Марта сиділа на лавці у міському парку. Зазвичай, це було місцем зустрічі з її друзями, проте сьогодні вона хотіла побути тет-а-тет лише зі своїми думками.
Прохолодний вітерець, притаманний травневим вечорам, заплутався у Мартиному волоссі. Майже безлюдними парковими стежками до дівчини поволі наближався весняний спокій. Чомусь у, зазвичай гучному, парку панувала напівтиша. Марті подобалися такі вечори, як цей. Вони видавались їй трішки чарівними.
«А вона, а вона…» думала про тишу. Бувало так, що мовчання для неї ставало найкращою відповіддю, воно неперевершено підходило там, де слова були зайвими. Інколи мовчання – ідеальний спосіб зрозуміти. Як-от зараз, під покровом безголосої розмови, Марта розуміла, про що їй шепоче вітерець на вушко, як почувається молоде деревце і про що люблять «співати» ліхтарі. Без жодного слова.
І Марта зрозуміла для себе найважливіше. Мовчати чи розуміти слова – це тільки її вибір. Кому ж, як не їй це достеменно відомо, бо у її сумці досі так і лежить та неопублікована стаття…
