Французький поетичний реалізм
Камера. Фокус. Мотор! Цього разу наша машина часу їхатиме значно швидше, оскільки маршрут у нас – неймовірно серйозний і великий, і якщо зупинятися на кожній зупинці надовго, то чи ми коли-небудь доїдемо до фінішу?! Отож, історія французького кіно, подорож друга – вперед!
Після захоплення фантастичним в еру дитинності кіно у двадцятих-тридцятих роках кінематографісти світу все частіше зверталися до дійсності. Зрозуміти чому (на найпростішому рівні) не складно: стрімко розвивалися суспільні форми (комунізм, фашизм, соціалізм) та технології, не так давно відгриміла перша світова війна, і передчувалась чергова. Справжні проблеми людей були значно актуальнішими за вигадки. У Франції, найпередовішій країні кіно, почав зароджуватися напрямок, який пізніше отримав назву поетичного реалізму.
Серед представників напрямку варто відзначити Жана Кокто, Жана Віго та Жана Ренуара (саме завдяки їм ім'я «Жан» у мене асоціюється з кіно), котрі у своїх фільмах поетизували, прославляли дійсність. І хоча Жана Ренуара визнають однією з найвпливовіших фігур в історії кіно, зупинимося детальніше на двох інших згаданих режисерах.
Жан Віго прожив двадцять дев'ять років і більше провів часу в лікарнях і санаторіях, аніж за камерою та з акторами. За чотири роки творчої діяльності режисер встиг зняти три короткометражки та єдиний повнометражний фільм – «Аталанту» (1934), два місяці після прем'єри котрої помер. Але що це за фільм! Під час першого перегляду, відверто кажучи, я не надто перейнявся ним. Під час другого з перших кадрів відчув любов і спрагу до життя, якою так і віяло звідти – з білосніжного корабля «Аталанта», що припливає до порту, з морської гладі, диму з пароплаву, який підіймається до половини кадру, старого простака та його сина (чи внука), які комічно поспішають на весілля...
Не розповідатиму сюжет, тільки скажу, що жанри, до яких можна було б віднести цей фільм – мелодрама та комедія – не притаманні переважній більшості великих режисерів; їх мало хто віднесе до серйозних, до «високих». Але Жану Віго магією (хоча, переконаний, насправді любов'ю) вдається підвищити своїх героїв понад життя, понад усі негаразди, які трапляються на шляху.
Три герої фільму – капітан, його дружина, весілля з якою щойно було відігране, та боцман – звичайні люди, які живуть своїм життям. Жан Віго надзвичайно правдоподібно їх показує (хоча, правильніше було б сказати, наче спостерігає за ними). Але за цією буденністю можна помітити мільйони людей – певна наївність, мрійливість і закоханість молодих, які постійно сваряться через дурниці, хитрість, самозакоханість і водночас добродушність боцмана, які проявляються, наприклад, у його заграванні з дружиною капітана. Тут найдоречнішими мені здаються наступні слова Андрія Тарковського: «Как типы, тот же Башмачкин и Онегин имеют массу аналогов в жизни. Как типы - да! Это верно! Но как художественные образы они совершенно уникальны и неповторимы. Они слишком конкретны, слишком крупно увидены художниками, слишком полно несут в себе авторский взгляд, чтобы мы могли сказать, что Онегин - ну, это на самом деле прямо-таки мой сосед. ...Возникает парадоксальная ситуация - образ знаменует собою наиболее полное выражение типического, а чем более полно он его выражает, тем индивидуальное, уникальное становится само по себе».
Не оминіть можливості проплисти «Аталантою»! Якщо ви і не відчуєте морського шуму та палуби під ногами, то напевне знайдете дещо цікавіше. А тим часом продовжуємо подорож нашим папчівським фрегатом.
Жан Кокто був всебічно талановитою людиною – крім зйомки фільмів він також малював і писав прозу, вірші, п'єси, чим у Франції здобув не меншу (якщо не більшу) славу, ніж як режисер. Уся його творчість так чи інакше пов'язана з мотивом Орфея, міфічного співця та поета, якого можна вважати alter ego Кокто, який був також нестримний, чутливий і велелюбний. Серед його фільмів, на мій огляд, вартий обов'язкового перегляду саме однойменний «Орфей» (1950).
Знятий за мотивами однойменної п'єси Жана Кокто, фільм розповідає про сучасного поета Орфея та його кохану Еврідіку. Загалом, сюжет повторює знамениту міфічну історію, але якщо опустити фабулу... То можна побачити, скільки нового привніс режисер – заздрість і егоїзм навіть у найвищих поетичних колах, бачимо нездатність любити і водночас справжню любов і не тільки – усе те, що наболіло Жану Кокто. А як зображена сцена суду в пеклі! Типові кафкіанські лабіринти, судді у костюмах, які визначають вирок не тільки смертним, але і самій Смерті.
До явних недоліків я би відніс акторську гру. Причому, не її рівень (оскільки зіграні ролі на дуже високому рівні), а тим, що вона театральна – актори перебільшують відданість, роздратування, зверхність, а це не виглядає правдоподібно у кіно. Я вважаю, що найвдаліше зіграно Ертебіза – Франсуа Пер'є не просто переконливо втілився у роль помічника Смерті, він викликає водночас обурення (адже все таки чорт) і захоплення.
У плані майстерності акторської гри мало хто може зрівнятися з виконавцями (або як сам режисер їх називає – моделями) ролей у фільмах Робера Брессона, беззаперечно видатної фігури в кіно. Це можна підтвердити його ж власними словами: «Театральная выразительность убивает кинематографическую. Экранное изображение должно обладать определенным качеством - оно должно быть нейтральным». Французький режисер відмітав чи не все попереднє кіно, посилаючись на його театральність і саме його можна вважати батьком сучасної акторської гри в кіно.
Звернімося до п'ятого фільму Брессона «Мушетт» (1967), який може виявитись близьким багатьом матросам нашого далекого плавання. Багато кому пригадається фільм «Опудало» (1984) Ролана Бикова. У центрі оповіді – Мушетт, дівчинка-підліток, яка не тільки є білою вороною у школі, але й не надто потрібна смертельно хворій матері, а тим більше батькові. Мало того, вона ще і сама собі створює халепу, побачивши те, чого не повинна була... Незважаючи на все, вона мужньо протистоїть усім негараздам. Надзвичайно заворожують її очі – коли вона дивиться на своїх недоброзичливців, розумієш, що вони нічого не здатні їй зробити, і це пронизує до мурашок... Оповідь іде плавно, а під час перегляду в мене не зникає відчуття, що я буквально спостерігаю за чужими життями. Цей фільм вартує окремої рецензії, але не зупинятимусь на ньому детально, адже потрібно рухатись далі.
Що мене цілковито вражає у фільмах Брессона, так це точні, чуттєві рухи персонажів та їхні погляди. Вони залишаться сильними та переконливими, навіть якщо вимкнути звук. Тарковський писав, що акторська гра у Брессоновім кіно ніколи не застаріє, а його самого вважав своїм улюбленим режисером. І недаремно: побутує думка, що француз – один серед найвимогливіших режисерів в історії (якщо не най), який змушував акторів виконувати конкретні рухи та зазвичай знімав десятки дублів. Нещасні актори, здавалося б, але за роль у фільмі Брессона боролися зірки, які йому і не були потрібні... Адже геніальний режисер шукав людей, які б зовнішністю та характером нагадували йому вигаданих персонажів, і для нього не було важливо, чи це відомий актор, чи випадкова людина з вулиці.
Наступного тижня ми допливаємо до останнього причалу, тож, шановні пасажири, до скорого!
Натхненні, у першу чергу, роботами Брессона та Хічкока дописувачі паризького журналу про кіно «Cahiers du cinema» Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Ерік Ромер, Клод Шаброль і Жан Ріветт вщент «розбивали» принцип заводу по виробництву фільмів у Голівуді та Франції. І в першу чергу це стосувалось Трюффо, найгострішого із критиків. І коли молодим кіноманам почали зауважувати, мовляв, а зніміть самі щось краще, запальні молодики відповіли доволі гідно...
