Небо знову у хмарах. Як легко це побачити, проте як важко відчути. Чому у неба буває сірий настрій? Навіщо берези за вікном гнуться віттям до землі? Вона вже малювала дощ, малювала вітер. І птахів, і берізку, і дитячий майданчик – все, що за її вікном, тепер і на полотні. Але вона не може намалювати дощове небо.
Юна художниця сидить на підвіконні, впершись щокою до холодного скла. У її місті часто дощить, тому вона звикла отак сидіти, дивлячись на краплинки, і думати про своє. Сьогодні, вітряного липневого дня, вона знову плаче. Думає про небо – воно таке рідне, і, водночас, таке далеке. Від цього їй стає ще гірше. Витерши сльози рукавом, вона встає і підходить до мольберта.
Вже пройшло багато тижнів, відколи юна художниця підходила сюди востаннє. Їй ще досі важко. Постоявши отак декілька хвилин, вона починає малювати. Легенько торкається пензлем, немов боїться. Їй страшно зробити щось не так. Пройде не один день, але вона все ж завершила свою роботу.
Неважливо, як її звати і скільки їй років. Вона – юна художниця. Те, через що вона пройшла, називають просто творчою кризою. Але для неї, для неї це набагато більше. Вона нарешті змогла намалювати те, що вона вважала недосяжним. Юна художниця намалювала його – свого нареченого – який, завдяки ворожій кулі, полинув у небо. І хоч над головою хмари, тепер вона бачитиме Його посмішку. В її серці Він залишиться назавжди. Той, що став її небом…