Розташовано адміністратором МАЛіЖу.
Янко Ксенія: "Мене називають марсіанкою, говорять, що літаю в хмарах. А я смакую подібні відгуки. Проте кожна з моїх фантазій проросла із землі, рідної. Над усе бажаю щастя, добра, любові та миру. Скажете, банальні речі? Але спробуйте-но без них!"
Я НЕ ЛЮБЛЮ
Я не люблю жорстокої розправи,
Коли життя і смерті на кону.
Я не люблю, коли тьмяніють барви,
Ненавиджу скривавлену весну!
Я не люблю дивитися на крила
Насильно одомашнених пташок.
Я не люблю зусилля замість сили,
Півкроку, коли час зробити крок.
Я не люблю безпомічної влади,
Якщо ступає ворог на поріг.
Я не люблю любителів брехати,
Панове, не беріть на душу гріх.
Я не люблю розкішного убранства,
Купців свободи, торгашів лицем.
Куди іде сліпа безвольна паства
За самопроголошеним «отцем»?
Ні меду з вуст, ні цвяха в домовину
Не визнає ваш непокірний мул.
Я не люблю, коли стріляють в спину,
Також я проти вистрілу впритул.
Я не люблю приспущені знамена
І навіть не за сльози на очах.
Текла би кров в артеріях і венах,
Навіщо їй текти по рукавах.
Я не люблю хронічно хворі душі –
До них – ні розуміння, ні жалю.
І на порозі вирішальних зрушень
Чорт забирай, цього не полюблю!
МАРСІАНКА
Кружляють авто навсібіч,
Згорають серця до останку,
А потяг під назвою «Ніч»
Прямує шляхами світанку.
Спалахують зорі вночі,
Вже вимкнули світло у вікнах…
Він ніжно, красиво мовчить,
Вона, як ніколи, привітна.
Він хлопець, що вірить в дива,
Але аргументи не зайві.
Вона - щохвилини нова,
Іскринка в космічному сяйві.
У тих сонцесяйних очах
Він вкотре залишив напругу.
Вона малювала свій шлях,
Він знав траєкторію руху.
А потім: рука у руці,
Політ крізь небесну безодню.
Всесвітні стежки й манівці
Для них відкривались сьогодні!..
Усе може видатись сном -
Сонетом дбайливого ранку,
Шукає віднині палкий астроном
Щоночі свою марсіанку.
МАЛЕНЬКА КОНЯЧКА
присвячено країнам з перехідною економікою
Я маленька робоча конячка,
Несуттєва. Подумати лячно,
Коли вийде із ладу система,
Я не знаю напевно,
Що робити, куди поспішати?
Обробляю городи кошлаті,
І тримаюсь щоденної пайки
(чи мала, не питайте).
Я працюю до сьомого поту,
Бо обрала найважчу роботу,
Чи то пак, це мене обирали.
Схожих коней немало.
Прилаштовані і безталанні,
Кожен з нас має спільні бажання –
Засинати щоночі щасливим.
Та хіба це можливо?
Ми маленькі робочі конячки,
Наші подвиги, наші невдачі
Це гвинти одного механізму.
Нам суспільно корисним,
Говорили, що ми жалюгідні,
В ранг чесноти підносили злидні.
«Ви – худоба! Забудьте про спрагу,
Піднапружтесь, невдахи!»
Ми маленькі конячки, робочі,
Ми працюємо зранку до ночі
«Несуттєві в масштабах системи»,
Але спробуй без мене!
Знай, машини міцні, досконалі,
Навіть без однієї деталі
Стануть купою брухту, не більше.
Час підноситись вище!
Я фундамент цієї споруди,
Я народ, я суспільство, я люди!
Так дурманить заквітчана нива…
Я насправді важлива!
Я частина складної системи
Що ніколи не рушить без мене,
Маю знати, моя чесна праця
Воздасться!
НІЧИЯ
Я – поки що не я.
Не Ассоль,
Не чекаю твого корабля.
Не дозволь
Моїм чорним від туші сльозам
Розворушити душу,
Осквернити той храм
Твого моря.
Говорять,
Чекати – то справа жіноча.
Тріпоче пінними крилами
Синя пташка,
Яку осідлав ти.
Надто важко!
Не змогла б я здолати
Твою одержимість.
Ти моряк, і од того щасливець.
Я ж частина тебе,
Ти частина пучини.
Ти моя глибина,
Я твоя довгождана земля.
Нічия.
Наш рахунок
Сухий - по нулям.
Поцілунок
З морським ароматом.
Твій малюнок новий біля шиї,
Строкатий,
В тихім голосі дихають хвилі,
Замість поту і крові -
Води
з присмаком солі…
Вища форма любові
То манія. Згодом
Я стрибну у любов, наче в пащу
До звіра,
Моя вбивча довіра
Зробить дихання важчим,
Все важчим, адже
Поки здаля не побачиш далекого порту,
Ти одружений з морем,
А я…
Нічия.
Не Ассоль.
Я не плачу,
Бо сльози приносять невдачу.
Не
Чекаю
Твого корабля…
ДОЩИТЬ
Від учора дощить. Від учора
Дощ своїми щедротами впився.
Тарабарить говіркою моря
Так подібно, аж мариться пристань:
Теплі хвилі, прозоро-небесні,
Свіжий вітер лягає на скроні,
Бронзовитий утоплений перстень,
Білі птахи, голодні-голодні.
Пам'ятаєш, як ми годували
Альбатросів, лебедиків в парку?
Скільки б хлібу не взяли – все мало.
Ображались на нас. Їхні скарги
Розливалися громом, так сумно.
Пріла шкіра, розпечена, мокра.
Бризки моря, пронизані струмом,
Вибухали ігристим з-під корку.
Ми жували солоне волосся,
Ми вдихали повітря солоне,
Дощ червневий нам Криму приносить
Хоч у звуках, хоча б у долонях.
Чую, чую, мій дощику чистий!
Шепіт хвильки, що подарував ти
Впав на душу холодним слізьми.
Хто пташок моїх там годуватиме?
МЕТЕЛИКИ ЩАСТЯ
Метелики щастя
Летять повз круті перехрестя
Торкнутись зап'ястя
Твого і послухати серця.
Воно ж бо звучить не як інші,
Як музика Баха,
Але голосніше.
Метелики щастя –
Твої квіткоптахи
На тлі брудномістних контрастів
Летять крізь дощі
До твоєї душі.
Вона ж бо не схожа на інших,
Як твори Моне,
Але яскравіша.
Метелики щастя
Зринають строкатим вогнем
У світ поміж люди,
Вони ж тут усюди
Й водночас ніде.
Їх манить волосся
Твоє золоте,
Воно не таке, як у інших,
Мов золото нив,
Ще м'якіше!
Метеликам щастя
Прозорий пегас сповістив
Про тебе, настільки щасливу –
Аж здатну на диво!
Коментарі
А ви не звернули увагу на власні вірші Ксюші, яких тут чимало. А вони ліричні і сильні. В уяві при читанні в мене з*являється образ русалки або ж мавки. А про любов авторка пише, на мою думку, дуже вдумливо і глибоко. У неї це не просто пристрасть, захоплення - це щире і потужне дівоче почуття. Вірші захоплюючі.
Юні таланти треба не критикувати, а вміло підказати, підправити, якщо можемо.
Прости нас, Ксеню!
Компиляция, если это она, это плохо. Это общее правило. В не зависимости от нужности и прочего. У юного поэта или прозаика не должно быть сомнений в тот момент, когда он выбирает брать или не брать чужое. Даже если он будет руководствовать ся самыми благими желаниями. Иначе может возникнуть ситуация о которой здесь заметил Игорь Дах.
Согласен
Янко Ксенія - талант!
"Я не люблю фатального исхода.
От жизни никогда не устаю.
Я не люблю любое время года,
Когда веселых песен не пою.
Я не люблю открытого цинизма,
В восторженность не верю, и еще,
Когда чужой мои читает письма,
Заглядывая мне через плечо.
Я не люблю, когда наполовину
Или когда прервали разговор.
Я не люблю, когда стреляют в спину,
Я также против выстрелов в упор.
Я ненавижу сплетни в виде версий,
Червей сомненья, почестей иглу,
Или, когда все время против шерсти,
Или, когда железом по стеклу.
Я не люблю уверенности сытой,
Уж лучше пусть откажут тормоза!
Досадно мне, что слово "честь" забыто,
И что в чести наветы за глаза.
Когда я вижу сломанные крылья,
Нет жалости во мне и неспроста
- Я не люблю насилье и бессилье,
Вот только жаль распятого Христа.
Я не люблю себя, когда я трушу,
Обидно мне, когда невинных бьют,
Я не люблю, когда мне лезут в душу,
Тем более, когда в нее плюют.
Я не люблю манежи и арены,
На них мильон меняют по рублю,
Пусть впереди большие перемены,
Я это никогда не полюблю."