Дитячому оркестрові народних інструментів при школі мистецтв міста Ужгорода, в якому я граю на домровому контрабасі, і в першу чергу диригенту Наталії Василівні та Максиму - своєму найближчому другові в оркестрі присвячую.
Як все почалось
...Одного разу, під час заняття гітарою з учителем, на урок прийшла молода жінка. Вона питалася у Михайла Михайловича (зрозуміло, що вчителя), куди зник його учень, за сумісництвом контрабасист оркестру, яким вона керує... І дізналась, що той більше не гратиме, бо зайнятий проблемами в основній школі, тож не має часу. Жінка засмутилась; адже оркестр, за її словами, й так грає не в повному складі, а тут ще й контрабаса - його основи - нема...
Чесно кажучи, мені дуже захотілось замінити колишнього контрабасиста. Грати в оркестрі. Та про це я не говорив - уже хоча б тому, що був незнайомий з інструментом, та й не мав жодної уяви про гру в оркестрі... Та Наталія Василівна (так її звали) сама запропонувала мені і я відразу погодився. Того дня Вася Малишка був дуже щасливий...
Почалось моє навчання гри на цьому контрабасі. У мені майже нічого не виходило; навіть тримати інструмент було дуже незручно, він постійно спадав (винен не тільки я - цей "шматок дерева" не найкраще виготовлений і уже старенький). Тим більше, дуже важко було призвичаюватися до басового ключа (в ключі записуються ноти), адже я знав лише скрипічний до того (з нот якого грають майже на всіх інших інструментах). Проблема полягала і в тому, що в оркестрі ноти не вивчали напам'ять, а грали з них, тобто орієнтування у басовому ключі було обов'язковим, адже не вивчивши - не гратимеш... З часом я би міг засвоїти цей басовий ключ. Але через місяць був конкурс, і потрібно було прорепетирувати десять(!) творів, щоби добре їх виконувати... Це мене засмучувало, мені було соромно та страшнувато з'являтися на очі Наталії Василівні, хоча вона не і сварила мене.
Через кілька таких тренувань я повернувся додому та десь на годину засів за ноти. Учив, учив, потім перевіряв себе через різні "музичні диктанти"... І так доти, доки вже на рівні підсвідомості менш як за секунду не вгадував потрібні ноти. Я зрадів! І тому вже на наступному уроці Наталія Василівна, спочатку не повіривши, переконалася в цьому та була задоволена...
Через кілька репетицій я вже добре виконував власні партії. Хоча на тому міжнародному конкурсі в Дрогобичі мені так і не довелось грати (адже в грудні 2011 року поїхав у табір "Артек"), але мої колеги з Наталією Василівною зайняли там 3-тє місце... Та й це не головне було для мене; найважливіше - що відкрилась ще одна нова сторінка у моєму житті, цікава, весела, захоплююча...
Про нас
Я радів, що почав грати в оркестрі, не лише тому, що навчився грати на новому інструменті; виступав у концертах тощо... А й тому, що опинився у новому колективі людей. Який мене дружньо прийняв, а в якому я став одним із лідерів і знайшов нових, справжніх, класних друзів.
Наш оркестр складається із дванадцяти домр, а саме - семі сопрано (які і називають домрами), двох тенорів, двох альтів і контрабаса. Ззовні різниця лежить у розмірах інструментів, а на слух - у звучанні - від найвищих звуків сопрано до низьких гучних басів домрового контрабаса. Крім того, в оркестрі є два акордеоністи та гітара. Під час різних виступів до нас додаються троє дорослих виконавців та один хлопець, Макс, що грає на бубні.
Спочатку між нами була... ні, не ворожнеча. Прірва. Ми ще не спілкувались між собою, бо не призвичаїлись; я був чужий їм, як і вони мені. Та незабаром я познайомився з ними та подружився, і навіть знайшов дуже близьку людину.
А саме Макса, тенора... Перед однією з репетицій ми сиділи поряд і якось зав'язався діалог про письменників. Я дізнався, що Макс - племінник відомого закарпатського письменника (а саме Петра Ходанича) та ще деякі речі, які нас пов'язували. Я бачив у Максимові схожі на власні риси мовлення, думок, переконань...
З часом я почав приходити на оркестр як на відпочинок. Або додому. Або в сім'ю. Адже я намагаюсь правильно і з відчуттям грати свої партії; відчуваю, що потрібен не лише як один із гвинтиків музичного механізму, а взагалі як друг і підтримка. Я ПОТРІБЕН. Мабуть, саме це відчуття робить моє перебування в оркестрі настільки комфортним... Благо, мені щастить.
Крім того, на перервах я часто граю різну музику на гітарі нашого гітариста Роберта. Адже у школі мистецтв ми вивчаємо виключно класичні твори, а дома я маю можливість вивчати те, що подобається - рок, блюз, грати технікою фінгерстайл та використовувати різні перкусійні прийоми (коли створюються звуки шляхом ударів по грифові, деці, струнах гітари). І моїм друзям це подобається: всі сідають навколо, слухають, якщо знають слова пісні - підспівують. З Максимом ми навіть записали кілька мотивів, де я граю на гітарі, а він - на губній гармошці. Також я допомагаю Робі з гітарою... І все це також дуже чудово!
Остання новина
Щотижня ми маємо по дві репетиції тривалістю півтора години на яких повторюємо старі та вивчаємо нові твори. Час від часу ми ще граємо на різного роду концертах, здачах, конкурсах. Саме про одну із таких подій, останню, й хочу розповісти.
У нас є звичка. Чи традиція, чи... не знаю, як краще б це назвати. Ми відносно добре граємо на початку вивчення твору. І взагалі спочатку. Потім на кожній наступній репетиції постійно завалюємо різні проблемні місця, начебто натреновані раніше. На одній-двох репетиціях перед виступом ми граємо жахливо! Та вже під час самого конкурсу/концерту все виходить чудово! Принаймні, завжди спостерігав таку картину.
Так і на останній здачі творів, коли перед обласним конкурсом оркестрів та ансамблів ми виступали в школі мистецтв перед директрисою та її заступниками. Завалили-таки - кілька своїх проблемних місць не вдалось подолати. Було неприємно ще й тому, що "керівна верхівка" школи знала про наші досягнення в різних конкурсах (завжди призові місця). І ось за крок до обласного конкурсу ми зіграли настільки погано! Особисто мені було соромно, дуже неприємно, і я вперше по-справжньому почав переживати за наш виступ на конкурсі.
Все. Ми вже на обласному конкурсі. Прийшли всі. Навіть Кирило, акордеоніст, незважаючи на свою температуру вище 38 градусів С. Зараз оголосять наш виступ. Шляху назад нема, не можна повернутися у невелике приміщення обласної філармонії, де ми щойно готувались. Попереду – велика старовинна сцена з вісімнадцятими стільцями на неї та глядачі в залі. Заходимо, розсаджуємося і... впевнено розпочинаємо "Ноктюрн"...
Я поринув у сумну мелодію твору і ні, не грав, просто насолоджувався музикою... Чудова акустична сцена обласної філармонії була наче створена для цього. І ось звучить уже майже нечутний, останній соль-дієз... Ми завершили грати перший твір. А потім з упевненістю в собі не менш класно зіграли другий твір - "В сельском клубе" і під гучні оплески та вигуки "Браво!" публіки зійшли зі сцени.
Я був змушений їхати додому... Включив комп'ютер, зайшов у соціальну мережу... Другий тенор нашого оркестру Ніна, на моє запитання "Чи зайняли ми щось?" відповіла "1 місце". Виглядало так, наче це такий собі, між справами, жарт... Я перепитав разів п'ять і стільки ж отримав відповідь "Так! Перше! Чесно!". Я був щасливий за наш спільний успіх! Я вперше грав в оркестрі на конкурсі і відразу така перемога...
Пізніше, у п'ятницю, у затишному приміщенні піцерії "Crazy Rocky" ми відмітили свою перемогу - смачно поїли, сфотографувалися та... залишили в пам'яті ще один день, проведений разом...
Посилання на наш виступ на конкурсі:
http://www*youtube*com/watch?v=PLsafxGLRgE
26.03.2013
Коментарі
Да уж!
Хорошо, когда человек находит своё место в жизни, где он нужен.
Цитую Костя:
Костя, дело не в контрабасе. Просто в басовом ключе ноты на линейках располагаются несколько иначе, чем в скрипичном ключе. Например, нота на третьей линейке скрипичного ключа означает "си", а на том же месте в басовом - "ре". Из-за этой разницы после скрипичного ключа сложно сориентироватьс я в басовом сразу.
Репортаж очень интересный, и тщательный. Как всегда у Васи. Ну, почти как всегда