1 1 1 1 1 (2 голосів)

Мій раю,
Тихої дивної ночі весняної,
Гамуючи вихор душі окаянної,
Замріяну думку до тебе звертаю.

Моє каяття,
Чому, мов волошки, доля розвіяла
Те кохання, що сама ж і посіяла?
Мені немає без тебе життя...

Мій навіки,
Я - залюблена в небо птиця безкрила,
Яка землю слізьми окропила
І впала замертво у холодні ріки,

Плачучи: "Мій милий"...

Коментарі  

Sumak
+1 #5 Sumak 12 квітня 2016
Доречне зауваження, Маркіяне!
MaLugoVase
+1 #4 MaLugoVase 19 квітня 2015
Невже все настільки сумно в 17 років? :)
Сумніваюсь, що молодій гарній дівчині варто настільки хвилюватись і "навіки залюблюватись". Хоча я розумію, що це поклик душі ліричної героїні, сама ж авторка може бути цілком іншою, але ця крайня ступінь відчаю дещо лякає. Спробую здогадатись: це наслідок впливу українських митців доби сентименталізму , романтизму та реалізму, тобто 19-го століття (імовірно, Квітки-Основ*ян енка та Вовчка, але, швидше за все, Шевченка). Якщо так і є, дай знати, а якщо ні, то кого саме читаєш, хто надихнув/вплину в? :)
У будь-якому разі, не можу не відзначити приємну для слуху ритміку, яку обрала Оля у своєму вірші, і те, що вона повністю її дотрималась. Успіхів!
Маркіян Лехман
+1 #3 Маркіян Лехман 05 квітня 2015
Пане штурмане, скажіть жалко чи прикро?
Ольга Царицанська
+1 #2 Ольга Царицанська 26 березня 2015
Вірш чудовий, бо в ньому окрім таланту відчувається і душа, а коли душа плаче тоді і народжуються справжня поезія.
shturman
+1 #1 shturman 22 березня 2015
Прочитав тугу про кохання. Жалко стало, що сумує зболена душа. Прикро, що немає нічого про кривдника. Він десь ховається, а може лукаво посміхається... Раджу знайти втіху, часто так буває, що лихе виходить на краще. Чекаю сонячної, веселкової, провесняної поезії, яка кличе до літа.

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.

 

Коментарі