1 1 1 1 1 (1 голос)

midankaa

Розповім про талановитого сучасного закарпатського поета, мого земляка Петра Мідянку, і відразу почну його віршем з нової збірки «Вірші з поду», віршем, що буде з нами впродовж усієї статті.

Гравюра «Автопортрет із зошитами»

Листи тужили й важчали… Писались
І листя відбулось. Нічого не було.
І песіми нічними голосами
Підполонинське повнилось село.
І демонів поверження збулося!
А завтра… завтра – черговий трюїзм.
Ця дика дебря. Пересічна осінь,
Немов людина, що не має сліз.
Та що чекати? Знову безгоміння?
Чи ті ж нічні собачі голоси?
Живу собі. Коли б прийшло уміння
Порозуміть незаймані ліси.

Коротка біографія

Народився у селі Широкий Луг Тячівського району, де живе і зараз. Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету. Працює вчителем української мови у рідному селі. Пише поезію, є одним з найяскравіших українських представників постмодерного напрямку у творчості. Видав декілька книг (остання – «Вірші з поду», Поліграф центр «Ліра», 2011). Є лауреатом Обласної премії імені Федора Потушняка*. У березні 2012 року отримав Шевченківську** премію за збірку віршів «Луйтра з неба» (2010).

Татків однокурсник

Я горджуся тим, що ми з Петром Миколайовичем доволі близькі. Крім того дивуюсь, наскільки замкнуті літературні кола закарпатців – мало не кожен один одному чи то родич, чи далекий знайомий…

У січні 2012 року в ужгородському прес-клубі «Закарпаття» відбулася презентація останньої виданої Мідянкою збірки «Вірші з поду». Звичайно, я придбав її, а, маючи нагоду, хотів ще й отримати підпис автора. Після зустрічі я підійшов до Петра Миколайовича. Той спитав: «Кому підписувати?», а я відповів: «Василю Малишці». Тоді поет задав наступне, зовсім неочікуване запитання: «Дмитровичу?». Василь Дмитрович - це ж мій тато… І я довідався, що вони одночасно навчалися в університеті. Я зателефонував Малишці-старшому і передав слухавку поету. З слухавки почулося оте молодецьке: «Петрику!». Трохи поспілкувавшись, усміхнений Мідянка віддав телефон, а тато подякував мені за розмову з давнім товаришем.

Згодом тато розповів про студентські роки і Петра Миколайовича з іншого, досі невідомого боку.

midyanka

Непристосованість до життя

Не дарма цей розділ отримав таку назву. Бо хоч Мідянка і дійсно поет геніальний, проте до багатьох інших речах (нехай не ображається) – інколи буває до смішного непристосованим. 

Батько розповів про один з випадків, що трапився з тоді молодими філологами-випускниками під час проходження воєнних зборів по підготовці офіцерського складу. У відділенні було одразу декілька курсантів, які сьогодні відомі у закарпатському літературному колі – Василь Кіш, Валерій Падяк, ну, і, звісно, Петро Мідянка. Проходили тренування. Солдати вчилися кидати бойові гранати. В окопі знаходились однокурсники, серед них мій тато, а також викладач вогневої підготовки. Прийшла черга Мідянці кидати гранату… Цільсь… Полетіла! Та, випавши з руки, впала під ноги курсантів… Якби не миттєва реакція викладача, який відкинув її подалі, то великий талант не був би відомий читачам… Звання лейтенанта Мідянка так і не дістав…

Видавець книжки «Вірші з поду» (Під, пуд – так в наших краях називають горище), Олена Кухарська, побувавши у гостях у письменника, теж розповіла цікаву історію. Коли Олена Миколаївна розмовляла з дружиною поета Людмилою Загоруйко, остання попросила чоловіка: «Петре! Принеси дрова для печі». Петро Миколайович покірно виконував завдання – носив аж по одній дровині… Здавалось би – сільська (хоч й інтелігентна) людина!

Я дуже поважаю героя статті, а тому кажу, що і не думав його образити (до речі, я подібний до нього. Мама каже, якщо геніальність вимірювати непристосованістю до життя, то і в мене велике майбутнє). Не менше поважаю дружину поета, якій присвячений наступний розділ.

Жінка поета – герой, революціонер, рятівник, командир і кохана

Людмила Загоруйко – відчайдушна жінка. Маючи чудову квартиру в центрі міста Ужгород вона поїхала у гірську глибинку – село Широкий Луг до коханого Мідянки. Побачивши старезну хату в надзвичайно занедбаному стані, в якій жив поет і вчитель, вона швидко стала вправною господинею. «Вона – революціонерка. За її ініціативи провели водогін, встановили газову плиту і електробойлер, звели нову піч, яка гріє обидві кімнати» - каже Петро Миколайович. Саме під її керівництвом господарство почало відроджуватись.

Дружина поета Людмила Загоруйко, автор двох власних талановитих книжок, під час зустрічі із журналістами у прес-центрі "Закарпаття" поділилася історією створення збірки: "Зимою в селі, в Широкому Лузі, робити нічого, і от, коли я залізла на той "пуд", то я, звичайно, була в трансі... Це був шар паперів, по яких всі ходили. Я почала те все збирати в міхи з-під зерна, яким ми годуємо худобу, і ці міхи я складувала під двері. Частину я одразу відкинула як очевидний непотріб, а рештою влаштувала Петрові Миколайовичу буквально терор. "Це друкувалося? "Ні". І так тривало десь тижні три або й місяць. Ми були всі в бруді і поросі. Це були рукописи, і я почала все це передруковувати. І за цим заняттям якось і зима пройшла непомітно. І я думаю, що оце моє існування там – у Богом і людьми забутому краї, цією книжкою, може, якось виправдалося..."

Файна жона у поета! Якби мав характер Петра Миколайовича то теж був би радий такій супутниці.

Власні враження

Ось такі пироги. Але я би ще хотів розповісти власні враження від знайомства з Петром Миколайовичем.

Це людина не придатна до ручної праці, але створена для творчості. Тому Мідянці потрібна людина, щоб керувала господарством, і яка би була захоплена його творчістю. На щастя, в останні роки така людина в нього є.

Далеко не всі вірші поета мені зрозумілі. Це торкається і окремих слів і виразів, які використовує поет. Тим не менше я впевнений у тому, що Петро Мідянка, а також Петро Скунць й Іван Чендей (три закарпатські лауреати Шевченківської премії) – дійсно найглибші автори, які варті такої нагороди.

І на кінець пропоную вашій увазі ще одного вірша.

«Лики» на воздвижения Ч. Х. П. М. Ск.

О Петрос Скунць – в поезії релікт!
Бар «Едельвейс», тераса «Верховини»
В тенетах пліток і дешевих клік:
На полонинах плачуть муедзини!
А підмаренники? Оті собі живуть,
Гниють церков підточені каркаси.
Вся молода поезія – манкурт!
На гонорар із каси й вихиляси…
О Петрос Скунць, це Петроська гора,
Фітоценоз у тінях резервату!
Котрому ще вандалові пора
«Розрив-травою» розпалити ватру?!

____________

* Обласна премія імені Федора Потушняка - закарпатська обласна літературна премія, найпрестижніша серед п'яти нині існуючих (станом на 2012 рік) літературних премій Закарпаття.

**Національна премія України імені Тараса Шевченка (Шевченківська премія) — державна нагорода України, найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва.

13 березня  - 7 травня 2012 р.

Коментарі  

MaLugoVase
+1 #4 MaLugoVase 19 травня 2012
файна (русынское от английского "fine") - хорошая, добрая, классная.
ПАПЧ
+1 #3 ПАПЧ 19 травня 2012
Очень интересная статья. Мне лично очень понравилось, что Вася пытается говорить в ней не только о стихах поэта Петра Медянки, но и самом поэте, именно как о человеке. По тексту видно, что этот человек Петр Мидянка действительно, а не понарошку интересует автора. Поэтому и мне он становится интересен и я вместе с автором слежу за перипетиями жизни Медянки. И уж точно не забуду эту фамилию, как забываю тысячу других прочитав некую формальную рецензию...

Стихи... Со стихами я тоже спасовал. Скажем, в поисках смысла пребывал пока их читал... Впрочем, каюсь, конечно судить стихи со своим багажом знаний украинского языка просто не имею права.

А вот эти строчки Вася меня позабавили: "Файна жона у поета! Якби мав характер Петра Миколайовича то теж був би радий такій супутниці." В том смысле, что человека мы видим со стороны, и только то что нам позволяют видеть. :-)
MaLugoVase
0 #2 MaLugoVase 19 травня 2012
Спасибо, Костя! О, поверь, я тоже не очень. Они сложны, а второй вообще никто кроме закарпатцев не поймет, к сожалению... Он мне-то нравится, но забыл, что только мне в Газетище... Мое мнение насчет Мидянки изменилось не в самую лучшую сторону, но просто имел интересные факты про него.
Костя
0 #1 Костя 15 травня 2012
Статью я прочитал. Хоршшо, Вася пишет, че там говорить... А стихи... это жесть. Че то я не въехал в них совсем, сорри :-* :-* :-* хоть обычно как-то украинский язык все ж понимаю.

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.

 

Коментарі