Жили собі король і королева. У них була дочка - Плаксуня, постійно плакала. Ніхто не міг цьому зарадити, що не робив батько-король, дочка була не задоволена. Підростаючи, Плаксуня якось пішла до королівського саду. А там було дуже гарно, бо щойно зацвіли квіти, а в королівському саду було багато різних квітів. Побачила принцеса таку красу і зраділа, почала посміхатися. От, батько-король заспокоївся і в королівстві зацарював спокій. Та було так не довго. Одного ранку принцеса Плаксуня, бо так її прозвали в королівстві, як завжди поснідавши побігла до королівського саду.
- Яке горе! - промовила принцеса. - Де мої квіти? Чому випав сніг?
І тут почалось знову те, що і завжди. Плаксуня почала вередувати і плакати. Що не робив король і королева, та ніяк не могли заспокоїти дочку.
Аж тут король звернувся до народу і видав указ:
- Хто мою дочку принцесу заспокоїть, що вона перстани плакати і знов посміхатись, тому віддам її за дружину і пів королівства.
Спроб було багато, та нікому не вдавалося розсмішити Плаксуню.
В тому королівстві жив старий коваль та мав сина. Щоранку син коваля виходив у ліс по хмиз, щоб розтопити в хаті піч, де жили він та його батько. Якось дорогою в ліс він зустрів дідуся, який ніс на собі хмиз.
- Діду, дай допоможу, бо бачу важко тобі.
- Ні! Ні!.. Ти йди собі, хлопче, а то хмизу не назбираєш сьогодні. Чим піч натопиш?
- Нічого, - каже хлопець, - я повернуся знов, і до вечора встигну назбирати.
- Ну коли так, то тримай в'язанку з хмизом.
Взяв хлопець, та й допоміг донести хмиз дідові до його хати, яка була аж на другому селі. Дід подякував, та й каже:
- Не забуду я твоєї доброти, хлопче. Ось тримай сопілочку, - це все, що я маю. Коли тобі стане сумно, заграй.
- Добре.
Взяв сопілочку син коваля, подякував та й пішов до дому, бо вже ставало темно, та до лісу вже по хмиз не пішов. Прийшовши до дому і розповів батькові все, що сталося по дорозі в ліс. У хаті було холодно, бо не було дров, щоб розтопити, хлопець засумував і здогадався про сопілочку. Взяв в руки і почав грати.
- Що сталося? - не розумів хлопець, все кругом стало оживати і в хаті стало тепло. Тоді син коваля здогадався, що дід був не простий, він був чарівником.
Час минав, аж тут його батька запросили до палацу. Король захотів поставити залізні ворота в палац. Тут йому і знадобився коваль. Пішли вони вдвох з сином до палацу. Вислухали забаганку короля, та й взялися до роботи. Аж раптом їх спокій порушив, чиїсь плач, то був плач Плаксуні-принцеси.
- Як же вона плаче голосно, - постійно повторював батько-коваль. Тут хлопець виняв сопілочку і почав грати на ній.
- Диво! Диво сталося в палаці! - кричали всі, бо все почало оживати і розквітати. Побачила принцеса усе це, та й розсміялася. З тих пір не чути було плачу в палаці.
Король дотримав свого слова і віддав дочку за сина коваля, і пів королівства.
І жили вони довго та щастливо.
