1 1 1 1 1 (1 голос)

vinigrfoto

У кінці жовтня, на початку канікул, зателефонувала Олена Миколаївна Кухарська - видавець моїх перших книжок «Що найголовніше у світі» та «My dreams» і сказала, що четвертого листопада ми їдемо на відкриття дитячого будинку, що на Виноградівщині, у Закарпатській області. Було дуже цікаво, тому що ще ніколи не бачив справжніх інтернатів, а лише читав про них у газетах і книгах.

О восьмій ранку вже був одягнений, зібрав у портфель все необхідне та чекав на неї. Через двадцять хвилин біля двору зупинилось невелике червоне авто, з якого вийшла Олена Миколаївна. Вона, привітавшись з батьками, подала мені знак, щоб ішов до машини. Ми виїхали...

Сумувати не було коли. Ми розмовляли про закарпатських письменників, дискутували на тему «Поганий письменник», міркували про дитячий будинок і «філософствували» (останнє я надзвичайно люблю). Мені дуже подобається Олена Миколаївна, тому що вона розумна та досвідчена у видавничій справі людина, а головне - спілкується з дітьми як з дорослими, на рівних.

Ми везли кілька десятків книг поліграфічного центру «Ліра», а саме - по декілька примірників поетичних збірок Ані Андрусяк «Кольорові сни» (вона теж учиться в ужгородській гімназії, але у сьомому класі) та «Лесин метелик» Віри Жменяк (вона – завідувач ужгородського дитячого садочку «Ластівка», у який я колись ходив) та десять примірників моєї нової книжки. Ось бачите: скільки є в нас письменників, художників і журналістів, але, коли сам пишеш і багато читаєш та спілкуєшся, з'ясовується, що у творчих колах всі зв'язані і знають один про одного.

Під час поїздки Олена Миколаївна сказала, що дитбудинок гарний, аж надто гарний і дорогий. Подумав: «Це ж чудово, що влада так допомагає цим дітям»...

Ось ми в на «фінішній прямій» - залишися п'ятдесят метрів. Коли вийшли з автомобіля – я ахнув. Дитбудинок був схожий на один із чотиризіркових готелів Ужгорода «Дует». Але, зайшовши досередини, зойкнув ще голосніше: усередині зроблений євроремонт, обігрівачі - під підлогою, на стелі - величезна люстра... В ігровій кімнаті було фортепіано «Білорусь», гітара, німецький синтезатор, «тонни» іграшок...

Посходилися гості, представники одної політичної партії подарували дитбудинку 32-дюймовий телевізор. Ми чекали на приїзд владики – священика вищого сану та головного священика району. Коли Хустсько-Виноградівський архієпископ Марк зайшов усередину, він покропив дітей свяченою водою, після чого слідувала півгодинна молитва – освячення будинку.

Віра Семенівна, автор «Лесиного метелика», теж була там. Тож ми троє, після виступу владики Владимира, презентували книжки видавництва «Ліра» дітям, а один з віршів Віри Семенівни гарно прочитала п'ятирічна вихованка садочку Сашка.

Крім цього представник влади прочитав звернення прем'єр-міністра України Миколи Азарова до батьків сім'ї.

Діткам від півтора до тринадцяти років. Попри всі розкоші у їхньому помешканні, все одно вони обездолені. Вони, напевно, хотіли б жити зі своїми справжніми батьками. Але спитати про це у них не наважився, вони б образились... і ще, про що було не дуже приємно думати: гості (а в тому числі і я!) з ними тільки сфотографуються зі своїми подарунками, і роз'їдуться...

Ми сіли за столи, повні різних наїдків – салати, котлети, відбивні, сир, помідори, коротше, усе так, як прийнято на Закарпатті - гостина. Під час спілкування я дізнався справжню історію створення дитбудинку.

В Виноградові живе сім'я священика села Хижи о. Василія Максимишинця та матушки Ольги, у яких п'ятеро дітей. Після розформування місцевого дитячого будинку «Берізка» сім'я вирішила опікуватися ще й дванадцятьма його вихованцями. Жити було дуже важко, аж поки не трапилося наступне. Отець Василій поїхав до Ізраїлю. Він розповідав туристам про різні святі місця (В одній з поїздок побувала й Олена Миколаївна, звідки й бере початок їхнє знайомство). Туристична фірма примітила отця Василія, прийняла його на роботу священиком у паломницьких поїздках. Як відомо, групами туристів керують гід і священик. Згодом Василій став і гідом також. Ідея створити будинок сімейного типу з'явилася п'ять років тому, і священик ішов до неї. Зароблені кошти допомогли розпочати будівництво дитячого притулку, яке закінчилось недавно.

vinigfoto2

Коли чуєш такі речі, відразу розумієш, наскільки високою є людина у своїх задумах. Але це вже не просто задум, адже він виконаний. Я, чесно кажучи, закохався у священика.

Отець Василій видав безцінний скарб для закарпатської, та й не тільки духовної літератури: «История православной церкви на Карпатской Руси». Зараз її читає мій дідусь.

Крім цього, на відкритті була бібліотекар із села Хижа. Вона захоплено розповідала про людину, який написав про село, про всіх його жителів, і якому ніяк не вдається видати книжку... Я подумав, хто ж це може бути? І здогадався – Іван Ісаєвич, модератор сайту «Скарби Папча» та керівник Виноградівського відділення Малої Академії літератури і журналістики. Бібліотекар ствердно кивнула.

...Я познайомився з багатьма чудовими людьми – священиками і журналістами.

Повертався додому з бажанням створити притулок для обездолених дітей, наслідуючи приклад тезки.

У світі є чудові люди, і я щасливий, що знайомий із ними!

Коментарі  

ПАПЧ
0 #6 ПАПЧ 21 листопада 2011
Прошло время, и кажется можно сказать пару критических слов. 8) Вася, это не полный анализ, а реплика по отдельному моменту...

Отец Василий приютивший ребят и новоселье, это, как я понимаю, ГЛАВНОЕ, о чем автор хотел нам рассказать. Следовательно вступление репортажа, где автор пишет, о том, что ПРЯМО не относится к этому главному а пишет о себе, этого много.

Хорошо бы вступление сократить. "Ось ми в на «фінішній прямій» - залишися п'ятдесят метрів." - разве нельзя обойтись без этой фразы?

Вот, как можно было, например, ужать вступиловку:

"У кінці жовтня зателефонувала Олена Миколаївна Кухарська - видавець моїх перших книжок і сказала, що четвертого листопада ми їдемо на відкриття дитячого будинку, що на Виноградівщині. Було дуже цікаво, тому що ще ніколи не бачив справжніх інтернатів, а лише читав про них.

О восьмій ранку вже був одягнений, зібрав все необхідне і ми виїхали...

Дорогою ми розмовляли про закарпатських письменників, дискутували на тему «поганий письменник», міркували про дитячий будинок і «філософствувал и» (останнє я надзвичайно люблю). Ми везли кілька десятків книг поліграфічного центру «Ліра», а саме - по декілька примірників поетичних збірок Ані Андрусяк «Кольорові сни» та «Лесин метелик» Віри Жменяк та десять примірників моєї нової книжки в подарок ребятам на новоселье.

Олена Миколаївна сказала, що дитбудинок гарний, аж надто гарний і дорогий. Подумав: «Це ж чудово, що влада так допомагає цим дітям»...

Коли вийшли з автомобіля – я ахнув. Дитбудинок був схожий на один із чотиризіркових готелів Ужгорода «Дует». Але, зайшовши досередини, зойкнув ще голосніше: євроремонт, обігрівачі під підлогою, на стелі величезна люстра... В ігровій кімнаті фортепіано «Білорусь», гітара, німецький синтезатор, «тонни» іграшок..."

Если мы сравним ПОДОРОЖ ДО ПЕТЕРБУРГУ нашего автора, с этим репортажем, то там рассказ автора о себе, рассуждения о личных его переживаниях гармонично укладываются в сюжет. Это потому, что главный герой записок путешественника , сам автор. Здесь другое. И хотя образ отца Василя передается через личностное восприятие автора, а как иначе? тем не менее автор лишь, в каком то смысле посредник между читателем и главным героем.
Главный герой этого репортажа несомненно отец Василий. Следовательно автору нужно следить, чтобы нечаянно не потянуть одеяло на себя, то есть быть внимательным, чтобы разговор о наблюдениях за своими переживаниями не отодвигали на второй план разговор о главном герое репортажа. Тем более, когда эти мысли и разговоры никаким боком не касаются отца Василия. Левые разговоры. А ведь ничего необязательного в рассказе не должно быть.

Можно ли не ужимать такое непропорциональ но длинное вступление? Можно, если каким-то образом оправдать его длину. Ну, например, я сейчас первое что пришло мне в голову - рассказчик на обратной дороге думает, вспоминая те разговоры о "плохих писателях" и тд. - какое все пустое, а вот же есть такие люди, которые сосредоточены на главном, не размениваются на мелочи, а делают настоящее дело и тд и тп... А так концовка впопыхах, скомкано... :sigh:

Всё в репортаже, все его части должны гармонически соотносится друг с другом.
Костя
0 #5 Костя 16 листопада 2011
Хорошо написано. Правильно. Респект++ Ачто касается побираться так это... на Бажова видел - машины стоят на красный а между ними инвалид в каталке просит, а тех кто не дает посылает так, что все разбегаются :-*
Luba
0 #4 Luba 16 листопада 2011
Статья, которая вынуждает задуматься. Хорошая статья, что там говорить... Мне почему-то подумалось о другом.... точнее о том же, но с другой стороны... вот интересно, кто как относится, когда на улице просят милостыню?
topolenok
0 #3 topolenok 16 листопада 2011
Как подумаешь, сколько их на свете - тысячи и миллионы... Про них бы день и ночь думать.И взрослым, и детям, которые с родителями. Чтобы те ребята обездоленные хотя бы забытыми себя не чувствовали...Е сли мир ещё не рухнул, то только потому, что в нём живы ещё такие люди как о.Василий. Как может кто-то думать о котлетах и шоу, когда такое страшное творится вокруг, с детьми?! Не понимаю.И людей этих жалко, и детей обездоленных жалко, и остальных всех тоже, и вообще... Тут уж дйствительно пожалеешь, что не великан, которого хватило бы на всех.
Спасибо за статью, Василь. Хорошая статья. Хотя бы ещё несколько ребят нашли добрый дом - это очень радостно.
ПАПЧ
0 #2 ПАПЧ 15 листопада 2011
Замечательная светлая история. И очень печальная и трагическая. Замечательная, потому, что у нее, в целом хороший конец и рассказывает о таком светлом человеке, как о. Василь. Повезло ребятам, что рядом с ними, очень кстати, оказался твой тезка... А печальная, потому что... Про обездоленных ребят должна, обязана думать власть.
Я вот думаю, а куда бы делись дети, оставшихся после расформирования "Березки", если-бы не о. Василь? И куда деваются детдомовцы из других приютов, которые быть может сейчас расформировываю тся. Уплотняют воспитанниками старые, что-ли. Проблема, конечно актуальна для всех наших стран - я бываю в детдомах, встречаюсь с ребятами.
В таких случаях моя бабушка обычно приговаривала: - Сердца не хватает!
Ганночка
0 #1 Ганночка 15 листопада 2011
Стаття класна!
Я задоволена,що хоч деяким дітям пощастило і вони живуть в сім'ї.

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.

 

Коментарі