Розташовано ректором МАЛіЖу за відсутності у автора доступу до мережі "Інтернет"
Казка
Колись давним-давно
В якійсь країні, в царстві "Сніжне",
Розпочалось життя страшне.
Там жив лютий король, царівна і якісь слуги.
Царівна – вишукана пані,
Хоча й не була така гарна
Та все ж любила короля й шани.
А витязі у цьому царстві
Були нахабні, хитрі і у владі,
Робили все, що заманеться.
А вже коли нічого не вдавалось,
Вони знущались з бідного народу,
Який уже втомився від роботи,
Та тривало це недовго,
Бо закохалась в юнака,
Хабіба - дочка короля.
Як почув про це король,
Обурившись, покинув він престол.
Наказав він зібрати коней,
Та вивести юнака далеко від людей.
Наказ був виконаний швидко
І величність, сівши на свого коня,
вирушив негайно до юнака.
Побачивши юнак величність – короля,
Почав до нього говорити жартома:
«Великий пане, Арзебрах,
прошу руки твоєї доньки я.
Люблю Хабібу просто так,
не за твої, звичайно, гроші.
А за ласку, ніжність, і любов».
«Яка любов?» – промовив пан-король
«До тебе?!» - засміявся він.
Простого юнака, слугу нещасного?
- Послухай, хлопче,
Даю тобі останній шанс.
Якщо залишиш у спокої ти Хабібу
не вб'ю тебе я тут, в цей час.
Юнак Ертондіо не міг повірити словам,
Які сказав цей пан.
Невже кохану Хабібу я не побачу вже ніколи,
якщо тепер дам своєї згоди?
«Ні!», - сказав юнак Ертондіо, -
Стріляй у мене вже скоріш.
Та пам'ятай: моє серце
належить Хабібі і тільки їй!
- Гаразд - грубим голосом промовив король.
- Сьогодні ввечері, рівно в сім годин,
на цьому полі розстріляним ти будеш.
У той час у царстві
Зле стало Хабібі.
Тривожили її погані думки:
що милого, коханого Ертондіо,
хтось навмисно хоче вбити.
Так випадково царівна почула,
що батько її юнака вирішив у полі застрелити.
Від цієї новини тіло Хабіби тремтіло,
серце билося невпинно.
Хабіба хутко сіла на коня
в дорогу рушила вона.
А вже коли приїхала на поле,
знайшла Ертондіо, зняла із нього брудний одяг.
І рівно в сім годин, за наказом короля
на тому полі стояла вже вона.
Король, побачивши юнака,
(так думав він),
зарядивши кулею пістолет,
направив він на нього.
Зробивши постріл,
почув король голос,
а це був голос любої доньки:
- Батьку, прощавай!
Хотів ти вбити Ертондіо,
значить вб'єш мене!
- Ні! Хабібо, відійди!
Та було пізно вже.
Дочка його впала.
Король скоріш підбіг до неї,
обняв, на руки взяв її
підніс угору і промовив:
- Хай краще б я помер, аніж вона.
Тоді ж він усвідомив,
що краще б Хабіба заміж вийшла
за того юнака.
Коментарі
Пропоную попрацювати над поетикою твору.