1 1 1 1 1 (1 голос)

Touch the world

Сиджу я за комп'ютерним столом. Згадую про час, проведений в молодіжному таборі у Татрах… чудовий час. Уже другий рік поспіль відпочинок там зводить мене з новими цікавими людьми і вчить, як же все-таки можна класно провести десять днів без буденних комп'ютера й Інтернету… Звичайно, мені захотілось описати цей табір фірми «AZAD», його останню літню зміну – "Touch the world", на якій я побував. Але вирішив не розписувати все: як зранку снідав, потім ішов на гру, її опис… А просто замальовками навести фрагменти того, найяскравішого, що я запам'ятаю надовго, можливо – і на все життя.

Розпочну татранські замальовки зі свого міні-роздуму.

ЗАМАЛЬОВКА ПЕРША. ПРО ТАБОРИ

Табір відпочинку – це річ, завдяки якій здавалось зовсім різні діти чи підлітки зближуються, набувають нові знання, досвід і хороший настрій. Де є можливість навчитися працювати в команді, а також продемонструвати свої навички в ролі капітана команди чи редактора газети, футболіста або ведучого шоу, музиканта чи танцюриста. Вожаті (по-словацьки «veduci»), особливо якщо знають сенс у таборах, лише допомагатимуть дитині проявити себе та знайти нових друзів.

Саме тому я люблю табори. Це щось незвичайне, можливо, якась воля, свобода, на відміну від домашнього життя. Табір - нове середовище, що відокремлене від решти світу, але при тому маленька його модель. Ігри та інші програма, які створюються вожатими, роблять табір хіба що цікавішим. Головними усе одно є команди дітей і підлітків, їхнє спілкування у небуденному середовищі, проявляння їхніх умінь і талантів.

ЗАМАЛЬОВКА ДРУГА. ДЕЛЕГАЦІЯ З УКРАЇНИ

У минулому, 2011-му в таборі я був єдиний представник України, також було четверо росіян, з якими я міг вільно спілкуватись. Серед них Діма Сєргєйчік став одним із моїх кращих друзів.

Але цього року у табір приїхала ціла делегація з України – людей з тридцять, які зайняли весь четвертий поверх і один номер на третьому нашого готелю. З ними було легко спілкуватись, природно, що серед них з'явились нові друзі.

В основному вони були з сімей високого достатку – туристичний оператор накрутив велику суму для себе і підняв ціну до 500 євро, вдвічі збільшивши офіційну вартість перебування у таборі. Це не значить, що всі отак брали і демонстрували це своїми словами і діями. Але один з хлопців, Назар, при нашій зустрічі на самому початку сказав, що його тато – начальник Укрзалізниці…

Розповім вам про дівчат Катю та Юлю. Їм по шістнадцять років. Вони кілька разів ходили у кафе, що знаходилось за два кілометри від готелю, і купували там спиртні напої. Звичайно, після цього речення читач відразу може відчувати негатив по відношенню до них. Тим не менше, завдяки ним я відчув себе чудово у таборі, бо вони постійно підтримували мене. Навіть хвалили, що нібито такий вихований, ще й пишу і читаю, й так далі. (Також підслухав було випадково, як одна словачка розповідала про мене вожатому, як про інтелігентного хлопця, і так далі…) Чому я це написав? Відтепер я стараюсь максимально використовувати хороші манери, які, будуть моєю «фішкою», бо спроби ними користуватись виділяють серед інших молодих людей, що звикли до нецензурної лексики та безцеремонного «ввалювання» у номери без стуку.

Й усе-таки, головними для мене з української делегації були двоє розумних, інтелігентних і веселих хлопців - Льоша та Костя. В готелі я проводив найбільше часу у їхньому номері, спілкування з ними було легким і приємним… З ними можна було поділитись чим завгодно, і вони теж це робили. Відмічу у цьому абзаці і дівчину Віку, що теж стала близькою людиною.

Запам'яталися наші спільні «чаепития» у столовій. Ми брали по пакетику чорного з барбарисом "Greenfield" з упаковки Олексія, йшли у столову, де нам давали кружки з кип'ятком. Потім сідали за один зі столів, і насолоджувались не тільки чаєм, а й прекрасними бесідами про табір, фільми, книги, Словаччину, життя тощо, які проходили повільно й довго, можливо, завдяки тому, що не було цукру, можливо тому, що чай довго заварювався й застигав, але скоріше за все тому, що нам було дуже добре разом…

ЗАМАЛЬОВКА ТРЕТЯ. ПРО КОМАНДИ

Не можу не згадати наші команди. Бо в них і я щось вклав, і завдяки «жорсткому» розподілу по командах познайомився ближче з тими, з ким би це «зближення» навряд чи було.

Цього року в ігри грало шість команд з такими назвами: «Галушки», «Shauma – Fusion», «Horalky», «Simpsons Imparadise». Для шостої, своєї команди, назву вигадав я – «Censored», яку переклали на словацьку «Cenzura». Під цією назвою я мав на увазі, що для команди є важливим намагатися не вживати нецензурну лексику і слова-паразити (До речі, другий рік поспіль я придумую назву для власної команди. Минулого року – «Semper Prior», що в перекладі з латини означає «Завжди перший»). Символом нашої команди обрали плюшевого коалу, якого я намалював. Назвали його Рожек. На фото ви можете побачити прапор нашої команди.

ЗАМАЛЬОВКА ЧЕТВЕРТА. МУЗИКА І МОВИ

Англійська, словацька, гітара… Все це переплелося в одне завдяки табору, про що приємно згадувати…

Делегацію з України обдурив туристичний оператор, який обіцяв по годині уроку англійської мови у день і спілкування тільки нею. Але все ж таки в таборі «головувала» словацька, а самі словаки, за невеликим виключенням, говорили англійською гірше майже за всіх наших).

Я привіз з собою гітару. Хотів грати на ній для себе… Коли один чеський хлопець Лазар, виходець із Брно дізнався, а точніше почув, що прямо над ним на третьому поверсі звучить гітара (Лазар жив у 208-му, а я – у 308-му номері), то негайно піднявся до мене в кімнату. Він сказав, що третій рік поспіль займається грою на цьому музичному інструменті у школі, і хоч вивчає класичні твори там, грає те, що хоче, завдяки нотам і табулятурам, знайденим в Інтернеті. Прикол був ще й у тому, що дівчина, яка грала на гітарі на талант-шоу (до речі твір «Hotel California» гурту Eagles) жила рівно над нами з Лазарем – у 408-му номері! Цікаве співпадіння…

Відтоді розпочалася моя дружба з Лазарем, ще одним гітарним «фаном» (адже той, хто займається гітарою, не може без неї довго обходитись, і грає при першій можливості). Крім цього цей п'ятнадцятирічний хлопець неймовірно добре володів англійською мовою, говорив швидко, без акценту і помилок. Зацікавився, як йому це вдалося. Дізнався - це наслідок перегляду фільмів на англійській мові і з англійськими титрами без перекладу, які Лазар знаходить в Інтернеті. Взяв це на озброєння, вирішив теж так робити, як тільки мені підключать безлімітну «павутину» вдома.

Отож завдяки Лазарю я тренував-таки свою англійську, ще й почув хороші музичні твори, ноти на які зараз шукаю в Інтернеті та незабаром гратиму. English практикував також у своїй команді, часто з однією лише дівчиною, яка знала його добре, заступницею капітана, але про неї пізніше…

Я вчив і словацьку мову. Вона не є надто складною, бо схожа на русинську, українську, російську, і була мені потрібна – я хочу і надалі приїжджати у Словаччину хоча би раз у рік (у Братиславі живе моя рідна сестра Марта з чоловіком і моїм племінником Артуром). Словаки розуміли мене у 80% випадках, і хоча я розумів їх десь у 5% випадків з усіх, це був доволі значний прогрес порівняно з минулим роком. Я поповнив свій словниковий запас новими словами та виразами, і це мене дуже радує.

ЗАМАЛЬОВКА П'ЯТА. НАЙНУДНІША

Не обійдусь у своїй розповіді без найнуднішої частини про те, чим ми займались у таборі. Бо це «заводить» тільки тоді, коли сам береш участь.

Впродовж табору було багато цікавого, в тому числі й ігор і подій. Тому деякі ігри та події я подам як фоторяд з короткими підписами.

Ось так виглядає готель «Mier», у якому й розміщався наш табір.

Ось так виглядає готель Mier

Так виглядає столова готелю. Кормили не найкраще та й усього три рази на добу – це мабуть був єдиний мінус цієї зміни.

stolova

Під час біганини по поляні між ведучими.

біганини по поляні між ведучими

Гра у сніжки. Скажу вам, що дуже весела!

Гра у сніжки

Після гри з зав'язаними ногами кожної пари учасників. На гойдалках треба рухатися цілком синхронно, щоб не пошкодити ногу.

На гойдалках

Мета гри, яку бачите на фото – одягнути чим більше одягу на одну людину зі своєї команди за сім хвилин. За самим ним треба було ще бігти у готель.

одягнути чим більше одягу на одну людину

Гра у лісі.

Гра «Вірус»

Гра «Вірус».

virus

Дві години ігор у мотузці, за яку команді не можна виходити…

v virovke

Маскарад у таборі.

Маскарад у таборі

Тоді я став одним із десяти переможців. Є-е-ес!

Смачні сосиски були

Біля вогнища. Смачні сосиски були!

Біля вогнища

У Кошіцах перед від'їздом додому.

У Кошіцах

ЗАМАЛЬОВКА ШОСТА. ЗУСТРІЧ

Наступні моменти хотілось спробувати описати найбільше. Вони – найдорожчі, найбільше запам'ятаються.

Мабуть головним, заради чого я приїхав у табір і привіз гітару, було надія на зустріч з другом Дімою із Москви та розділити з ним ці 10 днів. Минулого літа ми з ним були єдині хлопці, які спілкувались на російській у таборі. Ще було троє хороших дівчат, але з ними я не настільки зблизився. Ми домовились з Дімітрієм, що знову зустрінемось у цьогорічному таборі. Я вже й обрав для нього та себе номер у готелі… Але не склалося. Діми все не було й не було, хоч й ішов уже другий день. Ведучі казали, що літак з двома росіянами (був ще один «хтось» крім Діми) вернувся у Москву. Було сумно…

Одного з останніх днів ми поїхали у Хвойніце в гості до другого табору фірми «AZAD», який проводився одночасно з нашим, на фестиваль. І сталася дивовижна пригода, що змінила все – у 308-му номері, у якому я жив у своєму готелі, тільки у Хвойніцах, жив Діма зі своїм однокласником! Меж моїй радості просто не було, до того ж я дізнався, що він ночуватиме у нашому готелі одну ніч, ми поїдемо разом в аквапарк і Bobovu drahu (американські гірки, на яких на окремих машинках кожен сам регулює її швидкість) і тільки потім, вночі, він поїде назад у свій готель!

Все минуло швидко. Так здалося, коли Діма з Мішою та трьома російськими дівчатами сиділи в холі на першому поверсі і чекали автобус, що через півгодини мав приїхати за ними. Я ж мав іти у ліс на чергову гру. Вийшовши з холу на двір, я оперся на перила, і міркуючи про своїх друзів з Москви, відчув вологу на обличчі. Буквально через десять секунд я вже плакав, голосно схлипуючи… Капітан моєї команди, Зузка, хотіла дізнатись, що сталось, але як пояснити те, що мені зовсім не вистачило часу, проведеного з друзями. Пішов до них назад у хол. Вони почали заспокоювати мене, а коли вожата Емілі ввійшла до холу і сказала, щоб я йшов до лісу на завдання, Люба, одна з москвичок, попросила дозволити мені залишитись. Побачивши моє мокре від сліз лице, вона погодилась, незважаючи на можливі питання, які могли виникнути пізніше…

Діма таки грав на моїй гітарі. Лунали твори Висоцького, «Машины времени», Алисы, ми ж слухали і підспівували. Разом сиділи у тому холі, словаки мало що могли зрозуміти, а нам було легко і приємно знаходитись тут, вшістьох, з гітарою… Зрештою прийшов час від'їзду. Попрощавшись, я провів друзів до автобуса, і вони поїхали… А гра у лісі й так скоро припинилась: з лісу пролунав погрозливий звук, схожий до реву ведмедя (а ведмедів багато є у Татрах), і вожаті терміново повели всіх назад у готель.

ЗАМАЛЬОВКА СЬОМА. ПОШТА

Однією з найприємніших речей у таборі була загальна коробка з таборовою поштою, куди діти та вожаті вкидали листи іншим. Кожному хотілось почути своє ім’я після слова «Кому», а також дуже цікаво «Від кого», коли вожаті ввечері роздавали листи дітям.

Я теж отримав два листи. Один – від Каті, українки, яка була зі мною в команді, другий – від Зузки та Мішки, капітана та одного з його двох заступників, які мені подобалися і яким написав я. Але третій лист, що я отримав, мені дали не вожаті, витягнувши з коробки «Таборова пошта»…

Перед останнім днем, коли частина дітей вже поїхала додому, увечері я вийшов на балкон. На підвіконні випадково побачив м’яку іграшку – жирафу з прикріпленою до неї ціпочкою, на якій тримався складений ушестеро папірець. На ньому були написані Інтернет – контакти Марцелли, подруги, яка жила у сусідньому номері і вже їхала додому у своє місто Кошіце, і слова по-англійськи – «Do not lose giraffe;)» («Не загуби жирафу;)»). Цей подаруночок був настільки приємним, що він вирішив увесь подальший настрій того дня.

ЗАМАЛЬОВКА ВОСЬМА. ПРОЩАННЯ З МІШКОЮ

Доходжу до останнього фрагмента мозаїки. Про Мішку я писав тільки в одному реченні – що отримав від неї та Зузки листа у відповідь на власний, а також згадував у розділі «Музика та мови», не називаючи імені. Тепер більше деталей…

Вона добре розмовляла англійською. Вона була старшою за мене на півтора роки, і дуже мені подобалась: багато зі мною спілкувалась, при цьому часто сама розпочинала першою, і була дуже гарною та скромною, на відміну від більшості словачок, яких я знав… Вона мені була близькою. Ближчою за всіх словаків. Не тягнутиму більше…

Ми розуміли, що ще трохи – й обидва роз'їдемось далеко один від одного… Але зараз про це не хотілось думати. Сльози текли по її щоках, я дивився на неї ще одну мить. Ми зустрілися поглядами, але досить було сковувати рухи! Вона обняла мене за шию, я взяв її руками за талію та спину. У такому положенні, з майже заплющеними очима, ми простояли з хвилину. Стояли б і довше, та все ж… Нарешті я попросив від Мішки дозволу на поцілунок, і отримавши згоду легенько торкнувся губами її щоки, після чого ми знову обнялися… Ні мені, ані їй не хотілось зупиняти ці обійми. Але все…

ja misha obn

Наступного дня, зранку, їхала друга група дітей додому. Залишались українці, які ще мали якісь екскурсії… Всі, хто їхав до Братислави, стояв з рюкзаками та валізами на дворі, чекаючи машину. Ми з Мішкою час від часу обмінювались сумними поглядами… Автобус за мною й іншими, хто прямував до Кошіце, приїхав швидше братиславського. Коли я зі своїми речами попрямував до нього, Мішка запитала: «Are you going now?» (Ти їдеш зараз?), я погоджуючись кивнув головою… Ми підійшли один до одного, знову обнялися. Вона прошептала мені на вухо «I’ll miss you», а я «And I’ll miss you», і я пішов. Я ще бачив у вікно, як вона махала рукою і плакала, але вже їхав додому, додому, додому…

Легко дописую останні рядки, хоча мені трохи сумно. Але я хочу поділитися враженнями від табору зі своїми старими друзями – зі «Скарбів Папча» - Алькою, Любою, Вікою, Костею, Герою, Олександром Івановичем, за якими теж засумував і, можливо, вони за мною… Тому не тягнутиму кота за хвіст, а чимшвидше розміщу матеріал про табір у Татрах у нашій улюбленій газеті!

26.08.12

Коментарі  

Леді Віка
0 #9 Леді Віка 16 вересня 2012
Після одної з Васіних статей про "Артек", в цьому таборі я вже побувала. Тепер треба дізнатися Васі, як потрапити в Татри...!
Костя
0 #8 Костя 14 вересня 2012
Цитую topolenok:
.......Или сделать два параллельных репортажа об одном и том же событии - кстати, интересно вышло бы, наверно...

Один репортаж, а другой литературный рассказ, что ли?
topolenok
0 #7 topolenok 01 вересня 2012
Понимаешь, Люб, развёрнутый репортаж с фактами про летний лагерь читать будет не так интересно. Ведь лагерь это больше событие, приключенье, а не поход в музей. :sad: Это и есть - как написать. Можно, конечно, совместить и то и другое. Или сделать два параллельных репортажа об одном и том же событии - кстати, интересно вышло бы, наверно...
Luba
0 #6 Luba 31 серпня 2012
"...чёткие развёрнутые репортажи нужны. Просто этот стиль как-то не подходит для рассказа о летнем лагере." - не совсем согласна с этим. :-| Как написать, вот в чем дело. В развернутом репортаже про одно, а в такой статье как эта про другое

В чем согласна, что эта статья на меня произвела бОльшее впечатление чем предыдущая. Она как-то легче, что ли...

Читать, когда уже в школу печально.

А статья хорошая. В самом деле.

Может Васе попадаются одни хорошие лагеря.
topolenok
+3 #5 topolenok 29 серпня 2012
Хочется сказать не просто "ага, хорошо, здорово", а нечто большее. Потому что по-правде здорово. По-настоящему. Пожалуй, самые лучшие статьи - это не подробные описания-перечи сления того, что происходило, а рассказы о том как виделось и переживалось всё это человеком. Потому что вот, к примеру, что мне извлечь из сообщения о том (из прошлогоднего репортажа), что к отелю привозили аттракционы и батут? Я никогда на батуте не прыгала, и потому своих впечатлений у меня об этом нет. Если бы Василь написал тогда, каково это - прыгать на батуте, я бы смогла тоже пережить это ощущение, вместе с автором. И повеселиться вместе с ним. Но он ничего об этом не написал...
Конечно, батут это вовсе не важная деталь, да я и не о нём. Просто если бы не эта статья про лагерь, я наверно и не вспомнила бы о предыдущей. Когда прочитанное ничем не зацепляет, то оно не переживается и не запоминается. И проходишь мимо (вот за что не люблю учебники...) И грустно становится, потому что человек спешил рассказать обо всём-всём-всём, что видел, но всего было так много, что он успевал лишь следить за тем чтобы ничего не перепутать и не упустить. И за всем этим на собственные впечатления не осталось ни сил, ни места в репортаже. Он упоминает их, конечно, но как-то мельком, на бегу... Грустно становится и виновато, потому что человек хотел как лучше - а тебе не понравилось...
Нет, вообще конечно чёткие развёрнутые репортажи нужны. Просто этот стиль как-то не подходит для рассказа о летнем лагере.
Ну, это всё моё личное мнение, конечно. И со многоми бывали подобные недочёты, так что этот комментарий не только Васи касается) Может быть, я в чём-то ошиблась. Но эта статья мне очень понравилась и запомнилась, наверно, надолго...
Василь, ты крут! Особенно на фото с маскарада. :-) Извини, что критики вышло больше, чем добрых слов. Это вовсе не означает, что я только лишь отрицательно отношусь к твоим статьям)))
MaLugoVase
+2 #4 MaLugoVase 27 серпня 2012
Спасибо за отзывы! Пофоткать со всеми попросил своего друга Костю, он поймал такой момент... Её полное имя - Михаэла, кому интересно почему Мишка. Все эти костры, гитара, прощание оставляют на самом деле много эмоций, впечатлений и остаются в памяти надолго... Пошел читать статью Геры :-) Извини, Герыч, просто мучался с размещением своего репортажа, поэтому не прочитал ее вчера...
Костя
0 #3 Костя 27 серпня 2012
Прочитал! Что можно сказать - очень хороший лагерь! Еще можно сказать, что в самом деле Вася на этот раз не стал писать по порядку а выбрал моменты, и правильно. От этого читать стало веселее. В целом мне статья понравилась. Еще интересно... извини если, но у меня возник вопрос, кто фотографировал то последнюю фотографию?
Пойду читать статью Геры
ПАПЧ
+1 #2 ПАПЧ 27 серпня 2012
Согласен с Герой, статья получилась действительно очень душевная и эмоциональная. Невольно вспоминаешь свое детство, свои лагеря, тогда они назывались пионерскими, вспоминаешь костры и маскарады и друзей. Потом проходит много времени, случается много событий и знакомств, но все равно в памяти эти костры детства светят потихоньку. Может не так ярко, но все же, без них мы бы конечно жили бы, но жили бы немного и чуточку другими.
Гера
0 #1 Гера 27 серпня 2012
Очень хорошая статья! Эх, а у нас в лагерях совсем по другому. Или может быть мне попадались такие, где мне не очень нравилось, обязательно про них напишу. Особенно меня растрогал конец. Вася, а не страшно было думать, что рядом могут быть медведи?

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.

 

Коментарі