Присвячується Василеві Петровичу Густі та Йосипові Федоровичу Паку
Мені не страшно залишитися забутим,
Піти людьми забутим в Забуття.
Мені не страшно позерати в очі людям,
Котрі мнов верли спритно у сміття.
Мені не страшно говорити правду,
Хоч чесність звуть брехливим почуттям.
Та страшно мені за тоті Карпати,
Що колисали, як я був дитям.
Як дітваком я був, малим, гі квасолина,
Гі крумпелька, біліша, аніж сніг.
Карпати я любив, й вони мене любили,
Й тоді, як отчий залишив поріг...
Й тепер, Карпати, коли я далеко,
Спитаюсь Вас: як ріки й полонини?
Вівчар як, трембітар і скрипалі?
Життя простої нашої людини?
Ви відповіді так й не написали...
Та я побачив через Альпи й Піренеї,
Сльозу, важку, як камінь, що текла
По зморшках Ваших... І тоді, від неї
Усе дізнався я і без розмови
І начебто свою людину вгледів,
Її шістьох дітей, кожух з дірками
Й полицю в хижі порожню від медів,
Від солонини, й шовдаря також.
Бракує слів, та що слова людині,
Тотій людині, що там у горах?..
"А ми причому? Ми же в тім невинні..."
...Мені не страшно говорити правду
Хоч чесність звуть брехливим почуттям.
Та страшно мені за тоті Карпати,
Що колисали, як я був дитям.
Василь Малишка, 14 років, 15.06.2013
________
позерати - дивитися (смотреть); мнов - мною (мной); верли - кинули (бросили); тоті - ті (те); дітваком - дитиною (ребенком); гі - як (как); крумпелька - картоплина (картошечка); солонини, шовдаря - сала (різні частини); тотій - тій (тому).
Коментарі
Пане Ігорю, нижче, у кінці публікації, - пояснення до слів:)
А в топе, кстати, три недавно опубликованных - "Я не виновата..." даже позже этого стихотворения :)
Вот именно.
Все нормально. Я шутя...)