Розташовано адміністратором МАЛіЖу за відсутності у авторки доступу до мережі "Інтернет"
Мій поетичний доробок
БАТЬКІВСЬКА ЧЕРЕШНЯ
Пам'ять зігріває та зближає.
Пам'ять – це історія жива.
Стільки фарб вона яскравих має
Ніжності й квітучого добра!
Черешня біля батьківської хати
Багрянцем ягід рясно зацвіла.
Під нею колисала мене мати
І долю золоту мені дала...
Багато літ, мов птахом пролетіло,
Як тато навесні тебе садив.
Ти розрослася й гарно подобріла,
Черешне моїх світанкових мрій.
Ті ягідки, блискучі, соковиті,
З'являються мені лиш уві сні
І, теплим світлом сонця оповиті,
Зринають в ніжних спогадах мені.
Так хочеться до серця притулити
Ту землю, що дала мені життя.
Від насолоди в небо полетіти
З надією на краще майбуття.
ЦЕ - МОЯ УКРАЇНА
Як прокинешся вранці, людино, –
То поглянь на барвисті поля...
Найпрозоріше небо! Не дивно?
Ні! Бо це – Україна моя!
Я пишаюсь тобою, Вкраїно!
І милуюсь зорею вночі.
Всі багатства твої, Україно, –
Наче золото в ніжній красі.
Тут і сонце яскраво засяє,
І в багрянці калина зросте.
Краще тебе країни немає!
Кожна усмішка в серці цвіте.
Я горджуся тобою, країно!
На шляху нелегкому не раз
Піднімалась, як зірка єдина,
І яскраво сіяла для нас!
МИ ВСІ ОДНОГО РОДУ
Нема ніякої різниці
Між Заходом і Сходом:
Усі ми браття-українці,
Ми всі одного роду!
І Батьківщина в нас єдина,
І віра в Бога в нас одна,
І кущ калини журавлиний
У наших предків ріс здавна…
Тому, ділити Україну
Для нас, людей, великий гріх…
То ж, рідну мову збережімо,
І чистий український сміх.
КРИЛА ЛЮБОВІ
Батько і мати – два вірних крила,
Що мудрістю нас зігрівають.
Скільки турботи, уваги й тепла
До мене завжди відчувають.
У будь-який час, чи у кожну хвилину
Звертаюсь до тебе, мій тату,
На деякий час залишив батьківщину...
І смуток влетів у кімнату.
У погляді щирих, глибоких очей
Завжди відчувалась підтримка
Скільки ще пройде безсонних ночей?
Я ж твоя рідна кровинка!
В це свято безмежне, яскраве,
До тебе душею я лину
Вітання своє різнобарвне
Дарую тобі у цю днину.
***
Кружляє листя повз мого балкона
Напівпустий шепоче сонний сад.
Шепочуть вітру горобинні грона:
«Верніть будь-ласка сонечко назад!»
ІЗ МОРЕМ ТИХИЙ ДІАЛОГ…
Шепоче море хвилями сторіч.
Таке спокійне, тихе, незрівняне…
Ми, часом, з ним буває віч-на-віч
Говоримо про те, що не пізнане.
Кого ми розлюбили, що забули.
Про те, якими течіями йшли.
Про те, що вчора навіть не заснули…
Про що ті мрії уночі були?..
…А хвилі вириваються на берег
І котяться, гойдаючи пісок…
І цокають, мов келих б'є об келих,
Бо мріють під мільярдами зірок.
Я тут присяду поруч із тобою.
Дозволь нам, море, плакати удвох?
Життя для нас не може бути грою
Та й світ оглух від пристрасті епох.
Я хочу знов приходити до тебе…
Зоріючи, чекаєш? Знаю, так.
Ти неодмінно щире, наче небо…
Ти справжнє. В тобі мудрості є знак.
ПОБАЖАННЯ
На дворі сяє сонце яскравіше
І в котрий раз дарує вітерець
Ту мрію, що закоханістю дише;
Те щастя, що злітає до небес.
Ті крила, що уявою здіймуться
До космосу, до кайфу, до життя.
Нехай ніколи мрії не зірвуться.
Лети, мов власне серце, – то весна.
І я тобі бажаю покохати
Так щиро, мов уперше й назавжди,
Тоді ти зможеш птахою літати,
Тоді відкриті всі зірки й світи.
Люби! Люби усе що найсвітліше…
Закохуй кожну іскорку життя.
Тоді твій ворог стане чарівніше
Пишатиметься в радості Земля!
ОСУДНІ ПОЧУТТЯ
І ніч ласкаво перлами стелилась
Мільярд зірок вдивлялись у вікно
А я в твоїх обіймах ніжно грілась.
Всі поцілунки, мов п'янке вино.
І все могло початись в ту хвилину
У ту, розпусти солоденьку мить.
Але я чиста, лиш рахую днину
Коли час раптом птахом пролетить.
Тоді зостанусь з ніччю в тужну днину
І розповім усе, що наболить.
Я у думках до тебе вже не лину.
Нехай кохання в серці відгорить!
СЕРЦЯ СТУК
Забула, як це щиро покохати
І ніжно потопати у очах.
На вікнах пальцем серце малювати
І бачити тебе в щасливих снах.
Забула, як взаємно покохати
І марити з тобою у казках.
В обіймах кошенятком засинати…
Вмить стати птахою… Крило… Розмах…
Злетіти від кохання навісного!
Поміж зірок ширяти в небесах.
І серця стук, закоханого мого
Відкриє тобі очі в сірих днях.
Я серця стук запишу на касету.
Нехай воно розкаже, що болить:
Про мрії, що живуть, мою планету.
Про ту любов, що полум’ям горить.
Нехай тобі співає колискову.
І ти заснеш, мов лагідне дитя.
Касету слухатимеш знову й знову.
Шкодуючи – у муках каяття.
І все, що відчувала – ти відчуєш!
Удари серця – найсильніший стук.
І віддано в думках любов змалюєш
Любов не бреше. Це не просто звук!
Я БУДУ ПТАШКОЮ
Я буду пташкою. Дружитиму з ключами,
Щораз літатиму у вирій восени
Я буду вільною. Кружляючи над вами,
Уздрівши сонечко, махатиму крильми.
Я буду сильною, шукатиму ночами
Зернятко щастя – милість днів своїх.
Я буду вірною, з птахами місяцями
Кружлятиму, весь простір — на двоїх!
Я буду різною: то днями мовчазною,
То... як зірвусь і під твоїм вікном
Як защебечу пісню нам з тобою —
Пташину пісню про людську любов.
Чи ти скрізь скло розгледиш, мій коханий,
Що я під стріхою звиваю нам гніздо?
Я стала птахою? То сон мій невблаганний?
Я стану птахою усім на зло!
ДИТИНСТВО
В росі відбиті сонячні потоки —
Дитячих сліз бездонна чистота.
Дитинство. Край веселки. Перші кроки
Та руки, що здіймали в небеса.
В цей час високі гори, ніби ваші,
Всі луки, всі простори, всі моря.
Любіть свій край. Ви в чистоті – найкращі.
Любіть духмяні золоті поля.
Вам повсякдень всміхатися, радіти,
Любити кожну мить свого життя.
Це все цінуйте, поки ви ще діти –
Закохуйтесь у мрію майбуття!
НІЧНЕ МОРЕ
Здається, чую шепіт хвиль морських.
Останні сили викохало море.
І ось грайливий вітерець вже стих,
І море стало тихим і прозорим.
Не піниться, не грається вода.
Лише співає ніжну колискову.
Бринить в очах палаюча зоря
І хвилі котяться на берег знову.
А тут враз місяць завітав на бал,
Проклавши зорям золоту стежину.
До обрію коханих закликав…
Я спогадами лину в ту хвилину.
***
Власна книга
Сторінки протерті.
Невід'ємна чернетка життя.
Усі мрії коректором стерті.
Лиш реальність життя і буття.
Строфи ці не пишу я ночами.
В них лиш пам'ять фіксує рядки.
Полетіла душа сторінками…
Полетіла, як мрія у сни.
В ній немає кривавих забарвлень.
Там лиш щастя, кохання і ти.
Там лиш сонце, що світить роками.
Там лиш ти, тільки ти, один – ти.
Дивно! Книга ж, здається, про мене!
В ній історія, власне, моя!
Але ж світ починається з тебе –
Ти мій колір життя, ти – це я!
***
Пройшла весна
Доросліше ми стали.
Суцвіття яблуні вже відцвіло.
І про любов птахи вже відспівали.
І в сотий раз за вікнами мело…
Все в сотий раз повторювалось знову:
Поезія і квіти на столі…
Любов здавалася буденним словом
І не торкалася глибин душі.
Ні, я любила, багатьох кохала.
І кожен був – найкращий від усіх!
Ось тільки свого щастя я не знала.
Хворіла кожним. Вся любов – то гріх.
Я дуже хочу вам сказати дещо,
Дівчатонька, ріднесенькі мої!
Цінуйте все, що буде у вас вперше…
Ту ніжність, чистоту, любов у сні.
З тої пори два роки промайнуло,
Як навесні я вперше закохалась.
Це було щастя, наче казка було,
Ще в почуття ні з ким не гралась.
То було вперше: щиро усміхалась,
І яблуні, мов вперше зацвіли,
Душа, неначе в небеса здіймалась,
І дні за днями хвилями пливли.
І рік промчав із ним в обіймах долі…
І – забуття… і рани зажили.
Ми розійшлись самі, по власній волі.
Якими ж ми незрілими були!..
А я ще й досі вмію покохати,
Проте не можу головне збагнуть
Чому весна посаджена за грати?!
І яблуні так більше не цвітуть…
***
Тремтячи, звожу погляд на бузок...
Він так цвіте, забувши вже про нас.
Не віднайшов до мене ти стежок.
Цвіла весна, летів так швидко час.
Букет бузку мені ти дарував,
Ти так до мене серденьком горів.
Ти очі, щічки, губи цілував.
Пропав… Це сильно так мене любив?
Цвіте бузок у мене за вікном…
То може ти для мене посадив?
Я ніби сплю і все здається сном.
Ти вчора біля мене проходив
Такий щасливий! Квіти у руці!
Так поспішав і мріями яснів!
А в мене діамантом по щоці
Букет бузку в очах моїх зацвів.
В душі ривок – і вже здається все…
Зів'яли квіти у моїх очах.
Тебе трясе? А в мене точно все.
Стою, неначе на семи вітрах.
***
Ти спитав чи я зможу прожити без тебе?
Я у відповідь гордо промовила: «Так».
І відразу до ніг прихилив ти пів неба.
І навіки втопився у моїх очах.
***
Я брешу світу, що тебе любила!
Обманю ночі, як закрию очі…
Ображу гідність, кажучи: «Простила»
Усе це – просто хитрощі жіночі.
Бо слабкість треба вміти приховати,
Уміти гордо розправляти плечі.
Із посмішкою вміти програвати,
Видавлюючи звуки з порожнечі.
А ще, навчитись птахою злітати,
Коли кохання обриває крила…
Зимою між снігами розцвітати…
Я З МОРЕМ НАОДИНЦІ ГОВОРИЛА
Я з морем шепотіла до світанку –
І легше стало, хоч вночі й дощило.
З тобою ж грала у сліпу мовчанку -
А світу таємниці голосила.
Що ж... не цінують – назавжди прощайся.
І як би важко серцю не було…
Біжи! Уранці з сонцем прокидайся.
Втішайся! Все. Відбуло й відцвіло.
***
І знову я без пам'яті люблю.
З тобою всі світанки зустрічаю.
З тобою я подібна кришталю.
З тобою кожен подих видихаю.
Ти знов підеш… а що мені робить?
Чи бігти вслід чи на віконце встати?
Ти знаєш, як всередині болить?
Ти знаєш, як тут хочеться кричати?
Ось тут, на стежці, де проходив ти.
Носив мене, цілуючи коліна.
Якщо б змогла з тобою утекти
До моря, де лоскоче ноги піна…
Знову кричу, бо вчора ти пішов.
О! Я тебе ні з ким би не ділила!
Може колись згадається любов...
...Цвіте весна, а я вже відлюбила.
***
Пробач життя, про за власні помилки.
Що критися від вітру не зуміла.
Зламали квітку – впали пелюстки
Та далі йду. Я далі йти посміла!
Я виїм очі, тим хто не схотів,
Щоб люди йшли, в яких пускали стріли.
Не треба нам загострених ножів.
Тільки б словам не бракувало сили.
І зараз не зірками сяє небо.
Його порвала блискавок війна.
Підтримка неба — ось що мені треба.
Я ж далі йду, не випивши вина!
А ще, я вмію пристрасно кохати.
Це може не доречно, та затям:
Коли сьогодні є кого обняти —
Значить живу присповненим буттям.
Горжусь — Живу! І вас я не жалію,
Людей, що ллють між очі кислоту.
Пройти – зумію. Перейти – не смію.
Я в глибині ховаю доброту.
***
Навіщо мені крила,
Коли немає неба?
Мов птаха сизокрила,
Не полечу до тебе…
Спалили наше небо
Зів'яли наші душі.
Летіти це потреба?
Агов! Та ми ж на суші.
Здійматися не треба!
Серця у всіх байдужі.
Віддала би пів неба.
Сама стою в калюжі.
Забрали наше небо.
Кохати боронили.
Скажи мені що-небудь,
Мій птахо сизокрилий.
Як серце не кохає,
То й крила не потрібні!
Моя душа співає.
Заспівує жалібні.
***
Забути. Чуєш? Викреслити все.
Закоханих ненавидить лиш осінь.
Тебе трясе? Забудь. Це точно все.
Осінній звук, настільки безголосий
Що йдеш, і нібито глухий
Що йдеш, і чуєтеся лиш вітер.
Противний, ненадійний і сухий,
Гулящий – вже бракує навіть літер.
Ті тільки йди. Ти чуєш, тільки йди!
З тобою розмовляє щирий спогад.
Можливе, добредеш і до весни.
Даруючи планеті теплий погляд.
***
Ти прости мені, моя закохана й стомлена осінь…
Мені важко в ці дні підібрати потрібні слова…
Я блукаю самотньо пустими алеями досі,
Де шумить і кружляє в повітрі осіння нудьга.
Я проходжу місцями, де ми ще так палко кохали…
Тут на мить зупинюсь. І я знову картаю себе.
Ну навіщо кохала? До цього кохання не знала?
Ну навіщо ось тут я зустріла узимку тебе?
Тут у лютому було чимало бурхливих освдічень.
І з тих пір полюбила у світі одного тебе.
Час пройшов. Замело. І у серці закоханий січень
Нероздільно кохав… Так, тебе! Не себе.
Ну а ти… Ти пропав. Я не знала де вже відшукати.
Ти пішов. Не залишив по собі пояснень і свідчень.
Я боролася серцем. Знову стала йому докоряти:
«Ну навіщо впустив нероздільно закоханий січень?»
Вісім місяців цих я кохала, не спавши ночами.
Вісім місяців дурно чекала тебе під дверима.
Вісім місяців щиро кохала рядками, думками.
Лиш тобою у цілому світі була одержима…
Вісім місяців творчості — буцімто зовсім не жила.
Не відчула я щастя в ті дні, коли щиро любила.
Вісім місяців смутку, що я з буйним вітром ділила.
І гірку таємницю в самотньому серці носила.
Я мовчала, заплітаючи в коси холодні сніги
А ти десь заблукав, хоч тебе я давно вже простила.
Може ще віднайдемо кохання свого береги.
Та чекати на це мені, друже, повір вже не сила...
Вісім місяців йшли так повільно… Тебе я чекала.
Ну і тут ти прийшов у жовтневі закохані дні.
Я ту мрію про зустріч з тобою ночами плекала.
В мить душа зацвіла і години прийшли чарівні.
Я зустріла тебе. Наші очі коханням горіли
Я відчула твій подих, спліталися пристрасно руки.
Знову вірою в щастя серця наші враз заясніли.
Не роздільні удвох ми з тобою хімічні сполуки.
А на ранок без страху, без болю тебе я забула.
І із серця закоханий січень пішов назавжди.
Я з полегшенням тихо зітхнула і швидко заснула.
І цвісти буде травень знову в серці моїм, як завжди.
Ти прости мені, осінь, що іншою стала з тобою.
Ти забрала усі почуття у жовтневий світанок.
Я не плачу. Ти чуєш? Не сповнена нині журбою.
Можеш далі шукати наївних, зразкових коханок.
ПОМОВЧИМО В ОБІЙМАХ
Не ображайся. Я тебе забула.
Лиш спогади лишись назавжди.
Колись до себе так тебе горнула,
Чекаючи, молилася "Прийди!"
Там, за туманами, тебе ще почекаю.
Чи прийдеш ти?... у всьому вибір твій.
Люблю? Тебе потрохи, милий, забуваю.
Лиш на прощання солодко зігрій.
Щоб вся планета зупинилась на хвилину.
Щоб вся планета слухала лиш нас.
Помовчимо в обіймах на годину.
Зігрівши подихом в тумані час.
Забракне слів, залишаться лиш душі.
І обіймуться, мов в останній раз.
Сьогодні твердо стоїмо на суші.
А завтра – невідоме повсякчас.
Так міцно і шалено обійняла б.
Щоб ти відчув теперішній туман.
І як тебе я пристрасно кохала.
Не знала, що любов твоя – обман.
А зараз, любий, милий, прощавай!
Тебе любила! Нині вже не люблю!
І більш нічого в мене не питай.
В житті своїм тебе назавжди гублю.
***
Весь вересень лежав у серці сніг.
Ревли вітри і грюкали морози.
Ти знаєш, важко заховатись від усіх.
І важко в горлі стримувати сльози.
Бува, ідеш, самотньо навкруги,
Лиш вересень шепоче листям клена…
А в тебе в серці випали сніги.
І ти плетешся жовта, чи зелена...
Чи біла, наче в хаті та стіна,
Що стала вірним другом у морози.
Їх є чотири. Ти - стоїш одна.
Стоїш, а на душі заграли грози.
ВІЙНА
Я бачила ті очі зі сльозами…
Вони душею плакали вночі.
Кидалась на коліна зі словами.
Мов серце підпалили палачі.
...Ридала, падала і рученьки стискала.
Горіли праглі очі, мов зірки.
Вона все знала… Сина поховала.
Війна відбилася у серці навіки.
А руки жали рученьки дитяти,
Сестрички, що лишилася в живих.
Війна пройшла. Вже можна мирно спати.
Та постріли лунають у глухих,
Сліпих, кривих, скалічених війною.
Той жах не вирізать з середини ножем.
Повстали перед ворогом стіною –
І в крові впали… В серці – біль і щем.
І все, що було люди позабули.
Сидять в трамваях, дивлячись в вікно.
Живуть, не знаючи як було.
А трупи густим снігом замело.
ПРОБАЧ
Так соромно мені перед тобою.
Пробач, за той один щасливий день.
Коли зустрівся поглядом зі мною.
Шептало серце пристрасних пісень.
Пробач ту мить, коли душа співала,
Коли ти жив лиш поглядом моїм.
Пробач за те, що в себе закохала
Й заволоділа серденьком твоїм.
***
Калякаю у зошиті рядками.
А час летить, та записи мої
Залишаться у спогадах листами
Хвилин, секунд і швидкоплинних днів.
Отак пишу і слово душить слово.
В мить захлинаюсь від краси віршів.
Мене захоплює якась здавалось мова.
Ні не народу — мова почуттів.
Отак строчу, закована в спокусі.
У мріях, снах, буденності життя.
Моя любов, весна і вірні друзі.
Мої рядки, що вилила душа.
***
Щоб полетіти вільно в синє небо
Не треба бути птахою в житті.
Ліпити гнізда під вікном у себе.
А в небі пролітають журавлі…
А я не вмію. Знаєте, навчуся!
Здійматися над вашими дахами.
У пір'я біле-біле уберуся.
Й літатиму небесними шляхами.
Щоб полетіти, треба мати мрію
І досягати справжньої мети.
Тоді оволодію я стихію
І стану дикими лебедем в собі.
Коментарі
Читаючи їх, кожна молода людина вашого віку і старше, проживе своє життя заново, даючи собі оцінку. Для молодших - це "інструкція", як прожити підлітковий період гідно.
Дякую за позитивні емоції. Продовжуйте писати, Ваша поезія потрібна.
Бажаю чим швидше видати омріяну книжку.
Меценати, відгукніться, підтримайте талановиту поетку, Юлію Проц.
Такие тёплые и добрые слова. Они зачаровывают. От них легко. С ними летается, плачется и смеётся.
Украина для меня не Родина. Но я её очень, очень люблю тоже...
У вас большое сердце. И большой талант.