Їдемо ми хатами:
хатами й Карпатами
(5 років)
У руїнах землі –
обриси давніх весен
і купальських вогнищ. Духи минулих щасть
і нещасть бредуть повз нас і співають
пронизливо, славлячи
Господа Бога.
Очі, як дзвін, хитаються,
і більш не настане спокій:
як у колесі білка бігти,
бачити перед собою
пластмасовий шлях.
Гори! Ви – груди Землі
(для чогось залишились у мені).
Дах, хрест, лелече гніздо, дим підіймається,
гілляччя дерев, дари богів, знову
гори.
Очі шалено мчать
однорідним виглядом із вікна,
як коридором поїзду малий мрійник уперше на
великім шляху.
І я в чомусь заздрю йому.
Скільки доріг! Досі на цій же
аритмія угорського замку. Дім усе ближче.
– Хочеш, знесу його дах? – свище
вітер. Зорі в хатах, в очах мерехтять
ікони (швидше, їх пожовтілий фон),
наче скалкою в оці – ти,
і роки усміхнені.
Ці світи
ніяк не заснуть –
он хати пливуть, сади, пливе храм –
ніяк не поснути і нам. Очі,
візьміть у руки очі свої, відімкніть серця –
най летять, поки бачать.
Коментарі