В садку порослім збирають квіти
Брудні, нещасні, печальні діти.
Збирають квіти весняними днями.
Для кого квіти? Для мами!
Об терня свої покололи ноги.
Додому, додому шукали дороги,
І довго садком тим порослим ішли,
Але шляху не знайшли.
З очей їхніх ллються гарячії сльози.
Невитерті шмарклі засохли під носом.
В одежі дирки вітерець провіває,
Взуття їхнє їсти благає.
Найменше ледь слово промовити може.
Химерно йдучи, на незграбу схоже.
Та впевнено йде, босоніж ступає,
І квіти, як всі, збирає!
І марить маля теє днями й ночами,
Як мама погладить його руками,
Як візьме букет тих квіток пахучих
І поцілує ручки.
А серце від мрії горить і палає,
І щастя й тепло з нього сонцем сіяє.
В півсотні дітей щастям очі горять:
Як добре їм квіти збирать!
Враз холодно стало, і сонце поблідло.
Розгніваний крик: "Гей, малі, до обіду!"
На безліч шматків розкололася мрія,
За хмари сховалась надія.
Від болю їх серця земля застогнала.
Якби ж то їх зараз матуся гукала!
Їх кликала няня сердита, байдужа.
Їм хочеться ласки дуже.
Найменше дитятко зірвало ще квітку,
Й в кімнату вертаючись, наче у клітку,
Букет свій весняний докупи зібрало
І няньці подарувало.
Хотіло ж воно їй усе розповісти,
А няня сказала: "Марш пішов їсти".
Для неї вони - лиш чужі діти.
Вона кинула геть квіти.
Поколоті терням, боліли їх ніжки,
Лягяли вони на холоднеє ліжко,
І мріяли діти до пізньої ночі
Про мамині добрі очі.
І дітям тим більше нічого не треба.
Разом з ними плаче-ридає небо
Над тим садком, де для мами квіти
Сироти збирали, нічиї діти...
Діти...
- Деталі
- Автор: Людмила, 16 років - с. Чорнотисів, Україна
- Перегляди: 704
Коментарі
Не для взірця, а в тему.
ХТО ВИНЕН
Все, як треба було...
Тe під серцем жило
Дев'ять місяців мов у раю.
Там тепло, не пекло,
Там їди, без біди,
Ні журби, ні нудьги,
Ні туги до пори...
Як прийшов вже той час
(незалежно від нас) -
Криком всім сповістив,
Що на світ ся з'явив...
Й стало пусто в ту ж мить...
І тільце вже його
Зігрівав холодок.
Та якби на часок...
Не до маминих рук,
Не до теплих грудей,
До запечених губ...
Не до рідних людей
Притулився малюк.
І не рідна сестра
(Може в нього була),
Не бабуся, не дід
і не тата рука
Ручку в руку взяла,
Щоб побачив весь світ,
Що продовжився рід,
Що буде все, як слід.
ТЕ взяла медсестра,
Що "зозуля" знесла
І в казенне його спеленала...
Замість радість-сльози,
ЇЇ горе-сльоза
Все у купіль йому потрапляла.
Так і виріс малюк
(Може і не байстрюк):
Кароокий, волося курчаве.
Брови-кайми чоло,
Під кур-носом пушок
Сиротині личко прикрашали.
Погляд звів вдалину -
Бачив сіру стіну,
Думав лик її рідний ховає.
І співав про оту,
Що й тепер, на льоту,
До чужого гнізда підкладає.
В його пісні слова:
"Рідна мати моя..."
І, було, заіскрилися очі...
Та погасли в ту ж мить -
В пустку голос летить,
Що ця пісня його проти ночі...???