Колись дуже-дуже давно народилося сонечко. Піднялося високо в небо і сталось посміхатись своїми маленькими промінчиками до дітей, які грались на землі. Але тут сонечко засумувало. Це помітила хмаринка, яка пропливала поруч.
– Що сталось? Чому засумувало? – запитала біла і легка, як пушинка, хмарка.
– Як же я хочу до дітей. Я хочу стати людиною!
– Я знаю, як можна стати людиною, – відповіла нова подружка.
– Як? Розкажи.
– Все дуже просто… Тобі потрібно пройти шлях через найвищі гори. За тими горами буде маленьке озерце. Якщо напитись води с того озера, то можна стати тим ким забажаєш, але шлях до нього важкий. Говорять, що там живуть русалки в тому озері, вони оберігають чарівну воду. Нікому ще не вдавалось дістати тієї води.
– Я дістану, – радісно сказало сонечко і помчало в дорогу.
Цілий день воно котилося поміж хмаринками на небі. А понад вечір, перейшовши гори, стало сідати.
– Дійсно, тут озерце, – помітило сонечко, – зовсім маленьке.
– Але пам'ятай, – попередила його маленька хмаринка, яка подорожувала разом з ним, – «Напившись води з озера ти станеш тим ким схочеш, але більше не зможеш стати тим ким ти є зараз»!
І тут сонечко замріялось.
– Хто буде тоді в небі сіяти золотистими промінчиками? Якщо я стану людиною. Хто, як не я даруватиме дітям радість і тепло.
Тоді сонечко стало підніматись високо, піднялось вище гір, помчало назад разом з вітром і хмаринкою зрозумівши, що без нього не житиме день.
Коментарі