1 1 1 1 1 (1 голос)

Петербург ночь

Одразу попереджаю: тут не буде детальної інформації про відомі споруди Санкт-Петербургу, адже про них писали десятки тисяч разів і можна легко знайти в Інтернеті.

Головні діючі особи:

Спи, малятко
Вася – гімназист, дев'ятикласник, мій сусід по номеру, якому смішно від мого сміху, друг;
Льоха – гімназист, одинадцятикласник, якому на поїздку дали вісім тисяч рублів, майбутній економіст, любитель «Коли» та чіпсів, часто обзиває молодших, друг;
Саня – однокласник Льохи, має чудове відчуття гумору та харизму, відчуває пояснення дій і слів людей, що допомагає йому перемагати у картах, часто обзивається, товариш;
Лєна - розумна та весела туристка з Києва, студентка, подруга;
Андрюха – друг Лєни, веселий хлопець, товариш;
Оксана – подруга Андрія, подруга;
Наталя Йосипівна – чи не найулюбленіший учитель і керівник, друг;
Ляна – дочка Наталі Йосипівни, подруга;
Катя – подруга Ляни, подруга;
Сандра – «термінатор», любить мене бити, проте має чудовий голос і хист до гри на фортепіано;
Марта та Настя – подруги-випускниці, товариші.
Ну, і я, також Вася, також гімназист, наймолодший, але, сподіваюсь, не найгірший…

ОТЖЕ…

День Перший, або Те, у що я майже не вірив

Моя учителька з зарубіжної літератури – Наталя Йосипівна – розповіла мені ще два місяці тому про ексклюзивну поїздку до культурної столиці не тільки Росії, а й тодішніх Російської імперії та СРСР – Санкт-Петербургу. Поїздка для нашої родини нереально дорога. Але мій надзвичайний дідусь несподівано заявив, що профінансує тур тому, що побачити Пітер і взагалі Росію його внук просто зобов'язаний. Оце так!

І от прийшов день відправлення з Ужгорода. Прасується одяг, готуються бутерброди, пишеться список речей. Напруга зростає. Петербург стає все ближче, а я все більше не вірю у це. Бувай, Підгорбе!

Вже в Ужгороді. Сонце пече, але я та мама сховалися у тіні нашої залізниці. Прийшов дядя Олег з блоком мінералки… нічого собі! Досить того, що маю дві сумки та рюкзак. А тут ще дванадцять пляшок рідної «Шаянської». Збираються знайомі та незнайомі люди, ось і Наталя Йосипівна. Я хотів її запитати: «Ми їдемо в Пітер?», але зрозумів усю риторичність цього питання.

Сів на поїзд. З нього прощаюся не тільки з мамою, дядьком і Ужгородом, але по черзі й Батьовом, Мукачевом, Чопом… Я познайомився зі своїми сусідами у плацкарті – всі гімназисти: випускниці Марта та Настя мого росту та на рік старший за мене Вася Малеш. Ой, я забув, мене звати Вася Малишка. І згадав це не просто так: ми з моїм товаришем Васею нерідко не розуміли, до кого з нас зверталися, та це було несуттєво. Головне – вся наша команда їде через Київ, Білорусь до його величності Петербургу…

Пустеля Білорусь

День ІІ, пустеля Білорусь або некомфортний комфорт

Умови поїзду та мої новоспечені галасливі друзі не дозволяли виспатися як слід, тож я спав з дванадцяти до п'ятої ранку. Ми встали першими, тому зусібіч люди хропіли, лежали голими та напівголими, спали або дрімали. Прочитавши розклад прибуття та відбуття ми дізналися, що до Києва ще понад дві години. З кожним новим пробудженим пасажиром, з кожним новим з'їденим бутербродом, з кожною новою складеною річчю, з кожною новою партією в карти столиця наша Київ все ближчала й ближчала…

Вийшли з поїзда. Біля одного з численних київських «МакДональдсів» уже чекав великий, розрахований більше як на п'ятдесят людей чотиризірковий автобус. З Ужгороду було близько сорока чоловік, до нас ще додалося з десяток керівників і мандрівників-киян. Уже у повному складі рушили до Чернігівщини, за якою на нас чекала Білорусь…

Запас їжі Васі Малеша відрізнявся від решти: жодного солодкого, некорисного продукту – помідори, відбивні, огірки, хліб, шпроти, мінералка. Що найдивніше, так це те, що з собою Вася взяв чотири банки паштету! В автобусі він відчинив одну, витягнув цілий пакет хлібу і почав кормити хлопчачу частину машини. Кожен з'їв по шість-сім куснів хліба з паштетом, доки він не скінчився! (Потім ми навіть дивитися на нього не могли).

Кордон. Наша туалетна справа пройшла за принципом: «Мальчики направо – девочки налево». Засвистіли мобільники, у яких нас вітав «МТС-Білорусь». Стояла довга черга автомобілів – ряд легкових і ряд вантажівок. Оскільки автобусів тут не було, то ми проїхали кордон без черги. Ми їхали, нам ввімкнули телевізор. Більшість пасажирів позасинало, тож я зробив фото їхнього сну. Від кондиціонеру мені стало холодно. Тіло було жарким. Від телевізору боліла голова. Їсти не хотілося, я відчував нудоту. Ледве не знудило, врятували кілька скибочок лимону. Ось і результат усіх «радощів» нашого автобусу.

На добраніч, друзі!
Ми їхали об'їзною дорогою, тому у Білорусі ми бачили тільки дерева, кущі, хутори та степ удалині. Незабаром втома подолала і мене. Всі в машині спали. Хоча ні. Лише спокійний шофер Серьожа не спав, бо він віз нас до невідомих місць, до мрії - Пітера…

Павловський палац

День ІІІ, Мрії збуваються або Перші Золото, Картини та Скульптури

Десь о шостій я прокидаюсь. Дивлюся в вікно… Я що, вві сні?! Я у вісімнадцятому столітті? Чи у дев'ятнадцятому? А ні, все, здається на місці: друзі, автобус, речі… Я у Санкт-Петербурзі! Всі прокинулися, автобус зупинився. Ми вийшли біля високого, як зрозуміли з напису та вигляду, готелю, що називався «Дворец молодёжи. ***». Невідомий нам чоловік сказав, щоб ми забирали речі та заходили всередину.

Не одразу розподілили номери у готелі, тому хлопці зібралися у «713» номері (7 поверх, 13 номер). Ми зрозуміли, що цей готель – у минулому гуртожиток: найпростіші ліжка, стіл, туалет, яким уже близько тридцяти-сорока років. Кожен із нас, хлопців (крім дорослих нас було шестеро), прийняв душ, почистив зуби. Нам сказали, щоб о дев'ятій ми були на дворі біля машини.

Коли всі зібралися, ми познайомилися з нашим екскурсоводом – дуже розумною та інтелігентною жінкою. Дорогою вона нам розповідала про місця, куди ми рухаємось – місто Пушкін і розташований у ньому Павловський палац.

Пам'ятник Пушкіну
Ось і Пушкін. Саме тоді там святкувався випуск воєнно-морської академії, тому зібралося багато народу – випускників, музикантів, керівників свята та просто гостей. Ми зайшли до Павловського палацу. Ох і краса! Дякую, фотоапарате! Мене вражав кожний позолочений орнамент, занавіска, вікно, годинник, картина, скульптура, лампа. Можливо, чергових трохи і гнівало постійне клацання туристів, але для них краса тутешніх місць звична, що не скажеш про нас! На виході купив сувеніри для рідних – тарілку з сімома визначними місцями Пітера та дзвіночок.

Далі ми поїхали ще до одного палацу – Єкатерининського. Просто нема слів, настільки вражаюче: довжина – три футбольних поля; черга – понад триста чоловік з двадцяти груп. Познайомився зі стилем бароко. Славнозвісна Янтарна кімната, де все зроблено з янтарю…

Петропавлівський собор
Далі ми виїхали до готелю, де на нас чекав обід.

Вася був сумний. І від цього було сумно й мені. Виявилось, що він не в змозі зробити більше фотографій, адже вся карта пам'яті (512 MB) була заповнена знімками. Я вирішив з ним прогулятися, вивести «на світ Божий». Як він не пручався, ми таки вийшли з номеру, сіли в ліфт і спустилися на перший поверх… Звісно, гордо звучить фраза «випускник воєнно-морської академії», але унизу, у боулінг-клубі танцювали, билися, матюкалися напівп'яні ті самі випускники, поміж якими ходили дві майже голі дівчини. Ми зрозуміли, що ця ніч не для нас і повернулися наверх, на наш сьомий поверх, пішли розмовляти та грати в карти з дівчатами-однолітками. Вася помалу «провіявся», прощаючись перед сном вже за дверима він побажав їм «солодких кошмарів».

День ІV, Ближче знайомство або «Заазіатнений» Ермітаж

На наступний день на нас очікували «Аврора», Петропавловська фортеця, Зимній палац Ермітажу та розведення мостів з двадцяти трьох до двох годин ночі.

На «Аврорі» нам виділили півгодини на фотозйомку. Тут уся команда розділилась: хтось у трюм, хтось до труб, а хтось до гармат. Як завжди у таких випадках окремі туристи не приходять вчасно, із-за чого «страждають» усі.

Наступна наша подорож – Петропавловська фортеця. Нам виділили дві години. Я зі своїм новим другом Льохою вийшли вперед, розмовляючи про оточуючу красу та якість наших фотоапаратів. Зайшовши через головні ворота у фортецю, ми і справді опинилися у вісімнадцятому столітті: крім палаток з морозивом і напоями, покошеним газоном і деякими новими пам'ятниками це чудо було таким же, як і сторіччями назад. Ми з Льошею обмінювались враженнями від Петропавлівського шпилю (122,5 м), комендантського дому, старовинних стін і будинків. Але як виявилось, ми все обійшли за годину. Що робити впродовж решти часу?

Ермітаж
Повертаючись до головних воріт ми побачили нашу команду з екскурсоводом. Ми зрозуміли, що спочатку проводилась екскурсія, а потім був час на огляд та фотографування. Ох і посміялись ми над самими собою! Дякую киянам, що склали мені компанію у фортеці. Також на виході я побачив дивний спосіб заробляти гроші: під мостом, у Неві, знаходився пеньок, на якому був мармуровий заєць. Для туристів вигадали таку річ, мовляв, потрапиш монеткою до зайця, і буде тобі щастя. Десятки людей кидали одно, дво, п'яти й десяти рублеві монети. Недалеко від зайця стояло кілька юнаків. Вони мали довгі мотузки, на кінці яких був причеплений магніт. Магніт збирав гроші, і вони заробляли величенькі суми!

Далі пішки рушили до наступного місця – музею, що стоїть за значимістю, експонатами та їх кількістю поряд з такими всесвітньовідомими, як Метрополітен, Лувр, Лондонський тощо - до Ермітажу.

Перед цим музеєм трохи не загубився – Дворцова площа, головна у Петербурзі, настільки захопила, що варта була того, щоб я зробив кілька її знімків. З чергою до Ермітажу міг зрівнятися лише Єкатерининський палац.

Заходимо… і відразу помічаємо сотні людей, причому, не слов'ян, і навіть не європейців – азіатів. У кожній залі їх було стільки, що не злічити. Проте найбільше було людей у залі, де знаходилося лише два малюнки. Чому? Тому що це – дві з дев'яти картин Леонардо да Вінчі – «Мадонна з немовлям» і «Мадонна з квіткою». Останню взагалі не було видно за натовпом.

Розведення мостів
Далі нас покинув екскурсовод, сказавши, щоб ми помалу виходили звідси. Шестеро друзів – я, Катя, Ляна, Льоша, Вася і Сандра вирішили самотужки шукати вихід. Ми змінювали шлях, бачили вихід і знов втрачали, сиділи у внутрішньому інтернет-кафе, провели фото сесію і нарешті все-таки вийшли. Скільки жартів було під час руху! Але те, що ми об'єдналися в одне ціле, й дозволило нам вийти першими.

На розведення мостів сотні людей зібралось на набережних, щоби побачити та сфотографувати це дійство. Ми побачили мости, що розводяться повністю в один бік, і такі, які складаються з двох частин, що розводяться в різні боки.

Фото з Неви
Ми повернулись до готелю, та мені життя в цей день підкинуло ще події та враження. Васі сподобалася ідея вечірньої гулянки, тому сьогодні вже він захотів піти прогулятися. І ось заходимо до ліфту, натискаємо «Поверх 0». Раптом ліфт зупиняється на четвертому поверсі. Заходять троє напівп'яних дівчат п'ятнадцяти років. Одна з них, наче божевільна, починає тиснути на усі кнопки ліфту. Я намагався її зупинити: не подіяло. Виявилось, що ці дівчата – естонки! Я спробував вийти з ліфту на одному з поверхів, але одна з них штовхнула мене, щось сказавши естонською. Ліфт знову зупинився на четвертому поверсі і зайшов, напівп'яний і напівголий естонець… мого віку. Жах один! Недовго ми так потім катались, вийшли все-таки на сьомому.

День V. «Соборний» день або Венеціанська поїздка

Зранку був шведський стіл. Далі ми сіли в автобус і розпочалася оглядова екскурсія. Щохвилини ми дізнавалися, що ось там мешкав Пушкін, а там снідав Достоєвський, а це місце відвідувала Ахматова, а тут закінчив свої дні Єсенін. Петербург надзвичайно проникнутий історією, дотик до неї неймовірно вражає… Дуже захоплююче!

Зупинилися біля парку. Виявилося – це Марсове поле. Прогулявшись, ми вирушили до берега Неви. Половина нашої команди запізнювалась, і поки підходили, на пристані Неви з'явився теплохід «Джульєтта». Ми на нього зайшли і розпочалася нова, неймовірна прогулянка по рікам і каналам Петербургу. Всі крім мене взяли рушники. Я не розумів, навіщо: хвилі ж не дістають пасажирів. Тільки вже потім, коли вже не залишилося рушників, я зрозумів: під час швидкого руху на водному транспорті стає дуже холодно, проти чого користуються теплими рушниками. Бр-р-р! Ми рухалися Невою, Малою та Великою Невками, Фонтанкою та іншими річками й каналами. Після цієї екскурсії залишились враження перебування у Венеції.


Казанський собор
У наших екскурс-листах було записане відвідування Казанського собору. Насправді нам, на жаль, навіть кілька слів про нього не розповіли, вже мовчу про відвідини. Проте недалеко від нього стояв оброблений «Корвет» 71-го року випуску. Нехай це буде бонусом за втрачене, такі машини не часто зустрічаєш.

Ісаковський собор
Далі ми поїхали до Ісаковського собору, четвертого за розмірами у світі. Він дуже гарний усередині. Вражали чотириметрові малюнки Петра і Павла, розпис куполів зсередини. Щоправда, нам дістався якийсь туркменський екскурсовод: пів екскурсії вона дивилася у стелю, весь час розмовляла одним тоном, ніби говорить про одну й ту саму річ, відчувався діалект і бажання піти геть від туристів, мовляв, надоїли. Нічого, зате можна було дізнатися про храм завдяки сучасному комп'ютеру, який стояв поруч. За метр від нього рухай собі пальцями, щоб гортати сторінки й читай. Ще й ілюстрації до кожної.

Нічний Петербург
Ми відвідали також Кронштадт, у якому знаходяться пам'ятники Айвазовському, Леніну, Петру І та адміралу Макарову, який загинув під час російсько-японської війни. На монументі його огортає японський дракон, З кожного боку рельєфом зображено - піхотну баталію, морську битву та рух ведмедя зі скали. Також там були діючі воєнні кораблі типу «Аврори», адже Кронштадт – це здавна велика воєнно-морська база Росії. Крім того, там ще був величний собор. Нас пригостили шампанським і соком.
Ми поїхали до готелю. Як завжди… і щоб не сумувати, у кімнату з телевізором (єдину на весь поверх) Саня приніс карти. Ми почали грати у «дурня», «брідж», «мафію», навіть «покер» (на бублики). Весело. Але ж ми в Петербурзі! Саня та Олег вирішили прогулятися нічним містом. Я з Васею приєдналися до них. Хоча, навряд чи його можна назвати «нічним» - сезон білих ночей. Саня розповідав про свої нічні прогулянки, ми дивилися на Неву та будинки, панувала така творча атмосфера! Далі якийсь мужик спитав нас, як дістатися Чорного провулку, щось матюкнув і пішов далі. Та це не змінило приємної ночі. Була четверта, коли ми повернулися у номери та полягали спати.

У Петергофі

День VI, Сімейка Адамсів або Прощання зі мрією

Зібравши всі речі, поснідавши, ми виїхали до Петергофа. Тим, хто ніколи про нього не чув: це парк, відомий найрізноманітнішими фонтанами та спорудами, що їх прикрашають.

Я взувся у тапки, тому що була спека. Ми знайомилися з фонтанами «диван», «дерево», «квіти», «піраміда», «водоспад», «мокра алея», «карусель» та іншими. Це було незабутньо, тому і настрій був чудовий. Під час прогулянки я, Льоша, Ляна та Катя створили своєрідну сімейку Адамсів, у якій Ляна та Льоша батьки, я та Катя – діти. Оце й жартували! Про багатого татка та вічно веселу маму. На «базарі сувенірів» у Петергофі, дбайливий «татко» оплатив «жінці» майку, «дочці» матрьошок, «сину» пів книжки.

Гатчина
Далі ми виїхали до останньої перлини нашої поїздки – палацу Гатчини, у якому побували всі російські царі.

Що можу сказати… треба було йти спочатку сюди, а потім до Єкатерининського та Павловського палаців - кімнати там багатші, і після них Гатчина не на стільки вражає. Наприклад, у палаці Павла – чотири килими з ілюстраціями «Дон Кіхота», у Гатчині – один. Більшість приміщень Гатчини зруйновано під час Великої Вітчизняної Війни і не відреставроване. Але одне з небагатьох приміщень – Троїцький храм уцілів. І я вважаю, що саме Бог його зберіг.


Вася в ПитереМені дуже жаль, але далі ми виїхали додому. Прощавай, Санкт-Петербурже, мріє, надіє, любове! За моїми замітками може здатися, що я не дуже вражений, але це не так. Просто замало, замало часу! Хочу ходити твоїми вулицями, дихати солоним повітрям, хочу побути наодинці з тобою. Надіюсь, що ми ще з тобою зустрінемось!

День VII не описується, тому що він на 90% схожий на день ІІ…

День VIII. Драматичні події у Києві або Повернення веселої сімейки

Перетнувши кордон, автобус рухався у напрямку столичного Києва. Мене нудило, тому що я давно не їв ситної та корисної їжі (такої, як суп, салат, макарони), а залишилися лише шоколадки та банан.

Ми зупинилися біля Південного вокзалу і попрощалися з водієм Серьожею та своїми київськими супутниками. Була приблизно дванадцята, поїзд на Ужгород відправлявся о шостій вечора, тому ми мали багато часу і здали речі до камери схову.

Химерне місто! Ми зайшли до найближчого місця, де можна смачно поїсти – триповерхівка «Дрова», що складалася з двох їдалень-ресторанів і піцерії. Тепер читайте: на першому поверсі борщ коштував 15 гривень. Ми піднялися на другий, там – 7.50!!! І що найдивніше, що борщ, вартістю 15 гривень, частіше купляють, бо ніхто не здогадується, що на другому він же, лише вдвічі дешевше.

Наша команда Метрополітеном приїхала до Хрещатику, де й забрала мене тьотя Надя - моя хрещена мама Надія, що живе у Києві. З нею ми вже поїхали до передостанньої станції метро – за кількадесят кілометрів від Чернігівщини.

Там зустрівся з донькою хрещеної та її внучкою. Погрався з маленькою, пообідав, показав фотографії («наклацав» їх більше чотирьохсот), далі мене зустрів тато. Вже була за півтори години шоста, коли ми рушили на вокзал машиною і повинні були бути на місці за півгодини до відправлення. Проте саме в той день проводився судовий процес над одним з політиків, тому дороги були перекриті працівниками міліції та ДАІ. «Пробка» тягнулася на сотні машин, рухалися ми надто повільно.

Я подивився на годинник: «17:30». Що?! Але мені ще стільки їхати! Ми з татом вибігли з машини, подалися до найближчої станції метро. Коли ми вийшли з метро, побачили Південний вокзал, була вже без десяти шоста! Ми побігли. Повітря в легенях забивалося, стомлені ноги ледь-ледь тягнули таке нелегке тіло! Було вже без п'яти, а ми все не могли знайти камери схову. Без трьох - зрозуміли, що треба знайти колію, якою рухається поїзд. Це перша колія! За одну хвилину до відправлення я підбігаю до свого вагону, на сходах заплакана Наталя Йосипівна, позаду розгублений тато. Я залітаю всередину, і від'їжджаю з Києва…

Я, також у сльозах, відчуваючи сором, підбіг до свого місця. Все жахливо - підвів групу, фотокамера та мобілка хоча зі мною, проте вони ось-ось розрядяться, а зарядні пристрої від них, а також сувеніри, їжа, одяг – там, у київській вокзальній камері схову і я не зможу у перший же день подарувати рідним сувеніри…

Ніхто не міг, крім Наталі Йосипівни, що тоді була мені за маму, розрадити мене. Ми почали телефонувати з її телефону татові та хрещеній – не беруть слухавку! Зателефонували хрещеному батьку, моєму рятівнику, і завдяки його відповідальності я дізнався, що наступним потягом «Харків - Ужгород», що відправляється з Києва годиною пізніше - мої речі приїдуть за мною. Мамі вирішив нічого не говорити, але вона одразу щось відчула недобре по голосу. Щоб її заспокоїти, сказав - сумний тому, що вдарився головою. Тут вже Наталія Йосипівна вихопила од мене свій телефон і почала пояснювати мамі що голова не поранена, лише невеличка «шишка» від сну в автобусі. Словом, було сутужно.

Я розмовляв на теми життєвих проблем з Васею. Він мене розумів і підтримував. Далі я рушив до своєї «сім'ї», вигаданої у Петергофі. «Мама», «тато» та «сестра» жартували, сміялися. Вийшло так, що «тато» закохався у «дочку». Для цього ми вирішили вирішити проблеми – прикликали сімейного психолога – Сандру. Потім з'явився коханець дружини – Вася. До ночі ми жартували про зраду і любов, про поїздку та інше. Далі Катя ввімкнула український та російський рок – Віктор Цой, Арія, Антитіла, Океан Ельзи та інші. Ми слухали і співали, допоки весь вагон не ліг спати. Розійшлися й ми, але на цьому веселощі не закінчилися.

Я та «коханець» були такі стомлені, що вирішили заснути прямо на столі, сидячи. Але із цього приводу з'явилося стільки жартів, що нам не вдавалося заснути. Тоді Вася заліз наверх. Ми заснули, і хоч сни не снилися, спалося добре.

День IX. Сувеніри «приїдуть» через годину або Можливо, ми ще зустрінемось

Ужгород. Як радісно і сумно! Мене зустрічає мама, а покидають друзі… розмовляємо, чекаємо наступний поїзд. Забираю речі, ми сідаємо у кафе. Презентую придбані сувеніри, мамин подарунок тощо. Вона не тямить з радощів і гордості. Я надіюсь, що це не остання моя поїздка до гіганта культурного світу – Санкт-Петербургу. Сум за друзями… Але ми ще обов'язково зустрінемось! Будемо балакати про все на світі і в тому числі про наше чудове, незабутнє знайомство – поїздкою до нього, до міста, до великого міста, звідки людство виносить незабутні враження – до Санкт-Петербургу!

11.07.11 про 23-31.06.11

Коментарі  

MaLugoVase
+1 #17 MaLugoVase 31 липня 2011
В нашем вагоне был один кондиционер. Но, увы, он был в комнате с руководителями. Да и то едва работал
Luba
0 #16 Luba 29 липня 2011
Интересно что в поездах нет кондиционеров Как посмотрю на первую фотку так сразу делается жарко и потно как-то
Костя
0 #15 Костя 24 липня 2011
Теперь можно ждать фоторепортажей, а то этот жанр у нас никак
MaLugoVase
0 #14 MaLugoVase 22 липня 2011
Кстати! Перед поездкой случилась еще одна приятность - подарили ,наконец-то, цифровой фотоаппарат. так что фото сделаны уже не с мобилы. на последнем фото нед подписи - "Между Петропавловской крепостью и Невой"
Luba
0 #13 Luba 22 липня 2011
Я вот никогда не была в Питере :(
topolenok
0 #12 topolenok 17 липня 2011
Чего-чего?? Я без намёков. Это факт.
ПАПЧ
+1 #11 ПАПЧ 16 липня 2011
Вот какие намеки... :)))
topolenok
+1 #10 topolenok 15 липня 2011
Так вот почему некоторые великbе писатели писали "запоем"...
Luba
0 #9 Luba 15 липня 2011
Я как раз и говорю, что длинные писать труднее. Молодец, Вася
ПАПЧ
0 #8 ПАПЧ 15 липня 2011
Именно в объемном, или как сказала Люба, длинном материале есть такие свои сложности, как, например, умение выдержать от начала до конца ритм повествования, настрой, состояние... С чем наш Вася, как мне кажется, здесь прекрасно справился. Короткое произведение можно написать на одном дыхании. Скажем, за несколько часов. А с длинным по другому. Начинал ты его писать веселым человеком. Тебя отвлекли, огорчили. На следующий день продолжаешь писать в грустном состоянии духа, а по тексту не должно быть заметно, что ты, автор, переменился. Текст, по прежнему должен оставаться веселым...

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.

 

Коментарі