Доброго дня!
Мене звати Настя. Я навчаюся у 10 класі гімназії міста Ужгорода. Мені 16 років і я планую мати довге і щасливе життя. Взагалі, я пишу вірші, займаюся танцями, люблю читати різну літературу, фотографувати людей і себе з друзями, обожнюю гуляти та вести активне життя. Люблю подорожувати, цікавлюся культурою різних народів, незвичайними речами, мені дуже подобається гра на піаніно. Я постійно відвідую театр і вже привчила до цього і своїх друзів. Живу у дружній родині, яка складається із моєї мами, яка привчила мене до краси цього світу, тата, який завжди мене підтримує, і молодшого брата Юрчика, без якого моє життя стає блідим, який заряджає мене силами і енергією. Я їх дуже люблю!
Хотілося б спробувати себе у акторському мистецтві, закликати людей до збереження природи і життя. Також мені дуже хочеться донести до людей своє сприйняття світу, показати усю красу нашого життя, всі його барви і смаки. Думаю, що дуже важливо, аби кожна людина відчула цей світ, пройнялася його тривогами і радістю, його великою любов'ю. Я вважаю, що наш світ побудований на великому коханні: коханні двох людей, любові батьків до дітей і навпаки, любові до тварин і рослин, любові до усього сущого. І неодмінно кожна людина відчуває цю любов!
Цим великим почуттям, прекрасним даром, цією можливістю ми наділені з самого початку нашого існування. Уся ця краса не виявляється у надзвичайних речах. Її можна зустріти у ніжній малюсінькій квіточці, яка лише намагається відкрити себе світові, у сонечку, яке дарує нам життя і в річці, яка невпинно цілує мільйони камінців, залишаючи сяючі відблиски сонця на наших обличчях. Це кохання можна зустріти у чистому зоряному небі і в обіймах матері. Воно виявляється у смачній каві зранку і плиточці страшенно калорійного шоколаду, у кольорі фруктів і щойно пережитій хвилині життя.
Саме це кохання і є сенсом мого життя. Можливо, так має бути, можливо, так і є з усіма. Мені здається, що створити сім'ю, народити здорових дітей і щодня дарувати їм цей світ – найбільше щастя! А поки що - губитися на вулицях міста влітку і восени, просто зникати у квіті сакур, розчинятися у теплому повітрі сонячного липня, засмагати під час нескінченних щоденних прогулянок – це речі, без яких я не можу уявити своє життя повноцінним. Саме так намагаюся проводити вільний час.
Я бажаю кожній людині відкритися цьому коханню і впустити його в своє серце й життя і просто посміхатися такій чудовій, теплій весні! Просто жити і радіти тому, що Ти живеш!
Бажаю усім великого щастя і нескінченної любові!
А також прочитати мої вірші, які я думаю вам сподобаються.
Ваша Анастасія Чейпеш
Ужгородська гімназія, 6(10)-С клас
Я ТОБІ ВІРИВ
Я тобі вірив, в омані блукав,
На зраджених крилах до тебе літав.
Я тобі вірив. Я довго чекав!..
Минали хвилини, а я все кохав…
Я тобі вірив, себе забував,
А ти не кохала, а я і не знав.
Я тобі вірив, я все віддавав!
Та минала надія, що в серці плекав.
Я тобі вірив, ночей я не спав,
Та віра зникала, що я ще кохав.
Я тобі вірив, людей зневажав!
Та сумнів дедалі мене обіймав…
Я тобі вірив, та вже я не знав,
Чи дійсно мені хтось правду казав.
Я тобі вірив. Я губи кусав!
Та знов пеленою себе я вкривав…
Я тобі вірив – останнє втрачав,
Бо я до безтями тебе лиш кохав!..
Я тобі вірив, себе я вбивав!
І вже порятунку я в долі благав!
Я тобі вірив… Тебе я кохав…
З тобою вже інший у ліжко лягав!..
Я тобі вірив, цього я не знав..
Бо я до безтями тебе лиш кохав!
Я тобі вірив… Його я впізнав.
Тоді я востаннє тебе ще кохав…
***
Обернись, і ти побачиш,
Як тихенько й гірко плачу,
Як на погляд твій чекаю.
Я все іще тебе кохаю…
Я все іще живу тобою…
І сльози ллються стрімкою рікою.
***
Кохана моя людино,
Хто любить мене, бо я є.
Ти в світі, мабуть, єдиний,
Хто вмерти мені не дає…
Чиї очі ніжніші за квіти,
І сумніші за спів зими,
Що зуміли мене зігріти,
І довести, що є лише ми!
***
Що змушує жити?
Горіти весь час?
Чиї же ми діти?
Хто створює нас?
Яка наша доля?
Де наші шляхи?
Чи то наша воля?
І хто ми такі?
Хто відповідь знає?
Хто знає життя?
Хто долі шукає?
Хто творить буття?
Хто ці питання
Мені відсилає,
Той без вагання
Усе це і знає!
***
В цьому вирі подій я втрачаю тебе,
Вже не будемо разом ніколи.
Тільки серце, на щастя, і досі ще жде,
Ще сильніше у грудях коле.
***
Моє кохання незітленне
Палає жаром у мені.
Воно безмежне, нескінченне,
І не згорить воно в вогні.
І не рознесе його вітер,
І не заллє сльозами жаль,
Воно єдине в усім світі.
Хоча крихкіше за кришталь.
Воно сильніше, ніж довіра,
Воно прекрасніше з казок.
Це ніби ти біжиш до прірви,
А там злітаєш до зірок!
***
Як можу бути я спокійна,
Коли кохання у мені?
Як можу бути я покірна,
Якщо втопаю у журбі?
Якщо твої єдині очі
Шукаю я, йдучи будь-де.
Якщо із ранку і до ночі
Не вистачає лиш тебе…
Якщо без сумніву і страху,
Усе, що є, віддам тобі.
Якщо мені тепер байдуже,
Що хтось говорить у юрбі.
Якщо кохаю щиро й сильно,
Якщо тобою лиш живу!
Як можу бути я спокійна,
Коли без тебе я помру?!
***
І знову бачу уві сні
Твої кохані добрі очі,
І плачу я крізь сни тоді,
І так проходять ночі.
А зранку тьмою макіяжу
Я зафарбовую сліди,
І вже ніхто тоді не скаже,
Що в серці й досі лише ти.
Що десь у купі фотокарток
Сиріє й досі сірий лист,
Який ти вирішив, що втратив,
Що щирим був тобі колись…
Цього не знатимеш ніколи,
Не знатимеш цього, повір!
Можливо, іншу покохаєш скоро,
Забудеш, що мене любив…
Забудеш ти, звичайно! Як інакше?
Не знаю, чи забуду я.
Можливо, все ж таки на краще
Піде колись моє життя…
Звичайно, так воно і буде,
Колись ми покохаєм знову,
Та я тебе ніколи не забуду,
Я не забуду ту розмову…
***
Почуй, коханий, мої мрії,
Мої думки, мої надії,
Мої страхи, мої бажання,
Мої молитви і зітхання.
Почуй, коханий: серце мріє,
Воно живе, воно жевріє,
Воно, коханий, так кохає!
Воно, гаряче, ще не знає,
Що ти один для нього все,
Що ти один в ньому живеш!
***
Чи знаєш, ти, зірко,
Ті ночі і дні,
Коли було тяжко
І сумно мені?
Скажи, незбагненна,
Ти знаєш, чи ні,
Як довго минали
Ті ночі і дні?
Скажи, моя пташко,
Голубко прекрасна,
Чи знаєш часи ті,
Як я був нещасний?
Чи бачиш, ти мила,
Що ніч така ясна?
Невже так набридлі
Ці зорі прекрасні?
Скажи, моя радість.
Чому ти сумна?
Скажи, моя слабкість,
Чому ти одна?
Скажи, моя мила,
Чому не дана
На двох, яснокрила,
З тобою труна?
Чому ми не будем
Щасливії разом?
Чому закохався
У тебе одразу?
Чому не сказала
Нічого ні разу?
Невже ти не хочеш,
Щоб ми були разом?
Як я налякав тебе,
Вибач, кохана,
Ти просто для мене
Єдина й жадана.
Ти просто не знаєш,
Що ти – мов омана,
Не спіймана, моя,
Чарівна кохана!
***
Якби ти знав, коханий мій,
Як я без тебе тут сумую.
Гуде безшумно цілий рій,
А я людей отих не чую.
Які нестерпні ці хвилини,
Коли не поруч я і ти.
І, мовби, шепіт твій долине
У мрії, серце і думки.
Я відчуваю смак кохання:
Солодкий, як твої уста,
Солений, як гіркі страждання…
І смуток серце розрива!..
***
Його як бачу, серце завмирає,
І подих тіло покидає,
Скоріш у рай душа летить,
А тіло, тіло так тремтить,
Ось чую голос поруч себе,
І серце моє рветься в небо,
Ось теплий подих відчуваю,
Вже грішний світ цей покидаю.
***
Я готова взорвать планету,
Пробежать по солнца лучам,
Для меня большей радости нету,
Чем прижаться к твоим плечам.
Просто жить и дышать тобою,
Целовать бы губы твои…
Это чудо, что той весною,
Мы с тобой друг друга нашли.
Коментарі