Вже за вікном давно настала нічка.
Палають зорі, в небі, в далині.
Ген, аж за лісом, де сховалась річка,
Сидить поет у дивній тишині.
Повітря свіже й незбагненно чисте,
Лоскоче річка рідні береги.
Колише вітер поле шовковисте
І верби вже заснули край води.
Сидить поет і щось нотує в зошит.
Його природа мабуть надихає...
Кущі калини, верби, місяць, зорі,
І соловей, що ніжно там співає.
Поет нотує його дивну пісню,
Яка дзвенить і все не утихає.
Про що співає мила ця пташина?
А вже про це навіть поет не знає.
Коментарі
Але. Як писав пан Іван нижче, на цю тему за майже двісті років написано незліченну кількість рядків. Але що це означає?
Це означає, що кожному подальшому автору є на що зважати та чого уникати. Чим далі, тим важче написати щось оригінальне на мотив соловейка. Особливо, якщо налаштовуватись на ті самі твори.
Не вистачає чогось оригінального, власного. Спостереження краси не вичерпані нотуванням солов'їної пісні - тим більше, чи справді нині часто вчуєш її?
Цікавий задум у Світланки, який Вона втілила у свій вірш. Мені він сподобався, особливо, остання строфа. Гарна пісенька про соловейка, лауреата усіх божественних і людських премій.