Два роки тому, на початку літа, разом з друзями зі студії «Керамік», яку відвідую вже 7 років, ми їхали на екскурсію до Опішні, столиці українського гончарства. Дорогою звернув увагу на невеличку споруду зупинки з написом «ПОБИВАНКА». Уся та споруда була розмальована гарматами старих часів, такими, як ото вмуровані у монумент Слави у Корпусному парку, та вояками Петра І.
-Хіба Полтавська битва тут була? – вигукнув хтось із дівчаток, - думала, що трохи ближче до Полтави…
-І тут у 1709 році братерська кров лилася, але Побиванкою цю місцину не через Полтавську битву назвали, - озвався літній художник, керівник іншої дитячої художньої студії.
… Уже дорогою додому я насмілився запитати у незнайомого дідуся про Побиванку, і почув багато цікавого. Деякі речі із розповіді художника мені були відомі, а найголовніше – переказ про братовбивство – мучить мене й досі. Тому, дізнавшись про конкурс «Легенди рідного краю», вирішив написати про почуте, аби ніколи більше у моїй Україні не було таких трагічних подій, бо наша земля вже стільки натерпілася, що ліміт на трагедії ми вже вичерпали.
Давно це було. Наша земля потерпала від утисків татаро-монгольських зайд. І коли прийшли на неї литовські завойовники – не мала вже сил опиратися. Та литовці ставилися до українців непогано: залишили нам старі закони «Руської правди», мову, навіть заступалися за місцеве населення перед татарами. Недарма серед полтавців і зараз живе багато людей з прізвищами Литвин, Литвиненко, Литовченко, Литвинчук…
Наші пращури всіляко підтримували «литвинів» - особливо ті потребували пороху, а без селітри пороху не буває. Полтавщину ж, як відомо, здавна називали «селітровим краєм»: у нас було багато давніх курганів-захоронень, у яких дерево під впливом різних мікроорганізмів перетворювалося на селітру. Тому у ХІУ столітті наші пращури почали активно видобувати селітру. Важливим компонентом у селітроварінні був поташ. Для виварювання поташу з трав’яного чи деревного попелу в лісі чи в степу закладалися спеціальні будівлі – буди. Звідси пішли назви – Великі Будища, Малі Будища, Лютенські Будища…
Так от, саме через оті буди, як гласить легенда, і сталася трагедія. Покохали два брати-козаки красуню-дівчину. Вона була родом із дрібної української шляхти. Батько дівчини сказав, що віддасть дочку заможнішому з братів. Хлопці працювали, виварюючи поташ, без упину, аби надбати статок і одружитися з коханою. Молодший брат хотів домовитись із старшим, щоб все було по-чесному, але так сталося, що старший брат, засліплений заздрістю та ревнощами, убив молодшого, і на землю пролилася рідна йому кров.
Братовбивця захопив усе, що надбав убитий, але щастя йому те не принесло: батько дівчини віддав красуню за литовського лицаря…
Коли вбивця зрозумів усе страхіття свого злочину, він заклявся вголос і впав мертвий на землю.
Відтоді на тій місцевості відбуваються чи не найтрагічніші події у житті українського народу:
1399 рік . Влітку маленька, змучена ординськими набігами, Полтава перетворилася на величезний, багатотисячний та багатомовний військовий табір. Окрилені недавньою перемогою братів-русичів на Куликовому полі, сюди сходились військові дружини з усієї Східної та Центральної Європи. Виблискували на сонці залізні лати, було чутно іржання кінських табунів, котрі тамували спрагу біля берегів Ворскли; воїни точили мечі. Прийшли навіть хрестоносці, і мешканці Полтави із подивом роздивлялися незвичні лати лицарів… Великий князь литовський Витовт збирав військо, щоб перемогти володаря Сходу, ворога усієї Європи – Тимура Кульгавого .
А на початку серпня сталася жахлива трагедія.
Між іншим, перед битвою Тимур і Витовт намагалися (може, для годиться, а втім, хтозна) домовитися. Тимур хотів визнати Витовта за Старшого, обійтися без кровопролиття. Навіть послав литвинові багаті дари – худобу, золото, прикраси. Дав на роздуми три дні. Та – литовський гонор! Витовт (Вітаутас) запропонував Кульгавому чеканити на монетах в Орді його, Витовтів, герб. Звісно, згоди не досягли.
12 серпня, о 7 ранку, за Ворсклою, у чистому полі, «на татарській стороні» розпочалася генеральна битва, яка буквально палала кілька годин. Головнокомандувач – Великий князь литовський Витовт– робив ставку на своє добре озброєне пищалями, самострілами та гарматами військо. Але в полі, де військо Витовта билося з татарською армією (та військом східно-руських васалів Орди, по суті, з православними братами), з кавалерією Едигея, яка славилася блискавичною стрільбою з луків, – гармати і пищалі фактично не використовувалися.
Військо Витовта було вже на порозі перемоги. Едигей почав відступати. Та в цей час величезні загони Тимура Кульгавого зайшли з тилу й атакували литовські війська там, де їх зовсім не чекали. Літописи зазначають, що бої точилися на мурах фортеці. Тобто, військові дії точилися на дуже великій території.
Битва закінчилася страшною поразкою Витовта, хоча й татари втратили дуже багато своїх воїнів. У битві на Ворсклі поліг увесь цвіт литовсько-руського воїнства. Одні літописці згадують 20 загиблих князів, інші – 50, а Никонівський літопис – навіть 74 нащадки великих князів литовських.
Лише один невеликий загін кінноти вислизнув із обіймів смерті опісля страшної січі. Кіннотники тікали, а «татарове вслед их гоняще, секуще на пятьсот верст, до града до Киева проливаша кровь, аки воду». Про цю страшну січу нагадує значна кількість могил на території сучасного Котелевського району Полтавської області, а також назви населених пунктів: Велика і Мала Рублівки, Лихачівка, побіля цього села знаходиться Вітова могила (мабуть, від княжого імені Витовт). Золотоординці після цього зруйнували, сплюндрували значну частину наших земель, які знову напилися братської крові.
…Поряд із Побиванкою, яка зветься так, кажуть, від часів Битви на Ворсклі, є Сербинське урочище чи Сербинське поле. Виявляється – знову прокляття місця – і ця назва пов’язана із братовбивчим кровопролиттям.
Саме на цьому полі 6-го лютого 1658-го року було погромлено невелике військо, вислане з Миргорода гетьманом Іваном Виговським з метою підтримки введення на посаду Полтавського полковника видатного українського полководця Івана Богуна замість непокірного українському урядові Мартина Пушкаря. Війська було до 2-х тисяч й очолювали його полковник Іван Богун та полковник Іван Сербин. Полковник Іван Сербин очолював в цьому поході полк компанійців, найнятих кінних вояків в основному, як і сам Іван Сербин, родом з Сербії. Військо було невеликим і це є свідченням того, що гетьман Іван Виговський та його оточення не передбачали значного опору з боку полтавців. Тим більше, що авторитет полковника Івана Богуна, який мав замінити Мартина Пушкаря, був надзвичайно високим в усій Україні. Проте сподівання гетьмана не збулися. Полковників Івана Богуна та Івана Сербина погромили пушкарівці несподіваним нападом на світанку. Отжде, знову брат пішов на брата, знову кровопролиття і братовбивство.
Кажуть, ця подія започаткувала в Україні Руїну. Але я полтавець, і що б там не було в минулому, - а ми ж тоді не жили, напевне нічого не знаємо, - то усе-таки я довіряю поетичному осмисленню подій Ліни Василівни Костенко, котра описує Мартина Пушкаря як позитивного героя, захисника справедливості та нашої легендарної Марусі Чурай.
…Від битви пушкарівців з Богуном та Сербином минуло 10 років. Знову на Сербиновому полі біля Побиванки вібувається знаково-трагічна для України подія, так звана «Битва гетьманів».
У 1668 році, на початку літа, на Сербиновому полі зустрілися два українських гетьмани – обраний на Чорній раді Іван Брюховецький, гетьман, якщо можна так сказати Лівобережжя, котрий мав столицю в Гадячі, та Правобережний гетьман, веливий воєначальник Петро Дорошенко. Історики по-різному описують і характеризують цих людей. А я вважаю, що обидві ці історичні постаті були непересічними особистостями. Брюховецький, кажуть, заступався за козацьку голоту. Дехто з істориків називає це «популізмом» . Та хіба можна так однозначно чіпляти на людину ярлик? Кажуть, громада – великий чоловік. І коли б Брюховецький був нещирий чи несправедливий, його б, напевно, гетьманом не обрали. А Дорошенко взагалі був військовим генієм. Недарма в народі досі живі про нього пісні.
…Нам і сьогодні важко розібратися у подіях, які відбуваються у Києві між політиками. Послухаєш Верховну Раду – ніби й той політик має рацію, і інший. Так у нас же он скільки засобів масової інформації: Інтернет, телебачення, радіо, преса. А тоді? От і розділилася Україна на два табори – одні – за Брюховецького, інші – за Дорошенка. А вони обидва – харизматичні, амбітні. Обидва припускалися помилок, але коли на Україну посунув московський воєвода Ромадановський, на раді у Чигирині вони обидва вирішили боронити рідну землю від московських зайд спільними зусиллями. Щоб домовитися, зустрілися на Сербиному полі біля Побиванки. Та замість вирішення питання «булави» по-мирному, знову спрацювало прокляття місця.
У кінці квітня з Білгорода в Україну вирушило московське військо, очолюване боярином і князем Григорієм Ромодановським, яке у травні взяло в облогу Котельву. У кінці травня гетьман Петро Дорошенко виступив з Чигирина, перевізся з військом через Дніпро й рушив у напрямку Полтави. У цьому ж напрямку, виступивши з військом з Гадяча на початку червня, рухався й гетьман Іван Брюховецький. Два українських війська рухалися на з”єднання, щоб обравши єдиного головнокомандувача, який був би одночасно главою об”єднаної української держави, рушити на відсіч московському військові до Котельви.
Природа, здається, віщувала лихе. Того року, як пише славнозвісний Самійло Величко, на світлу середу випав сніг і пролежав чотири тижні після Великодня, тобто до середини травня. Це значить, що на час описуваних подій земля, недавно скинувши сніговий покрив, лише починала квітнути, як це зазвичай буває у середині квітня...
(Друкується із деякими скороченнями) Далі буде.
