Все почалося із купи переміщень у часі ("Хмарний атлас" (1994), "Іван Васильович змінює професію" (1973), "Назад у майбутнє" (1985), знайомства з крутими диваками та психами ("Форест Гамп" (1994), "Сід та Ненсі" (1986), навіть "Пірати Карибського моря" (2003) згодяться), мотивуючих і захоплюючих історій ("Втеча з Шоушенка" (1994). Але справжній перелом відбувся під час перегляду "Польоту над гніздом зозулі" (1975).
Мало того, що фільм постійно тримав у напрузі. Чудово втілений Ніколсоном образ злочинця Макмерфі то змушував сміятися, то хвилюватися, то дивуватися – адже він водночас і блазень, і небезпечний тип, і втілення чогось більшого (чого не усвідомив під час першого перегляду), оскільки в ньому є щось прометеївське, щось "заборонене" "богами". Хоча спочатку чувак просто хотів подивитися футбольну серію, "психи" йому видавались справді психами, а лікарки – об'єктами зрозуміло чого. Це вже згодом він опинявся під небезпекою тільки через те, що хотів показати "психам" зовнішній світ, море, вирватися з прямокутника палати.
Щось у конфлікті Макмерфі зі старшою медсестрою Ретчед рвало за живе. Щось у, здавалося б, нормальній типовій лікарці викликало різку відразу та створювало ауру таємничості. Що, якщо вона, здавалося б, просто дбає про добробут пацієнтів та порядок у лікарні? Це питання мене довго мучило.
Найважливіше те, що я зрозумів, наскільки кіно круте і що воно – рівноправне мистецтво з літературою, музикою і т.д. І мені захотілося фільмувати власні історії.
Можливо, цього б не було достатньо для рішучого бажання знімати; тому за справу "взявся" випадок. Два роки тому я натрапив в Інтернеті на сторінку FAMU – фільмової академії в Празі, яку закінчив Мілош Форман, режисер того самого "Польоту над гніздом зозулі", який так сильно вразив мене. З Вікі дізнався, що навчався у школі й Емір Кустуріца, інший крутий режисер, чий фільм "Біла кішка, чорний кіт" (1998) незадовго перед тим переглянув. І я загорівся бажанням вступити туди. Власне, майже одразу був змушений і "загасити" запал – батьки просто сказали, що це неможливо, і сам чудово усвідомлював чому.
Проте одного лютневого дня зателефонував дідусь і повідомив про грант на безкоштовне навчання у Празі, який він знайшов в Інтернеті. Завдяки перемозі у цьому гранті від навчального центру "GoStudy" я і зрозумів, що вступ до FAMU – більше не далека мрія, а конкретна мета. До якої я хотів дійти.
Тож улітку я почував готувати творчі роботи для вступу – потрібно було написати кілька синопсисів сценаріїв, есе, оповідання, фотосценарій та два фільми – автопортрет довжиною до двох хвилин і десятихвилинний на вільну тему. Фільм я вирішив зняти за новелою Михайла Коцюбинського "Intermezzo". Мені пощастило домовитися з професійними театральними акторами та колишнім телеоператором, аби вони допомогли мені, і почав писати сценарій. Переписав я його, мабуть, тричі – усвідомлюючи неможливість повного відтворення сюжету та атмосфери твору, написаного на початку ХХ століття, спробував перенести його в сучасні умови. А над питанням як знімати ні те щоб мало, взагалі не задумувався – навіщо, якщо фільм зніматиме професійний оператор, а гратимуть професійні театральні актори, причому, можливо, кращі в Закарпатті?
У вересні та жовтні фільм монтувався, а наприкінці листопада, буквально за день до кінця прийому робіт я закінчив останню – один із синопсисів. Звісно, я хвилювався, мені здавалось, що я приклав достатньо зусиль для того, щоб вступити. Крім того, протягом 2015 року мені постійно щастило, тож я не вбачав нічого дивного в тому, щоб ще шістнадцятирічного хлопця на момент підготовки робіт прийняли до академії кіно в Празі. У січні надійшов лист від них, де було просто написано – "Ви не проходите до другого туру". Причин чи бодай-якихось балів не було – мирися з самим фактом.
Спершу я не надто цим переймався. Але питання "чому саме?" таки не давало покою. І якось, порпаючись в Інтернеті, я натрапив на основи кіномонтажу за Левом Кулєшовим... Тоді я зацікавився і тим, як професійно освітлюють і озвучують кінофільми. Я дізнався, які існують плани зйомок в кіно через місяць після оголошення результатів вступу до кіноакадемії... Переглядаючи свою основну роботу, та й просто міркуючи над цим, я відчував сором. І думав: "Добре, що мене не допустили до другого туру конкурсу". Що б я там показав?
Було багато вільного часу і це було ідеально для того, аби вивчати основи зйомки фільмів та переглядати класику. Тоді ж і згадав, що окрім завдань академією пропонується список рекомендованої літератури. Записавшись до міської бібліотеки, я почав брати книжки зі списку та вивчати напрями кіномистецтва, історію кіно, читати рецензії, інтерв'ю та нотатки режисерів. У тій же бібліотеці знайшов і книгу Андрія Тарковського Zapečetěný čas. Було прикольно почитати його "Запечатлённое время" чеською. Чому я окремо згадую про цю книгу – тому що вона стала, мабуть, найважливішою для мене, розповіла найбільше про те, що мене цікавило. У ній Тарковський висвітлює власне бачення кінообразу, долі героя, своє ставлення до мистецтва тощо. І ставлення його – надзвичайно серйозне. Якщо б я і радив яку-небудь книгу про кіно для сильно зацікавлених, то саме цю.
Коротше кажучи, кіно стало для мене шалено цікавою і важливою річчю. Цікаво ритися в пошуках інфи про всі можливі процеси, пов'язані зі зйомкою фільму. Цікаво уявляти десятки сюжетів і записувати їх у формі розкадровок.
Усе це дає відчуття, ніби ти маєш стосунок до чогось важливо, наче це все – не просто так.
Коли я прийшов на День відкритих дверей у FAMU, молода викладачка академії наголосила – їм потрібні ті, хто справді горить кінематографом, для кого це надзвичайно важливо і хто це зуміє довести. Сама школа кіно відсіювала, згідно зі словами викладачки, і досвідчених, і талановитих абітурієнтів, аби через рік-два вони довели, що справді хочуть вивчати саме режисуру/монтаж/звукорежисуру/операторське мистецтво в FAMU. А ще вона задала кілька питань на зразок "Хто з присутніх у залі читав "Поетику" Аристотеля?" або ж "Хто бачив "Засуджений на смерть втік" Брессона і в чому особливість звукового оформлення фільму?" Мене надихнуло відношення пані викладачки до кіно та загалом позиція FAMU. Якщо там таких, як вона, більшість, то це однозначно кльово. На мій погляд, тільки з таким відношенням можна займатися чим-небудь. Я ще сильніше переконався в важливості кіно для мене і в тому, що хочу знову спробувати вступити в FAMU.
Нині триває підготовка нових робіт. Автопортрет уже відзнятий, на разі домовляюся з акторами щодо основного фільму. Крім того, радий можливості дописувати у цю новостворену рубрику про кіно, аби ділитися тим, що, на мій погляд, важливо не тільки для ентузіастів кіно, а особливо для тих, хто задумується, а то й хоче, як і я, пов'язати із ним своє життя.
Коментарі
Из "Пролетая над гнездом кукушки" мне запомнилась фраза: "Но я хотя бы попытался". Не знаю, правильно ли я выразила свою мысль в этом комментарии. Но, по крайней мере, попыталась) На самом деле, я действительно была очень рада за тебя, читая эту статью. Потому что ты понял целых три крутые вещи, а это очень здорово, вау и ура. ;)
Автор в ней, как мне кажется, нашел верную позицию, разговор с которой будет действительно интересен ребятам, мечтающим работать в кино. И которые тоже хотят понимать, как устроено действительное кино, серьезное кино, кино как искусство... Всевозможных рассуждений о кино, как о забавном аттракционе и так предостаточно.
Убеленные сединами кинокритики и не столь пожилые, бесконечно изрекают глубокомысленны е рассуждения о глубинах внутреннего мира Человека-паука, Человека - змеи, и чувстве вины и комплексах вампиров и тд.
В этой статье мне как раз импонирует искренний тон и личный взгляд, и честный, пусть иногда сумбурный разговор о кино. Поэтому разговор этот интересен даже сам по себе. Ведь сейчас за самыми "честными" статьями в пабликах почти всегда проглядывает силуэт профессионально го рекламщика или журналиста на содержании, отражающего точку зрения заказчика.
Я вспоминаю себя, как я в юном возрасте мечтал работать в кино. Как много тогда думал об этом. Мне было бы интересно говорить с автором этой статьи. И пожалуй, полезно. Ведь искренние советы или наблюдения твоего сверстника это не абстрактные пожелания удачи, пусть и влиятельных, но совершенно безразличных к твоей судьбе граждан
И поэтому мы легко прощаем автору статьи некоторый сумбур - я писал об этом - кажется автор пробует рассказать всё, всем и немедленно. И необязательное употребление сложных слов и композиций из них, которые читаются, но не так просто и легко как хотелось бы...
Зная автора, как человека талантливого, я уверен, что он легко преодолеет все препятствия, которые не являются существенными и продолжит работу мастерской с присущей ему страстью и азартом!