Неважливо, ким ми були вчора. Важливо лиш те, хто ми сьогодні і кому належить наш час. Минуле в минулому, а Майбутнє належить тільки нам.
І. Зникнути
Таких, як вона, називають Феніксами. Вони горять і перегорають. Проте у цього процесу є ліміт повторень, немає на цьому світі нічого вічного, є межа й у безмежжі. Тому вона зникла.
Вона залишила позаду вогонь: він почав обпікати. Життя біля моря – нове джерело натхнення. Коли вже стало несила випромінювати щастя, бути допомогою, полум'ям надії, що, запалюючи нову іскру в кожному новому серці, тьмяніло в її власному, вона перегорнула сторінку. Коли її вогонь почав обпікати словами, винищувати думки і руйнувати баланс, вона обрала воду.
Тепер, коли вона сидить на тихому березі, переглядає старі фотокартки… Її серце знову спокійне, душа майже зцілена. Пекучі думки, приховані тривоги, зневіра – усе це змилося морськими хвилями. Легко дихати. Просто жити.
Її називали відданою своїй справі, людям, кожному, хто потребує. Вона була сонцем. І в той момент, коли вона зрозуміла: час змін, її прозвали егоїсткою. Завжди боялася чужого осуду, тому прагнула бути ідеальною. Від перенасичення поставлених перед собою завдань, обмежень, неприродних факторів, нав'язаних фальшивих цілей, стався вибух, рівноцінний атомному. Не в змозі більше контролювати «правдиву» і «звичну людям» свої сторони, вона просто пішла. Залишила лише записку: «Фенікс у пошуках себе». Хтось плакав за нею, хтось радів її сміливості. Дехто і не помітив різниці.
Вона знала, що мусить піти. Нехай дорога веде її вперед у незвідане. Вона згубилась серед чужих проблем. Тому повинна була віднайти істинну себе. Зовсім іншу. Бо колишня Фенікс навічно загубилась у вогняному лабіринті.
Нова, яскраво біла сторінка потроху заповнювалася новими емоціями, враженнями, знайомствами. Інші люди, інші місця, а найголовніше – море. Тижнями вона ходила прибережною смугою, уявляла себе маленькою частинкою величезної, могутньої вечірньої краси. М'які відтінки поволі заповнювали тріщини її душі. В той час, як хвилі були спокійними, вона писала вірші, в моменти шторму – танцювала. Вона навчилася слухати вітер і чути його. До неї знову почали з'являтись сни.
Та вона не може бути одна.
Повернеться. До тих, хто був сильним пробачити цей її вчинок. Розпочнеться новий етап її життя, нова сторінка, яку вона писатиме не сама. Не Фенікс. Хто – вирішить час. Не зникне більше вона і її спогади. Бо пам'ять – єдиний вічний образ всіх часів.
ІІ. Варто залишитись
і
залишити часточку грози
У кожного бувають такі дні, коли не хочеться бачити нікого. Не відповідати ні на повідомлення, ні на дзвінки. Зануритись у спогади, як у водоспад натхнення; підійти ближче і, немов нову книгу, прочитати весняну грозу. Особливо, коли це перша гроза цього року.
«Варто залишись тут…»
Весна пахне квітами і дощем. Квіти – символи чистих, закоханих, легких душ. Дощ – сльози покинутих людьми людей. Могутнє небо, бездоганний витвір вищих сил, в цей час торкається такої повної недоліків, низької, запиленої брехнею землі. Вона стає могутнішою. У неї з'являються сили вимити себе, очистити від втоми скривджені серця, дарувати життя новим квітам.
«Небо, дай мені сили…»
Черстві з попелу і пилу – очі випалених зневірою людей. Світлі, ніжні, мрійливо-замріяні – очі тих, хто все ж вірить. Має надію, знаходить сили. Вибачити чи йти далі. Або
«… повернутися!»
Нескованим, вільним духом рухатися вперед. Взяти часточку священного неба, аби відродити свої, спалені власною відданістю, чужою невдячністю, крила. Ти більше не Фенікс.
«Я більше не Фенікс».
І ніколи нею більше не будеш. Ти дочка грози, ти бурхливий водограй і спокійне море, ти несеш в собі крихітку неба.
«Я – квітка».
ІІІ. Відчути
Ти повернешся у момент, коли
Відчуєш – полум'я вже за плечима.
Рожеві хмари більше б не вели.
Твоя іскра існує. Та незрима.
Та сама стежка тихої води.
Не бути прірві більш такій глибокій.
У тебе крила не з вогню-біди.
Як шелест вітру, віднайшла ти спокій.
Розквітлим символом людського духу
Розмила міф чужих брехливих меж;
І ждеш момент, як свому дому-другу
Себе в дарунок в травні приведеш,
Або пізніше. Вже нема потреби
Палати, бігти, дотлівати мить.
Ти повернешся. Ти цінуєш небо.
Все ж квітка так от просто не згорить…
Коментарі