здається світлим і прекрасним. Її губи – наче маки в полі. Коли говорить, з її уст ллється солов'їна пісня. У цю мить усе живе завмирає, щоб послухати цю мелодію. Ця вродлива дівчина є особливою, адже має дар спілкування з усім живим, що її оточує. Серце – домівка любові. Дівчина вважає звірів і птахів – найкращими друзями, квіти – сестричками, хмарки – хресними батьками, а сонечко – старшим братом. Вона любить їх понад усе на світі і ладна віддати життя за найменшу рослинку. Щоранку вітається з братиком - сонечком, який ніжно пестить її своїми промінцями, вітаючи з новим днем.
Дівчинка допомагає усім: квіточці перев'язала листочок, зайчику вилікувала лапку, а пташині – крило, полоскотала хмарки, щоб ті скоріше дощику послали на луги… І таких справ у неї багато, є чим займатися цілий день. Ось так щасливо жила, допомагаючи всім, хто потребував помочі. Аж поки… одного дня на світ не з'явилися люди. Спершу дівчина не знала, хто вони такі, але вирішила з ними познайомитися. Вона дуже добра, тому повинна любити всіх у цьому світі добра та милосердя! Але, на жаль, її знайомство з людьми виявилося не таким, яким вона собі його уявляла. Дівчина привітно всміхнулася людям і почала з ними розмовляти. Проте… на її превелике здивування, у відповідь не почула жодного слова. Лише презирливий погляд чоловіків зміряв її з голови до ніг. На неї ще ніхто так не дивився. У цьому погляді вона відчула щось лихе, і дівчині це не дуже сподобалося.
Проте вона щодня відвідувала людей зі сподіванням на те, що вони їй скажуть бодай слово, одне однісіньке: «Привіт!!!» - яке з усмішкою на обличчі дарували їй усі, з ким вона знайомилася. Згодом дівчина зрозуміла, що вони просто не вміють говорити, тому не можуть з нею порозмовляти. З часом цих людей стало більше. Одного разу, коли вона прогулювалася ліском та вітала з народженням молоді деревця, побачила двох чоловіків. На її превелике здивування, вони розмовляли! Знали б ви, якою радістю переповнилося її серце. Нарешті й з людьми вона зможе спілкуватися! Дівчина, сяючи від щастя, побігла до тих чоловіків і почала гукати: «Привіт вам, мої дорогі! Я така рада, що ви навчились розмовляти!» Почувши її голос, вони різко озирнулися і перелякано заговорили: «Що це? Ти чуєш, як грізно воно бурчить на нас! Не гаймо часу, тікаймо чимдуж, поки воно не вирішило поласувати нами!» А дівчина здивовано гукає: «Ну що ви, чому я повинна вас їсти? У лісі є безліч ягід! Я просто хотіла поговорити з вами… Постривайте!!!» А ті знову: «Тікаймо скоріш! Те створіння й досі переслідує нас!» – і втекли. Дівчина дуже засмутилася через те, що люди не зрозуміли її. «Але чому так? Я ж їх розумію, – роздумувала вона. – Тим паче, створіння з добрим серцем навіть без мови можуть порозумітись! Ось так, наприклад, як я зі своєю ріднею та друзями. Ми і без слів уміємо спілкуватися! Але, можливо, проблема живе в них усередині, адже якщо вони не вміють говорити серцем, то є злими… Невже щось може існувати без милосердя та любові? Адже якщо в душі зло, то місця для добра не залишається. Але ні, це неможливо! Усе на світі створив наш Милосердний Батько, а від Господа іде лише добро!». Згодом вона змирилася з тим, що люди – дуже дивні створіння, і їй їх не зрозуміти, тому вирішила жити звичним для себе життям.
Воно і без них є дуже цікавим для неї. Дівчина вже, було, й забула про існування людей, але… Одного разу, гуляючи лугом, вона почула страшний крик свого друга, який кликав на допомогу. Вона побігла до лісу. І тут побачила, як люди ламали гілки одному дереву. «Та як їм тільки рука піднялася моєму братові руки ламати! За що? – думала дівчина. – Я пильную, перев'язую деревам найменші рани, а люди…». «Зупиніться! Не кривдіть його! Невже ваше серце не ранить його плач? Досить уже, зупиніться!» – несамовито кричала дівчина. А люди теж заговорили: «Погляньте, це ж те саме створіння. Проженімо його геть, щоби більше нас не турбувало!» І вони почали кидати у неї камінням. Вона з усіх сил утікала від них, проте люди ще довго переслідували дівчину, аж поки зовсім не вигнали з лісу. Вони б і далі гнали її, проте вже й самі втомилися. Притихли пташки. Сонечко злякано заховалося за хмарки. А ті мовчали. Вони навіть не могли заплакати. Усе живе завмерло. Дівчина нерухомо лежала на землі. Здавалося, що вона мертва. Ніхто не наважувався до неї підійти. Цю німу тишу розвіяла маленька пташечка, що підлетіла до дівчини. Колись ця ластівка лежала край лісу з пораненим крилом, а дівчина допомогла їй. А тепер настав час подякувати своїй рятівниці і теж не залишити в біді.
Вона тихенько підлетіла і побачила, як чорна земля жадібно всмоктує кришталеві сльозинки. Це було єдиним доказам того, що в її пошматованому тілі ще існує життя. З її ран стікала кров… Уперше земля відчула цей страшний запах. Запах крові, яка пролилася не через випадкове поранення, а через жорстокість людей. Так багато крові земля ще ніколи не пила… Дівчина практично не відчувала свого тіла, проте найбільше її боліла душа. Вперше вона зрозуміла, що в світі існує зло, і відчула його на собі. Не могла зрозуміти, за що люди скалічили дерево, за що пошматували її… Так, на жаль, її передбачення справдилися: люди – злі, і хочуть знищити все живе в цьому світі. Ластівочка почала заспокоювати дівчину: «Не плач, бідненька, ми, твої друзі, допоможемо тобі!». І тут усі прокинулися від страшного сну. Звірі взялися переносити поранену до лісу, щоб допомогти їй і дати спочинок на м'якій шовковій траві. Затяглося небо – і полив рясний дощ. Хмарки голосно ридали, дивлячись на свою знедолену похресницю.
Їх чисті цілющі сльозинки змивали кров з жахливих ран, допомагали дівчинці збити жар. Звісно, друзі добре піклувалися про неї, тому через кілька днів уже все було гаразд. Залишилися лише рубці і зранена душа… Дівчина зовсім не образилася на людей, бо вона любила їх усім серцем, як і все живе в цьому світі. Проте вирішила, що краще не потрапляти їм на очі. З кожним роком людей ставало все більше. Вони займали нові й нові території. Дівчині доводилося дуже часто мандрувати, шукаючи нове місця для проживання. Зі старого їй щоразу доводилося втікати, бо люди, помітивши її, закидували камінням, а іноді навіть із луків стріляли. Добре, що жодного разу не влучили… Важким стало життя для неї. А як важко їй було слухати стогони близьких, коли люди знущалися над ними чи вбивали їх. Її серце тривожно билося, наче рвалося на волю. Найбільше її гнітило те, що вона нічим не може допомогти. Усі дерева, квіти, звірі почали заздрити хмаркам, що вони собі спокійно ширяють у небі, куди не дістає людська рука. Дівчина більше не могла терпіти цього лиха. Вона попросила хмар послати на землю грози з блискавками, вітрика-братика – здійняти шторм на морях…
Це було страшно. Їй було дуже важко змиритися з тим, що через неї люди можуть постраждати, проте іншого виходу не було. Загине кілька людей, а скільком звірям, пташкам, деревам вона подарує життя! Через кілька років людей стало так багато, що вони заселили усю Землю. На планеті більш не було місця, де можна було б заховатися! Дівчина не знала, що робити. Їй стало дуже лячно… А що, коли вона загине? Адже колись і сюди прийдуть люди, а їй уже не буде куди тікати! І цей день настав. Почувши постріли, налякана дівчина заховалася за деревами. Кожен такий звук вбивав її зсередини, адже вона розуміла, що в цей момент гинуть її невинні друзі. Дівчина утікала лісом, і раптом… впала. Її ногу щось упіймало. Це було холодне ікло. Вона чула про нього від людей. Вони називають його «капканом» - це пастка для звірів. Вона зрозуміла, що настає кінець, і почала голосно ридати і благати про допомогу. Біль скував бідолаху – і вона несамовито кричала. Це був страшний звук. Це крик не лише тіла, а й зраненої душі. Ридала вона довго, кілька днів уже минуло. У неї більше не залишилося сили для того, щоб кричати, і вона притихла в очікуванні смерті… Наступного дня прийшли люди. Дівчина вже відчувала подих смерті. Вона підвела очі, щоб востаннє глянути на світ, проте побачила дивну та несподівану для неї картину: перед нею стояли не злі чоловіки зі стрілами в руках, а молода жінка з двома маленькими діточками. Їх лиця випромінювали світло, доброту та щирість. Вона раніше не бачила таких ясних людських облич.
Очі в них світилися радістю та любов'ю.
– Мамо, їй боляче. Допоможімо скоріш! Звільнімо її! – вигукнули діти.
Мама погодилася, і спільними зусиллями вони звільнили дівчину.
– Спасибі вам! Ви перші люди, які не скривдили мене, а врятували. Я цього не забуду. Ви змінили мою думку про людей. Я зазнала стільки горя через них… Проте відтепер щоразу, коли мої друзі проситимуть у мене дозволу на якесь стихійне лихо, я заборонятиму їм кривдити людей, бо згадуватиму вашу доброту і те, що саме ви зберегли мені життя! Усе живе намагалося врятувати мене, проте від людських пасток можуть звільнити лише їм подібні… Дякую вам!
– Ми дуже раді, що стали тобі у пригоді. Адже тут нічого особливого немає. Ми завжди допомагаємо звільнитися тваринам, які потрапляють у браконьєрські пастки, лікуємо пташок, які потребують допомоги. Мама каже, що потрібно любити все, що живе навколо нас, – сказали діти.
– Правильно говорить ваша матуся! Але… – стривожилася дівчина. – Що це у вас у руках?
– Це польові квіти. Ми зірвали їх для матусі.
– Але ж, але ж… Погляньте на ці голівки! Невже вам їх не шкода?
– Але ж вони не живі! – заперечила мама.
– Які ж у них голівки можуть бути? – запитали діти.
– Вони живі! Навіть найменша рослинка має почуття! Не можна так просто зривати квіточки. Адже Бог їх створив для того, щоб ми милувалися ними, а у ваших руках вони просто гинуть. Це ж мої любі сестрички! – заплакала дівчина.
– Пробач, ми не знали. Не плач, це не повториться! Але як вони можуть бути твоїми сестрами? – здивовано запитали вони.
– Усе, що ви бачите навколо себе, це мої рідні та друзі. Вони і з людьми хочуть товаришувати, проте ви…
– Так, це правда, серед нас є багато жорстоких; але вони, мабуть, просто не знають, що все навколо є живим і його потрібно берегти та шанувати, – сказала мама.
– Ах, скільки разів я намагалася поговорити з людьми, розповісти їм усе та пояснити. Проте вони просто глухі до моїх слів… О, до речі, я й не помітила! Яка ж це радість! Я вперше поспілкувалася з людьми! І ви мене розумієте! Таке щастя траплялося мені лише у сні…
– Тобто тебе з людей взагалі ніхто не розуміє, окрім нас? Невже це можливо? – здивувалася мама, а дітлахи додали до цих слів цікавий та допитливий погляд.
– Так! Тому я й зраділа, що ви розумієте мене.
– Але чому? – запитала мама.
– Ви знаєте, я й сама дуже довго не могла зрозуміти, чому люди мене не чують. Намагалася пояснити їм, що потрібно любити і берегти все живе, що оточує нас. Але ж ні, не чують. Тоді я дійшла висновку: люди – злі створіння. Адже всі мої друзі є добрими, і вони завжди розуміють мене. А люди черстві… Їх серце не знає мови любові. Вони хочуть знищити все живе, що їх оточує! – розповідала дівчина. - Але я не можу цього допустити! Прошу вас, допоможіть мені! Погляньте на мене. Усе це зі мною вчинили люди. Розкажіть усім, як я ридаю через їх лихі вчинки. Поясніть людям, що слід схаменутися і припинити вбивати та нищити все живе довкола! Я більше не можу слухати плач своїх друзів: дерев, річок, ґрунтів. Усі вони стогнуть вночі та вдень, а моє серце крається від болю! Так і загинути я можу… А тоді… довкілля помститься людству! Мої друзі та рідня не витримають і не пробачать вам моєї смерті. Вони вже й так на межі зриву! Та я їх кожен день прошу, щоб не карали вас, прощали все. А як мене не стане, то хто вас захистить? Лихо буде… Планета вибухне від катастроф та стихійних лих, і не залишиться тоді життя на Землі! Прошу вас, діточки ! Ви єдині, хто може зрозуміти мене. Можливо, саме ви врятуєте планету Земля від знищення! Навчіться цінувати найменшу рослинку, спробуйте зрозуміти: вона теж жива і має почуття. Розкажіть про це іншим. Людство не повинно мене знищити! Воно мусить навчитися жити в гармонії з довкіллям. На вас уся моя надія!
Діти пообіцяли, що обов'язково виправдають її надії. Дівчина і досі сподівається, що вони дотримають своє слово, проте їх трьох мало, щоб донести це до людей усього світу. Я вирішила допомогти їм, тому розповіла вам цю історію. Сподіваюся, ви підтримаєте мене і допоможете дізнатися всім про страждання цієї дівчини, яка так нас любить! Разом ми зможемо очистити своє довкілля від сміття і заживемо в гармонії з усім живим, що нас оточує. І цим ми збережемо життя цій чудовій дівчині, ім'я якої – Природа.
