Ніхто не може плакати так, як вміє тільки осінь. Морозяним жалем, звивистим вітром, сірим спокоєм. Поодинокими пізніми квітами поміж крапель різних емоцій знаходити все ще живу, все ще не тьмяну посмішку. І тоді, як останні, інколи невидимі, промені сховають свої стріли за чужими силуетами дахів, відпустити вчорашню млявість ще не довершеного дня. На недосяжну відстань, звідки уже падана дощова сльоза нізащо не зможе повернутися.
А як останній листок, немов утомлений, посивілий, та все ще мужній козак, залишає верхів’я напівсонного дерева і плавно-потихеньку переходить в обійми сирої вже, остиглої землі. Як звичайна калюжа опускає небо до самих ніг тих, хто не звик здіймати голову вище вологого асфальту. Як прощаються люди, які навчились, все ж, дивитись одне одному в очі, проте так і не осягнули, як відігрівати душу від падолистового смутку.
Ніщо не може пахнути так, як той заплаканий ранок після прийому друга-психолога – порожньої вулиці. Полегшенням пахне. Настроєм.
Хіба хтось помічає, що ліхтарі вже не іскрять яскраво від вечора до останньої зорі, а лагідно, наче б і ввічливо, освітлюють місто крізь туман?
Це творчість осені.
Те, що називають стисло і сухо «сезонна депресія». Ні. Це холодна, змокріла, монохромна краса.
І вона неперевершена…
Коментарі
Гарні епітети «морозяним жалем», «звивистим вітром», «сірим спокоєм», «силуетами дахів» тощо свідчать про розмаїту палітру твоїх вражень, про вміння переселити образ на папір. Красиві метафори про калюжу, яка «опускає небо до ніг», про падолистів смуток, про заплаканий ранок. Ти вмієш спостерігати, оживити й надихнути. Але працюй над текстами до того, як вони з’являться на сайті.
Почну із заголовка, який суперечить закінченню. «Барвистість» не відповідає поняттю монохромності. Та й кольору ти не надала особливого значення в образах. То, може, підібрати більш вдалий заголовок?
Оленко, слідкуй за використанням слів, адже лексеми «незатьмянілу», «падана» не розуміє не лише комп’ютер, а й словники, ці слова утворені неправильно. Замість слова «остиглої» краще вжити, мабуть, «вистиглої». Уважно поєднуй однину з множиною: керуйся останнім іменником у реченні або переставляй потрібне в кінець речення (маю на увазі 3 і 4 речення: останній іменник посмішку, а множина потрібна для іменника краплі). Ліхтарі не можуть освічувати вулицю, бо цей прикметник спільнокореневи й зі словом «освіта», а не освітлення. Та й орфографічні помилки вичитуй уважніше: «потихетьку»…
«І тоді, як останні, не завжди видимі». У цьому реченні, Оленко, не вистачає частини присудка чи обставини. Воно неповне, тому звужує можливість зрозуміти твою думку. Речення другого абзацу чи то питальні («а як»), чи то розповідні…
Попрацюй над текстом, подумай, зваж. І народжуй нові неповторні образки.