Мій раю,
Тихої дивної ночі весняної,
Гамуючи вихор душі окаянної,
Замріяну думку до тебе звертаю.
Моє каяття,
Чому, мов волошки, доля розвіяла
Те кохання, що сама ж і посіяла?
Мені немає без тебе життя...
Мій навіки,
Я - залюблена в небо птиця безкрила,
Яка землю слізьми окропила
І впала замертво у холодні ріки,
Плачучи: "Мій милий"...
Милому
- Деталі
- Автор: Оля Бей, 17 років - Жовква, Україна
- Перегляди: 792

Коментарі
Сумніваюсь, що молодій гарній дівчині варто настільки хвилюватись і "навіки залюблюватись". Хоча я розумію, що це поклик душі ліричної героїні, сама ж авторка може бути цілком іншою, але ця крайня ступінь відчаю дещо лякає. Спробую здогадатись: це наслідок впливу українських митців доби сентименталізму , романтизму та реалізму, тобто 19-го століття (імовірно, Квітки-Основ*ян енка та Вовчка, але, швидше за все, Шевченка). Якщо так і є, дай знати, а якщо ні, то кого саме читаєш, хто надихнув/вплину в? :)
У будь-якому разі, не можу не відзначити приємну для слуху ритміку, яку обрала Оля у своєму вірші, і те, що вона повністю її дотрималась. Успіхів!