Повість
Частина перша. До Країни Мандрівних Овець
Розділи І - V
І. У в'язниці
Я прокинувся. Навколо оточували сірі стіни, де-не-де зруйновані та покриті павутинням. На двох стінах знаходилися вікна з ґратами. Лише одна стіна, що була переді мною, мала пройму. Вітер спокійно потрапляв у кімнату через неї – ось звідки сунув мерзенний холод.
У проході бачив суцільну темінь. Поряд зі мною лежали кіт невизначеної породи, лялька-маріонетка та слон - фігура шахової дошки. Всі вони спали непорушним сном. Вдивляючись у незнайомі «краєвиди», на підлозі біля пройми побачив тацю з чотирма порціями супу та скибками хлібу. Суп складався з юшки та кількох картоплин, що у ній плавали. Хоча страва була холодною, але я смачно поїв.
Почав згадувати, як я тут опинився і що відбувається. Мене звати Саша і мені чотирнадцять років. Мене ув'язнили за непокору Крижаній Дамі – володарці Країни Вічної Криги. У країні Радості, де все було кольорове, і всі жителі жили у дружбі, мирі та злагоді, настали жахливі часи. Підступні воїни згрупувалися у величезну армію на чолі з Крижаною Дамою. Ще до бою було відомим ім'я переможця – адже ми ніколи не воювали та були не готові до війни.
Наші жителі-шахи вперше підняли мечі у справжньому бою. Але зачаклована крига покрила всі будинки, дороги, велосипеди, дерева, кущі, квіти товстим біло-синім шаром, що вирізнявся нестерпним холодом і болем. Крижана зброя ворожих воїнів - крижаників заморожувала все неживе, а живе піддавала невірі в себе, руйнуючи всіх, і це було страшно. Жителі-захисники, серед яких був і я, обороняли місто, як могли. В одному ряді зі мною стояли мої друзі, що у в'язниці - ті самі кіт Степан, шаховий слон Барон і маріонетка Панч. Ми все гірше себе почували, слабшали, а потім... потім я прокинувся тут, у в'язниці.
Раптом почулося страждальне «м'яв» кота. Цей, колись рудий, з коричневими смугами, давній друзяка кіт Степан зараз був сірий і поранений. Він звернувся до мене:
- Лягай, Сашко. Все одно довго не протримаємося.
Я не лягав. Краплина надії ще не згасла в мені, а лягти – означало здатися.
- Розумну річ тобі Степан каже. Зараз прийдуть ті кляті воїни – і наступить кінець наш, - сказав Панч, маріонетка.
Я залишався стояти. Ні, я не ляжу! Що б ви там не говорили.
- Та лягай же! Сили й так скінченні. Ти собі лише гірше робиш, - голосно мовив Білий Слон Барон з шахової дошки. Його корона покрилась кригою, і тіло його вже було покрите не білою порцеляною, а снігом... Я так і стояв. Поглянув на прогалину у стіні... не можна залишатися! Тут ми точно довго не протримаємось, а так – хоч якась надія.
- Друзі! Гайда звідси! І чим швидше, тим краще.
- Ти хочеш, ти й іди! А ми не підемо, - погрозливо мовив Барон.
- Ми виберемося з цього провалля! Нуж бо! Ми друзі чи ні?
- Слухай! Зараз твій друг – надія, та й вона – сліпа, - сказав Панч.
- Поки є надія, доти варто жити! Склавши руки, ми точно не виберемося!
- У мене болить усе тіло! Мені що тут, що там покидати цей світ, - сказав Степан. Я обережно зібрав усіх своїх друзів. Обійняв їх, погладив і мовив:
- Пам'ятаєш, Бароне, ту дівчину-пішака, з переднього ряду?
- Ну так...
- Вона тобі завжди подобалася.
- Ну то й що?
- Це була Квітонька!
- Справді?
- Так! Вона тебе любить. І хоче тебе зустріти, а ти, напевно, її.
- Звичайно. - ЇЇ відвезли до Країни Мандрівних Овець, і, як я почув від задніх рядів нашої Оборони, її влаштують працювати у воєнній майстерні.
- Оце так!
- Степане!
- Ну що тепер?
- Пам'ятаєш книгу «Велика збірка бойових прийомів»?
- Так.
- Ти ж бо завжди хотів її придбати!
- Знаю. Але...
- ...Отримати її було дуже важко, тому що весь її тираж був перевезений до сусідньої Країни, знову ж таки, Мандрівних Овець. Хотів би ти її зараз?
- Аякже! Це ж і є моя мрія...
- Панч!
- Дай поспати?
- Пам'ятаєш, ти бачив майстер-клас від Майстра До з бою для маріонеток, що проводився у Головному Театрі Мандрівних Овець?
- Це незабутньо!
- А чи хотів би ти стати одним із учнів До?
- Зрозуміло, що так.
- Тепер усі! Ви знаєте, що для того, щоб ви це здобули, вам треба мати тільки три речі?
- І які ж? – спитали всі троє моїх друзів.
- Надію, впевненість і віру. Можливо, за цим виходом чатують крижаники, але ми цього не знаємо. Відомо тільки, що їжу тут дають лише один раз. Ми вже отримали. Самі знаєте, що може статися далі... А так, у нас є шанс на перемогу. Нам потрібно рухатися до Країни Мандрівних Овець, де є все необхідне для нас і боротьби з армією Крижаної Дами. Її не захопили, бо енергія Овець – це тепло, домашнє вовняне тепло, якого бояться крижані воїни. А тебе, Степане, я... понесу на плечах! Ну що ж, вирушаймо?
- Дякую тобі, Сашко. Ти повернув у мене надію, - сказав Барон.
- Я також дякую. Без тебе ми б і справді пропали, - підтримав Панч.
- Завдяки тобі мої рани почали загоюватись. Спасибі! – мовив Степан.
Не зрозуміло з яких причин, сніг на тілі Барона розтопився і знову засяяла королівська порцеляна. Степанові рани і справді почали зникати. А Панч... невже! Знову згадав своє акторське вміння – чарівно усміхатися та наділяти усмішкою інших неймовірно веселими рухами.
Друзі вирушили. Перед ними постала невідомість, але сіра приреченість залишилась позаду...
ІІ.Втеча
Команда опинилася у довгому, здавалось, нескінченному коридорі. Він весь був покритий срібляно-синьою кригою. З того боку коридору, звідки вийшли друзі, було ще з сотню таких самих пройм, але всі вони були зачиненими. Сашко здогадувався, чому: в'язні з кожної кімнати повинні були самотужки здогадатися про вихід. І щоб ніхто їм не допоміг, з зовнішнього боку прогалини були зачинені для решти. Протилежний бік був повністю у портретах із зображенням Крижаної Дами. Десь таки щось освітлювало коридор, проте воно не давало тепла.
- Те, що немає крижаників – уже дуже добре! – порушив тишу Сашко.
- Справді. Та все одно жаль, що зброю у мене відібрали, - сказав Барон.
Десь, у далині, на «портретній» стіні коридору друзі побачили ще одну, але вже вільну прогалину та рушили до неї. Ступивши крок, позаду команди щось розбилося. Втікачі обернулися – це впала крижина зі стелі. Сашко зрозумів, чому: вони, втікачі, випромінювали живе тепло, що розходилося всім коридором, а стеля була зроблена з найменш холодної криги. Від тепла стеля почала топитися, а оскільки вона була встелена крижинками, вони, гострі і важкі, почали падати на підлогу!
- Хлопці, тікаймо! Інакше нам буде туго! – заволав Сашко і команда стрімголов побігла коридором.
Чим далі були друзі, тим швидше падали крижинки. Вони наздоганяли втікачів. Барон, побачивши швидко наступаючу небезпеку, крикнув:
- Стійте! – після зупинки друзів слон продовжив: - Ховайтеся під мій плащ. Далі все поясню. Швидко!
Друзі зробили все, як просив Барон, а він продовжив:
- Крижинки зараз пройдуться через мене. Ми не рухатимемось, і наше тепло зменшиться. Візьміть уламки крижинок і потріть об них обличчя та руки, щоб ми стали ще холоднішими.
Це справді допомогло. Крижинки падали все повільніше, врешті-решт взагалі зупинилися. Далі друзі повільніше рухалися, й таки дісталися виходу.
- Дякую, Сашку та Бароне, за вихід звідси. Сподіваюсь, що за цією стіною буде щось більш приємне, як в'язниця! – сказав Степан.
- Я теж! – підтримав Панч.
Вийшовши з в'язниці, друзі опинилися на підвищенні - щоб дістатися долу, треба пройти зо двісті широких сходинок. Навколо всюди були наметені кучугури снігу, округа була зрідка вкрита соснами. По ліву та праву руку знаходилися крижані будівлі, у яких крижаники майстрували зброю та транспорт Далеко спереду знаходився замок, схожий на замерзлий баобаб: величезні ворота стояли над корінням і тягнулися разом зі стовбуром доти, доки він не розійшовся по гілках. Могутні віти, що вдивлялися у різні боки кінчалися конусними дахами з крижаного каменю і являлись вежами. Стовбур закінчувався найбільшою баштою, вкритою численними вікнами. На верхівці знаходилася королівська опочивальня, як було видно з прапорів, що їх тримали крижаники-охоронці. Старовинними літерами на прапорах було написано: «Кімната Відпочинку ЇЇ Величності».
Друзям було холодно. Вони глянули на в'язницю, з якої щойно вийшли – прогалина зачинена, все вкрите кригою та ґратованими вікнами. Дах був високий і покритий тієї самої кригою, як і решта в'язниці. На верхівці величезного комину виднілася щось на кшталт замороженої соломи, перекручених віт і звідти линуло відчуття чогось живого.
Раптом зверху зірвався округлої форми предмет. Чим ближче він наближався до друзів, тим більше здавалося, що це – яйце, тільки небувалих розмірів. Панча навчили різним механічним рухам, що можуть стати у пригоді – і він упіймав яйце. Навкруги потемніло від розмаху крил гігантського птаху, що стрімголов злітав униз. Птах зупинився біля втікачів, і, побачивши, що яйце у безпеці, зітхнув із полегшенням й мовив:
- Спасибі за порятунок! Мене звати Осмомисл, я орел, один із потомків великого Первія. Наше древо було житлом для багатьох поколінь орлів, доки Крижана Дама не атакувала й не створила на дереві свій замок. Ми боролися, але вижив лише я і мій майбутній син, що у яйці. Крім моєї помічниці ви перші істоти - не крижаники, яких я побачив за сотню років! Звідки ви?
- Ми щойно втекли з цієї в'язниці, - мовив Степан і розгнівано подивився на неї.
- Ви ще й перші, кому це вдалося! Ну гаразд. Вибачте за допитливість, звідки ви?
- Ми з Країни Радості. Я Саша, а це – кіт Степан, маріонетка Панч і шаховий слон Барон.
- Це чудова країна! Втім, і всі землі чудові, окрім країни Вічної Криги. Ви, напевно, голодні?
- Є трохи... - сказав Барон.
- Не зменшуй, друзяко! Ще й як! – безнадійно додав Степан.
- Він у нас такий, особливий, цей Степан! Доведеться звикати, - подражнив кота Панч.
- Я вирішу цю проблему. Сідайте мені на спину, полетимо до гнізда і я вас пригощу їжею.
Такому гнізду міг позаздрити будь-який птах, та і не лише птах! Недаремно друзям здалося, що щось таки є живе над тюрмою. У житлі було тепло й затишно. Воно було розміром з хату. У центрі знаходилося кілька кущиків картоплі, колосків пшениці та саджанців помідор. Поряд з ними невелике вогнище, над яким була каструля. Обіч з цим усім поралася, як здавалося, древня бабуся, яка, проте, була дуже енергійною. Вона була своєрідним «колобком» - товстенька та низенька бабця сягали Сашкові до плечей. Її обличчя та очі були подібні до янгольських. Сиве волосся було зав'язане у «млинець», а від її прекрасної усмішки на серці ставало радісно та приємно.
- Познайомтеся з пані Ольгою, моєю вічною помічницею! – вимовив Осмомисл, і команда радо виконала прохання.
Ближче до Саші якась металева бочка, з якої виходили два крани, з яких бабуся набирала у кружки молоко та воду. Хлопці були вражені від ще небачених див.
- Нічого собі гніздечко! – сказав Степан. – Я б і сам від такого не відмовився. Та ще й молоко є! Ну нарешті! – і схопив кружку.
- Ти, Степане, просто дивовижний кіт! Не встигли ми розпочати трапезу, а ти вже попиваєш! Пробачте його, пане Осмомисле. Нам дійсно дуже подобається незвичний комфорт вашого помешкання.
- Дякую. Ну що ж, пані Ольга накладе вам гаряченького. Здається, є кілька мисок, - сказав Осмомисл.
III. Дружня бесіда та допомога пані Ольги
Ми їли, бесідували, раділи хоч комусь доброму в Країни Вічної Криги. Осмомисл розповідав про правління Крижаної Дами, про крижаників тощо.
- Колись, на території сучасної КВК існували три країни: Мудрості, Влади та Зими. Ще маленькою дівчинкою Крижана Дама, або тоді ще Сніжана, жила у бідній Країні Зими, - розпочав свою розповідь орел.
- Сні-жа-на-кри-жа-на, - перекривив ім'я Крижаної Дами Панч.
- Смішнючий ти, друже! Але давай слухатимемо пана Осмомисла, - сказав я Панчеві.
- Сильні морози були звичні та навіть приємні жителям, проте внаслідок них не було можливості розвивати економіку, аграрну промисловість, малоприбутковою була транспортна, тому що у високі сніги рух був важким. Продукти привозились із-за кордону, та й вони були надто дорогими для жителів – вони недостатньо заробляли, а у вартість товару входила плата шоферу, фермеру, прикордоннику та гроші за паливо. І тому президент уклав угоду з Країною Влади, що проголошувався в Акті Приєднання: «Бюджет Країни Зими, власне вона та її керівництво переходить до Країни Влади». Нові правителі створили обігрівальну систему для своїх провінцій на теренах минулої Країни Зими. Від цього жителям було надто тепло, працювали фабрики літнього одягу. Завдяки новій владі чимало фабрик і заводів, магазинів та супермаркетів «встало на ноги». Переселенці з різних місцин у країні Влади ображали зим′ян, називаючи їх «жителями неіснуючої країни», «підтопленими сніговиками» тощо. Усе це гнівало народ, бо хоч країни Зими вже не було – народ зостався.
- Сніжана від роду була винахідливою, але мстивою та владною дівчиною, читала багато наукової, художньої та науково-фантастичної літератури. Був випадок, що вона посварилася з подругою. Подруга назвала її «Крижаною», а Сніжана змалювала портфель дівчини, викинула пенал з олівцями та ручками у вікно, написала на парті подруги образливі слова та змовилась із класом обзивати дівчину. Після всього цього її перевели до іншої школи, і все це через слово «Крижана», за яке Сніжана так жорстоко помстилася. Але потім вона подібним чином помстилася іншим дівчатам, отримавши найвищу владу над дівочою частиною школи.
- Зі своїми друзями хіміками, фізиками та технологами у підвалі однієї з багатоповерхівок вона згодом створила завод зі створення крижаної армії. Щодня впродовж тижня команда юних винахідників збиралась у підвалі, створювала різну зброю, звання, завдання майбутній армії. По закінченню тижня команда на чолі з шістнадцятирічною дівчиною створила сотню воїнів: рядових, вісьмох сержантів і двох генералів. І тут розпочалася нова ера в історії світу.
- Спочатку воїни заморозили споруди міліції, армії, генератори тепла та казарми воїнів особливого призначення, розібралися з воєнними, що не могли зупинити крижаних. Далі знищили консульство, головний банк, парламент і центр управління. Потім воїнами та повстанцями захоплювались воєнні заводи та фабрики. Все більше зим′ян вставали до бою в один ряд з повстанцями, а переселенці-владяни втікали навтьоки з «провінції». Армія збільшувалася, розширювались землі, захоплені Сніжаною. Минуло три місяці, а Країна Зими вже повністю належала зим′янам. Проте владна дівчина на цьому не зупинилась. Залишивши керувати Країною Зими одного з помічників-фізиків, дівчина на чолі однотисячної армії крижаників і п'ятитисячної армії зим′ян рушила до Країни Влади. Захоплювались села за селами, міста за містами. Столиця країни Влади була розташована у центрі, у місті Могутності. Армія ворогів Влади захопила всі поселення країни Влади крім столиці. За час захоплення були створено ще понад десять тисяч крижаних вояків, коли полягло лише дві сотні, та й то у боях у великих містах. Фортецю короля Влада захищали з п'ятнадцять тисяч воїнів. Але вороги сунули з різних боків. Вони захопили всі заводи артилерії та авіації, тому воїни, люди, воєнний транспорт та авіація. Столиця була переможена. Та й тут Сніжана не зупинилась. Керувати країною Влади вона залишила своїх помічників фізика, хіміка та технолога – країна ж велика. Захоплення Влади тривало п'ять років, ще на рік Сніжана залишилася у Владі відпочивати, а далі пішла війною на нашу, Країну Мудрості. Полягли та були ув'язнені прикордонні жителі, решта врятувалась втікаючи таємними ходами. У нас вона здобула найлегшу перемогу, спорудила замок з баобаба, на якому жили десятки поколінь орлів, створила охолоджуючу систему. Наша країна сполучається з чотирма, її будівлі найбільш правильно та розумно були побудовані, заводи та майстерні були найбільш вигідними на теренах світу, тому Сніжана оголосила місто Мудрості Столицею Країни Вічної Криги Крижанією, а себе нарекла Крижаною Дамою (так образливе колись прізвисько вона перетворила на грізне ім'я, яке примушувало здригатися могутніх воїнів та правителів). Залишившись тут ще на півдесятка років, вона довершила охолоджувальну систему та створила торгові та посольські шляхи. Далі Велике Захоплення пішло на Країну Радості. З'явилася нова імперія – Країна Вічної Криги.
- Ох як я би хотів перемогти у дуелі Крижану Даму! – сказав Барон і додав: крижаників майже неможливо знищити! Під час нашого захисту я одному разів тридцять вдарив мечем по руці, тоді лише шматок «кригоруки» впав. Але він другою почав атакувати!
- Є одна сила проти крижаників – тепло... - звернувся Осмомисл до слона.
- Як я зрозумів, ти народився у Країні Мудрості? – спитав я.
- Здогадався! Пані Ольга з Країни Добра.
- Дякуємо! Було дуже смачно. Але, здається, час діяти! Нам дуже потрібно до Країни Мандрівних Овець, пане Осмомисле. Я розумію, що цей шлях може бути дуже важким. Але сидячи тут, до того ж з «голими» руками ми нічого не вдіємо з ворогом, - мовив я до орла.
- Ви праві, звичайно. Але цим не ви, діти, тварини та потребори повинні були б займатися! До того ж, наземні та повітряні крижані війська всюди. Гм... Що ж робити... Я давно вже не літав у далекі подорожі... Але пішки звідси вибратися нереально... - такою була реакція Осмомисла на мої слова.
Ми притихли. І тут до нас підійшла пані Ольга. Вона вдумливим добрим поглядом оглянула сидячих та свого господаря. А далі старенька, здавалось, нічим не примітна бабуся вдруге за все знайомство (перший раз було привітання) заговорила до нас:
- Я трохи чула вашу розмову, коли мила посуд. Здається, що я вам зможу допомогти.
Всі відразу обернулися до бабусі. Вона продовжувала, звертаючись до орла:
- Ви, Осмомисле, завжди вважали, що у моїй шафі небагато речей – одяг, покривала, та кілька книжок. Але насправді я маю багато чого корисного, що може пригодитись друзям.
Далі старенька потягнулася до невеликої шафи, яка була нижчою за неї і здавалось, могла вмістити не більше десятка речей. Проте зсередини шафа виявилася місткою кімнатою, вщент наповненою речами. Звідти пані Ольга витягнула сувій пергаменту та старовинний ліхтар:
- На цьому пергаменті – карта Країни Мудрості, тепер Вічної Криги. Тут зображено чимало таємних ходів. Зірками на ній позначені всі, хто рухаються. Найяскравішою зіркою позначено карту разом з її власниками. Коли ви перетнете кордон, тобто карта закінчиться, зображення на ній зміниться – це вже буде карта Країни Радості.
- Дуже корисна річ, - сказав наш стратег Барон.
- Крім цього, у мене ще є Чарівний Ліхтар. Вогонь у ньому ніколи не згасає, тому він постійно освітлюватиме путь. Якщо ви випадково натрапите на крижаника, краще всього – рядового, то спрямуйте ліхтар на нього. Хвилин через десять крижаник достатньо розтопиться, і ви зможете пройти повз нього. Тільки будьте обережними!
- Ми зрозуміли, - промуркотів ситий і тому задоволений Степан.
- Безкультурщина!!! – весело сказав вивчене слово Панч.
- Ха-ха! Ну гаразд, годі. Пані Ольго, а де ми знаходимося зараз? І як нам вибратися з цих засніжених місць? – запитав я.
- Я довезу вас на собі до того місця, де ще можливо пролетіти. Але у мене є для вас одне прохання. Ви маєте врятувати мого нащадка - яйцю недостатньо тепла у цих холодних краях. Потурбуйтеся, будь ласка, щоби воно потрапило до Країни Мандрівних Овець. Пташеня має вивестися у безпеці та під дбайливим наглядом, це моя остання надія, - мовив Орел.
- Звичайно, пане Осмомисле. Ми обіцяємо вам, що зробимо все, щоб доставити яйце до країні Мандрівних Овець, - відповів я.
- Я приготувала наїдків, яких вам буде досить під час вашої небезпечної подорожі також уже запакувала у сумку палатку та покривала. Також скажу, що біля кордону є один з заводів авіації, який побудували мудряни у країні Радості до того, як вона була захоплена Крижаною Дамою. Вони вимушені були залишити завод, і вилетіли на своїх літаках, залишивши один там, схованим у..... Мені про це стало відомо випадково від одного з в'язнів, якого одного разу (ще притомним) привезли (привозили) до тюрми. Я позначила це місце трикутником, - сказала пані Ольга важливу для нас інформацію.
- Дякуємо! Ви такі дбайливі.
Ми ще посиділи за столом з півгодини, розглядаючи крижану білосніжність навкруги. В гнізді-хатинці було тепло і затишно. (Хатина гріла). Було приємно просто сидіти. Але більше не можна було ось так просто сидіти, тому я сказав:
- Час вирушати, мені так здається.
- Ти правий, Сашко. Пане Осмомисл, а Ви як вважаєте? – підтримав мене Барон.
- Згоден, хлопці. Сідайте!
Кожному з нас пані Ольга дала якийсь наплічник або сумку. Попрощавшись з бабусею, ми сіли на спину нашому другу орлу. Я тримав Яйце, дбайливо загорнуте в одне з покривал. До вильоту всі вже були готові.
- Прощавайте, пані Ольго! – сказав Степан, а потім і решта з нас.
- Ще побачимось. Я сподіваюсь, що наша наступна зустріч буде ще більш теплою та приємною!– відповіла вона і ми злетіли з даху в'язниці.
IV. Таємними ходами
Ми летіли над сніговими горами та будівлями крижаників. Я хвилювався, що нашу тінь можуть вгледіти крижані воїни. Але ніхто не звертав на це уваги – жителі країни те й робили, що працювали у майстернях. Політ тривав довго, Осмомисл майже беззвучно розмахував могутніми крилами над змерзлою землею, долаючи відстань до лиш йому відомому кордону. Проте наші говіркі Степан і Панч знову сварилися через чергову дрібницю:
- Забери свій хвіст, рудику! Тут і без тебе холодно, а ти ще своїм пропелером переді мною змахуєш! - горланив Панч, бо внаслідок вітру тихо сказані слова було не чути.
- Ой, хто би говорив! Себе винувать, що до холоду не пристосований! Акторський непотріб! – «відбивався» Степан.
- Що? Це я непотріб? Принаймні у мене немає бліх і я не дурію від валер'янки, і мене не називають «лінивим лежакою»! – кричав маріонетка.
- Тихіше, хлопці, будь ласка. Ми приземляємося і не потрібно, щоби нас почули, адже за кількасот метрів звідси поселення крижаників, - сказав Осмомисл.
Я глянув на карту і побачив, що і справді недалеко від нашої ще багато зірочок. Приземлилися ми біля якоїсь заваленої снігом ущелини, що вела, за словами Осмомисла, до підземного ходу.
- Добрий знак, що нам вдалося долетіти. Через підземні ходи найбезпечніше тікати звідси. Поряд з кордоном, який існував до захоплення Крижаною Дамою Країни Радості, як я сам знаю з розвідки, багато воєнної авіації. Тому намагайтеся не виходити з підземелля, бо таких можливостей буде безліч. Я спостерігав і знаю, що крижаники рідко ходять цими ходами, адже тут хоч і холодно, проте не так, як ззовні. Знову вас закликаю донести яйце до Країни Мандрівних Овець, що би вам це не коштувало, в ньому не тільки моя остання надія... гаразд? – з болем і надією завершив свою промову гордий птах Осмомисл.
- Обов'язково. Ми вже Вам обіцяли! – сказав я.
- Захищатиму його до останнього шматка порцеляни! – мовив Барон і цим закінчився, сподіваюсь, не останній діалог між нами та мудрим орлом Осмомислом.
Великий орел розправив крила і стрімко злетів, а за кілька хвилин наверху, у небі, він нам здався крихітною коричневою плямою.
Входячи до підземелля, ми спочатку нічого не побачили – суцільна темінь. Згадавши про чарівний ліхтар, я сунув руку до сумки та витягнув із неї його. Було дуже холодно, але всередині хід був не з криги, а з каменю. Спочатку треба було трохи спуститися униз, щоб вийти на горизонтальний шлях. Тунель був досить таки тісним. Верх був встелений конусоподібними каменюками, подібними до крижинок. По боках також були хмурі камені. Деякі кути підземки були вкриті павутинням. Ми рухалися, а Панч зі Степаном все продовжували свою вічну надоїдливу сварку, як би ми з Бароном не намагалися їх зупинити:
- У тебе у думках лише ковбаса та сметана літають! – говорив Панч.
- А у тебе, щоб тобі лише аплодували! Краще би закидали сцену після твого виступу гнилими помідорами! – казав Степан.
- Твій диван уже, напевно, плюється твоєю шерстю і жаліє, що дивани не уміють рухатися. Він уже давно хоче втекти!
- Бідна сцена у театрі так і хоче проломитися під тобою, так їй уже надоїло гупання твоїх голландських черевиків!
- Біжи додому, бо твоє крісло затопило дім своїми сльозами, до такого степеня ти його видряпав!
Тут у Степана шерсть встала дибки. Він убивчим поглядом поглянув на Панча та й зашипів. А потім як стрибне, кігті з лап витягнувши, що бережись! Панч не знав рухів, щоб захиститися, тому і хотів отримувати майстер-класи від До... але я встиг впіймати Панча та відсунути його від небезпечних «обіймів» кота. А той як «нявкне» на весь голос, мовляв, злякався. Стіни неначе здригнулися. Обертаємося ми назад, а там – розлючена та голодна, як ми здогадалися з очей і ротів, зграя кажанів летіла на нас!
Побачивши летючу небезпеку, ми побігли вперед. Інколи над нами зяяли ями, такі ж самі, як і та, через яку ми спустилися до тунелю. Вони й були нашими рятівниками, бо світло, що йшло від них, кажани боялися, хоча воно й було неяскравим. Але крилаті наздоганяли нас. Я дивлюся на карту і жахи з'являються у моїх думках: одна велика та багато крихітних зірок знаходилися недалеко від нашого розташування. Ми біжимо, ноги повільніше рухаються, а тут, перед нами, ви не повірите... Весь прохід покритий павутинням, на якому сидів величезний, товстий павучище з наполовину людським обличчям. Я крикнув:
- Всі до землі!
Вся наша команда впала додолу, і мій, створений на ходу, план спрацював: кажани поприлипали до павутиння та до «пуза» павука, а двоє крилатих «умудрилися» потрапити чудовиську до рота. Мить, друга – нещасні вже були з'їдені великою твариною...
- Фу! – з огидою мовив Степан.
- Тихіше, Степан, бо якщо він почує – стережись! – сказав я котові.
Я оглянув це місце і побачив, що є прохід. Павутиння чіплялось за лівий бік підземелля та за кам'яну колону справа, між якою та правим боком був невеликий прохід, куди ми й пішли. Відійшовши від павука метрів на сто, після довгої мовчанки Барон запитав Степана:
- Ти що, взагалі здурів?! Навіщо ти напав на Панча?
- Це я не на нього. Почув позаду якийсь звук, дивлюся на карту – дуже багато зірок. Підготувавшись до захисту, мені здалося, що Панч – це крижаник. Ну ось... - відповів кіт.
- Це добре, але ви все одно помиріться. Гаразд? – спитав я.
- Згоден. Ну що, Панче, мир? – мовив Степан, подаючи лапу на знак примирення.
- Угу, - потиснув її маріонетка.
Ми довго йшли, і ми часто бачили такі ж ущелини, як і та, через яку ми потрапили до тунелю. Хлопці знову про щось заговорили, як раптом, з однієї з ущелин до нас повіяло нестерпним холодом, а на карті там було зображено дві зірочки. Ми почули голоси:
- П'ять чотириста сімнадцятий, ти теж чув голоси?
- Так. Вони, здається, линули з тієї діри. Пішли подивимось, сім двісті тринадцятий.
- Але там тепліше, аніж тут. Може, кинемо охолоджувальну кулю?
- Ні, сім двісті тринадцятий. Ще пригодиться. Заходь.
Я побачив, як заходять двоє крижаників. Обоє були в однакових погонах з однаковою зброєю: двома мечами та кулею на поясі. Я налякався, але через мить згадав про ліхтар, якого сховав за спину. Всі ми сховалися за одним з каменів біля ущелини, тому нас не побачили. Тоді я спрямував ліхтар на двох крижаників. Нерозумні воїни із криги спочатку не розуміли, що з ними відбувається. Вони обернулися та побачили мене, і один з них заговорив:
- Хочете кордон перейти, так? Вам не вдасться!
Другий розмахнувся мечем, хотів було вдарити, але пів зброї вже розтопилося. Я був вищим за них на голову, тому спритно ухилявся від «половинок» меча. Врешті-решт я переміг двох крижаників, вони перетворилися на полу розтоплену суміш льоду, снігу та води. Зрозумівши, що нас могли почути інші прикордонні крижаники, я скомандував друзям, щоби ми бігли звідси.
Ми бігли, зігнувшись, темним тунелем – коридором, і не обертались понад кілометр, доки Барон не зупинився, закехано дихаючи:
- Я більше не можу. Я стомився. Ще цей наплічник натер спину. Я теж воїн, але вже не можу далі бігти.
- Барон правий. Пора перепочити, - підтримав Степан.
Я погодився. Ми почали розкладувати палатку. Всередині тимчасового житла розстелили покривала для сну, а з сумки витягли їжу. Поласувавши бутербродами з помідорами, я вимкнув ліхтар і ми, сонні, полягали спати.
V. Там, де немає влади Крижаної Дами
Поснідавши та зібравши речі, ми рухалися далі. Зображення на карті змінилося. Воно було нам більш знайоме, ніж попереднє, бо це – карта Країни Радості. Наша зірочка була унизу мапи, а біля неї був намальований трикутник. Я сказав:
- Хлопці! Скоро треба буде виходити з тунелю, щоб знайти авіаційний завод, з якого ми вилетимо.
Ми підходили до кінця підземелля. Подивившись на карту, я побачив, що наша зірка з трикутником справа з'єднуються тоненькою смугою, яка означала ущелину. Ми повернули направо та ввійшли до ущелини.
- Ура! Нарешті ми вийдемо з підземелля! Вітаю, друзі! – привітав нас Панч.
- Не хочу здатися песимістом, але ще рано радіти. Поки що не видно ніяких заводів, а якщо нам і вдасться знайти літак і злетіти на ньому – це ж летіти через цілу країну, що належить ворогові! – сказав я.
Тут було холодніше, аніж у підземеллі, але тепліше, ніж у Країні Мудрості. Можливо, тому, що крижаними ще не встигли до кінця налагодити охолоджувальну систему.
Навколо сніги та покинуті споруди. Жодних натяків на завод. Невже бабуся збрехала? Чи, можливо, в'язень? Без настрою я зайшов у один із будиночків. З нього, мені здалося, віяло теплом (тому, напевно, у ньому не поселились крижаники). Друзі пішли за мною.
Який же я був радий, коли відчинив двері! Приміщення було значно більшим, аніж сам будиночок (так само, як і шафа пані Ольги). Тут знаходилась якась незрозуміла для мене сучасна техніка, а також гелікоптер «Перехоплювач-2» , що був розрахований на двох пілотів і чотирьох пасажирів.
- Ось тепер і дійсно ура! Бачу, що бак повністю залитий паливом, - мовив я, оглянувши з друзями повітряну машину.
- Це чудово! Я вважаю, що не варто баритися. Треба вилетіти чимскоріш, - запропонував Барон і ми погодились.
На радість, мудряни забезпечили наш шлях: палива було достатньо для маршруту «Країні Радості – Країна Мандрівних Овець»; летіти можна було, використовуючи три режими – «Звичайний», «Небезпека» та «Невидимка»; у комплекті з машиною були також шість шлемів і шість парашутів.
- Оце так техніка! Ми круті, хлопці, - з захопленням сказав Степан.
- Заходьмо! Двері ж відчинені, - мовив Панч і додав: я ще ніколи не літав!
Ми вже були всередині вертольоту. Одягнувши шлеми та парашути, я з Бароном сіли за кермо, а Степан і Панч розмістилися позаду нас. Одне залишалось незрозумілим: як же ми вилетимо, коли над нами дах. Кіт вистрибнув з транспорту і почав ретельно обдивлятися навкруги. Трохи походивши, Степан побачив велетенську червону кнопку на стіні, рушив до неї, натиснув, і... дах над нами стрімко та безшумно розкрився!
- Дякую, друже! – вигукнув я, звертаючись до кота.
- Немає за що, - галантно розшаркався той і зайшов усередину.
Піднявшись над дахом, гвинтокрил полетів уперед. Я зі слоном керувалися картою. Але вона вже була майже непотрібна, тому що наш подальший шлях йшов не таємними ходами. У Країні Радості їх не було: лише мудряни будували таємні ходи на своїх землях.
Внизу зрідка траплялися крижаники. Будівлі були заморожені, знищені або зруйновані. Снігу було мало. Наша країна здавалась похмурою. Було сумно. Панч протягнув руку до вбудованої над сидінням шафи і відчинивши її, щось звідти витягнув. Роздивившись, радісно вигукнув:
- Це ж гітара! Ну що ж, Степане, заспіваємо?
- М'яв! Легко!
Демонструючи свої театральні здібності конферансьє, наш маріонетка почав ознайомлювати нас із програмою «концерту»:
- Шановні джентльмени! Через п'ять хвилин у вертольоті «Перехоплювач-2» почнеться концерт від дуету «Два Пани». У програмі: пісня «Подорож безстрашних». Склад дуету: гітарист і підспівувач, заслужена маріонетка Театру Радості Пан Ч, а також соліст і підспівувач, заслужений член хору Театру Радості кіт Пан Сте! Прохання під час співу не розмовляти.
Зазвучали перші акорди, а Степан з Панчем заспівали:
Були в них на шляху небезпеки,
Були холод, страхи, була спека,
Підіймали уверх вітрів вири.
Але їх – не один, їх чотири,
Тому вони йдуть вперед.
І кажановий злет
Не злякає безстрашних Їх.
Тому вони йдуть вперед.
І кажановий злет
Не злякає безстрашних Їх.
Панч і Степан проспівали ще три куплети цієї пісні, яку, як мені здалося, на ходу вигадували власне вони. Чудовий виступ моїх друзів був вартий оплесків. Вони подякували, ми летіли далі. Настрій був чудовий, а Країна Мандрівних Овець ближчала.
Карта закінчувалась, крижаників ніде не було. Й ось – кінець нашої Країни Радості: її закривала висока крижана стіна, на баштах якої сиділи охоронці з криго стрілами, які нас навіть не помітили. Пролітаючи над пустинними горбами, ми нарешті відчули сонце, врешті й побачили його. Земля була всіяна різнокольоровими хатинками, в яких мешкали вівці, люди та потребори. Час від часу з'являлися різні фабрики та заводи.
Країна Мандрівних Овець – гірська. Де-не-де, на полонинах паслися вівці. Поряд зі зграями Перед нами височів зразок кращої архітектури мандрян – замок короля. Саме біля нього я й вирішив посадити машину.
- Усе, хлопці. Ми прилетіли! – сказав я.
- І самі бачимо. Дякуємо за дорогу! – промуркотів Степан.
Спочатку десятки, далі сотні, врешті тисячі мандрян збиралися біля літака. Ворота замку відчинилися, вийшов невисокий чоловік в елегантному синьому вбранні, а його довгий плащ ззаду несла пара помічників. Судячи з коштовностей та обличчя, сповнене високого інтелекту та доброти, я здогадався, що це – король. З обох боків від чоловіка стало по троє музикантів та заграли в сурми, після чого той звернувся до нас:
- Я, Сонцеквіт ХІІ, король великої Країни Мандрівних Овець, проводив бесіду на тему «збагачення королівської казни» почув, що з двору лунають якісь звуки, схожі на посадку авіаційного судна. Я прийшов сюди, щоб дізнатися: хто ви такі, звідки та з якою метою ви до нас прилетіли?
- Нас, жителів захопленої Країни Радості посадили до в'язниці підданці Крижаної Дами. Але, завдяки допомозі новим друзям, що там мешкають – орлу Осмомислу та його помічниці пані Ользі таємними шляхами ми дісталися кордону між країнами Мудрості та Радості, звідки вилетіли вертольотом «Перехоплювач-2», - сказав я.
З усюди лунали вигуки здивованих мандрян, бо ще нікому не вдавалося цього зробити.
- Я попрошу тишини, - мовив король до людей, і вони підкорилися. – Ви зробили великий вчинок, втікши із в'язниці Країни Вічної Криги сюди. Це потрібно відсвяткувати! Лицарю, - звернувся Сонцеквіт до одного з воїнів, що стояли у юрбі. – Накажи королівській кухні та прислузі, щоб накривали найбільший стіл у королівському дворі. Запрошуй співаків, акторів, фокусників, клоунів і так далі. Оголоси, що сьогодні, о восьмій вечора, розпочинається королівське застілля!
- Слухаюсь, шановний король! – і той зник у юрбі.
З дозволу короля я поніс яйце до овечого заводу, де завдяки овечій шкурі вироблювалась бринза, одяг і обігрівачі. З однієї шкури, що лежала у теплому містечку на полиці, змайстрував щось на кшталт м'якого гніздечка та обережно виклав свою безцінну ношу. Поряд була виставлена охорона. Тепер, наче гора з плечей: виконане прохання Осмомисла – яйце у Країні Мандрівних Овець.
...Промайнула година, розпочалось святкування, яке ми сприйняли з полегшенням і радістю. Тепер ми у безпеці, у безпеці яйце, а скоро, сподіваюсь, у безпеці буде й увесь світ!
Читати далі: "Країна Мандрівних Овець. Частина друга. Злата"
Коментарі
Ганночкино предложение, действительно, неподходящий вариант.. Не надо выставлять на обозрение то, что автор считает неудачным. И сохранять те варианты или не сохранять, тоже его личное дело... Василя же повесть, а не моя. Я лишь высказала своё мнение на тот счёт.
Я волнуюсь за то, чтобы вам было ИНТЕРЕСНО читать. Написал два варианта второй части, но они мне не понравились и я их уничтожил. Доделываю третий вариант, и надеюсь успеть!